ДАВИД ПЕТРОСЯН: "Культура – це сито, через яке ти все сприймаєш і фільтруєш"

ProТеатр поговорив з режисером, чиє ім'я протягом останніх декількох років яскраво представляє новий театральний рух. Саме з приходом Давида Петросяна і появи його вистав у Театрі Франка народилось нове дихання Камерної сцени імені Сергія Данченка. "Буна", "Земля", "Війна", "Крум", "Снігова королева", а тепер ще й підготовка до новго триптиху за українською класикою. Наприкінці не пропустіть і читайте наш традиційний ProTe-бліц.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

Сприйняття дитиною навколишнього світу й усвідомлення базових понять добра і зла часто закладається дитячими казками. Що вам читали у дитинстві?

Мені казок не читали, мені все дитинство читали моралі, що теж певною мірою були схожі на казки, бо мене постійно мав хтось з’їсти, якщо я щось не так зроблю.

Ви були неслухняним хлопчиком?

Не те, що неслухняним, хоча можна й так сказати. Я просто робив не так, як мені казали.

Протест був з дитинства?

Це не протест, імовірніше якась цікавість.

А що ви самі в дитинстві читали?

У мене була дуже старенька книжка – “Казки народів світу”, я любив цей двотомник. З 5–6 років мене змушували читати, а потім я прочитав якусь історію про курку, і вона мені так сподобалась, що я потім почав хаотично гортати цю книжку. У той час всі мали ігрову приставку “Dendy”, а у мене не було, то я себе розважав казками народів світу. Вірменські я перегортував, чомусь здавалося, що ці сюжети мені й так відомі. Мені в дитинстві дуже подобався Брюс Лі, то я і японські казки читав під цим впливом. Свідомий крок до літератури я зробив пізніше, бо навіть у школі не читав програмних творів. Коли мені нав’язували літературу, я не дуже приймав, а з часом у мене виникла цікавість, бо, на мою думку, необхідно самому до цього прийти.

Ви кажете, що не хотіли читати вірменські казки, тоді в парадигмі культурних цінностей якої країни ви зростали?

Важко сказати, бо мою родину порозкидало… Напевно, України.

А в якому віці ви переїхали сюди?

Десь на початку школи.

Школа була українська чи російськомовна?

У школу я ходив у місті Славутич. У той час, на жаль, там була тільки одна школа, яка систематично викладала українською. Це місто на кордоні з Білоруссю і воно певною мірою мультикультурне, а також туди багато людей приїхало після Чорнобильської аварії. У школах переважно викладали і спілкувались російською. А українською я почав спілкуватись і читати ледве не з другого курсу університету. Я маю на увазі, що почав свідомо читати українською. Перше, що я прочитав – “Дона Кіхота” Сервантеса в перекладі Лукаша. Він геніальний перекладач.

Ваш професійний вибір від початку припав на акторство. Ви видаєтесь доволі закритим внутрішньо, акторство ж передбачає деяку відвертість, певне підкорення майстру. Як ви прийняли рішення вступати на акторський факультет?

Я потрапив на акторський курс Олега Микитовича Шаварського і з першого вересня зрозумів, що тут мені буде некомфортно. І саме внаслідок того, що я потрапив не у своє середовище, я почав більше цікавитись літературою. Я зовсім не займався акторством, не ходив на пари до Олега Микитовича, він мене сварив. Я не брав участі в етюдах, уривках. Але так сталося, що я першим потрапив до театру. Тому відкритість – це дуже відносно. Я взагалі думаю, що у тих акторів, які в житті темпераментні, переважно на сцені він кудись зникає. Усі мої улюблені актори в житті меланхоліки, депресують постійно.

А які ваші улюблені актори?

Багато хороших акторів. Тільда Свінтон та Міфуне Тосіро в кіно, Ларс Хайдінгер у театрі.

Є ще улюблені актори, з якими мрієте саме попрацювати?

Так, у мене є такий, я мрію попрацювати з Іваном Шараном (ред. – сміється. Давид Петросян працював з Іваном Шараном у виставах “Буна”, “Земля”, “Снігова королева”, які є в репертуарі Театру Франка).

Він знає про це?

Думаю, що тепер дізнається (ред. – сміється).

І все ж, як ви потрапили на акторський факультет? Адже для цього потрібно підготувати програму, пройти творчий конкурс.

Я нічого не готував. У мене в атестаті були двійки, я навіть по балах не проходив. Взагалі, я думав вступати в Інститут фізичної культури, бо все життя спортом займався, а мій знайомий готувався до вступу на акторський. Тож ми разом їхали в Київ автобусом, от я його про все і розпитував. Він для вступу готував байку Глібова, якийсь вірш Івана Франка й уривок з п’єси “Сто тисяч” Карпенка-Карого. Я в нього взяв цей уривок, вивчив в автобусі і сказав, що теж буду вступати. На іспиті я був одягнений в шорти і сандалі, зайшов до Олега Микитовича, прочитав уривок зі “Ста тисяч”, він чомусь дуже сміявся, навіть не спитав ні байку, ні вірш. Хоча зараз я розумію, що дуже бездарно прочитав.

А друг вступив?

На жаль, ні. Він, здається, вступив в Інститут культури. На жаль, після такого дружбі настав кінець (ред. – сміється).

Ви згадали про Інститут фізичної культури. Раніше ж розповідали про роздоріжжя: музика, живопис, філософія.

Мабуть, пафосно сказано, що було певне роздоріжжя, просто сильна зацікавленість, бо я ніколи мистецтво серйозно не вивчав. Приблизно після 8 класу я купив собі перший комп'ютер, встановив Інтернет і чомусь вирішив почитати щось невідоме, зокрема захотів дізнатись і послухати, якою музика була в 10 столітті. Також почав купувати книжки з живопису. Вже потім дійшло до тієї міри, коли захотілось серйозно вивчати цю царину.

Ви самі до цього прийшли чи батьки ці зерна посіяли?

Ні, у нашому сімейному середовищі ні в кого не було мистецького напряму.

А вони погодились з вибором вашої професії?

Я нікого не питав. А далекі родичі до сих пір іноді питають, коли ж я знімусь у кіно, хоч я їм кілька разів казав, що я театральний режисер.

Властиве вашому характеру прагнення до незалежності, якщо можна так сказати, вплинуло на перехід на режисерський факультет, посприяло створенню свого театру "Practicum" з акторами-однодумцями. А потім ви потрапляєте в коло понять “репертуарний театр”, “штат”, “державне фінансування”. Такий формат театру не суперечить вашим внутрішнім переконанням митця?

Коли я в той час починав працювати з акторами, я їм розповідав про своє бачення театру, як я його розумію, але нічого конкретного і певного я не озвучував. Тоді я мав хибне уявлення, що можу робити все, що завгодно: поставити п’єсу так, як я її розумію, з тими, з ким захочу і коли захочу. І такий принцип роботи дещо був схожий на роботу в студійному театрі. От, наприклад, після 50-х років з’явилось чимало різних театральних жанрів і стилів. У ці складні роки виникло багато студійних, підвальних театрів, які експериментували протягом майже 60 років. Сьогодні ж такі студійні експериментаторські театри, особливо в Європі, фактично одразу починає фінансувати держава. Я це веду до того, що в нашому університеті нам не давали базових знань про те, що таке театр і як він функціонує, й тому ми все робили інтуїтивно. А ти спробуй попрацювати в рамках чогось, з іншими акторами, спробуй вкластись у визначені терміни. Актори театру "Practicum" почали працювати в державних театрах раніше за мене. Один з найбільших ворогів мистецтва – це конформізм, стабільність, але тяжіння до них можна зрозуміти. За два роки до того, як я поставив “Землю” в Театрі Франка, я випустив виставу в ТЮГу. Мені тоді було дуже просто працювати, бо я був зі своїми акторами й не мав якогось конкретного строку випуску. Зовсім інакше було, коли я розпочав роботу над “Землею”. Я зовсім не розумів, в який простір потрапив і що мені робити з цією п’єсою, бо доти мав зовсім інше розуміння матеріалу. Ось це неповне уявлення про державний театр обрізало мені крила. Я пам’ятаю першу репетицію: мене дуже здивувало, що не всі прийшли (бо хтось був на зйомках), а потім я зрозумів, що це норма. Я мріяв зробити українську класику в стилі японського театру Но, з елементами стилю театру Кабукі, грецького театру з масками. І от я починаю розповідати про це все на першій репетиції і бачу як на мене дивляться актори. Я не знав, що їм відповісти, коли вони почали ставити дуже дивні питання, які ніяк не стосувалися матеріалу. Було не зрозуміло з чим іти на другу репетицію. Я прийшов у цей театр з романтичним ставленням до професії, а зіштовхнувся з якоюсь сомнамбулою, повною втомою від того, що “ми тут знову зібрались, щось нам кажуть”. Хоча й зараз у мене це романтичне ставлення лишається. Мені колись дозволили тиждень побути на репетиціях у державному театрі у Варшаві. Я зайшов до зали, побачив, що люди миють сцену, зрозумів, що, мабуть, персонал так готує її до репетиції. Зайшов режисер, може десь на 5 років старший за мене, ці люди встають, відставляють відерця та ганчірки в кут і сідають усі за стіл. Все дуже просто – необхідно любити цю професію і усвідомлювати, що за кілька місяців до вас прийде глядач, який не знає про ваші стосунки, ваше ставлення до театру, і не має знати. Але я навіть ніколи не думав, що між акторами безпричинно і на пустому місці можуть виникати суперечки на репетиціях, які не мають нічого спільного з творчим пошуком. Але з іншої сторони, робота у державному театрі дає розуміння того, що романтичне ставлення – це добре, але ти маєш чітко організувати процес, щоб бути спроможним з незнайомими людьми у певний час випустити виставу, бажано хорошу. Романтика + ремесло. Це хороша база. Важливо зрозуміти, що у державному театрі паралельно відбувається багато процесів, актори живуть дуже насиченим життям, і я не маю права забрати всю їх увагу  у свої “романтичні мандрівки”. Робота має відбуватись з конкретикою, чітким усвідомленням того, куди ми рухаємось і головне, з повагою одне до одного. 

Сцена з вистави "Земля". На фото Світлана Косолапова та Василь Баша. Фото: Національний театр Франка, фотограф -Валерія Ландар

У чому, на вашу думку, причина таких робочих відносин?

Я, можливо, когось ображу, але молодше і середнє покоління дуже часто має проблеми з театральним смаком, з розумінням дозволеного в театрі. Я не кажу, що треба студіювати Станіславського і йти за тими канонами. Хороший актор аналізує кожну пропозицію режисера, кожну мізансцену.

Можливо ця проблема виникає через те, що у молодшого покоління немає авторитетів?

Ви дуже правильно підмітили. З цим дуже велика проблема. Авторитетів зараз немає не тільки в театрі. Тобі ж ніщо сьогодні не заважає всмоктувати духовну культуру. Культура – це сито, через яке ти все сприймаєш і фільтруєш: як ти говориш і про що. Завдяки цьому можеш аналізувати, що тобі пропонує режисер. Надзвичайно високий рівень культури мають актори львівського Театру Курбаса. Я багато намагаюсь їздити різними містами та країнами і дивитись там вистави. Наприклад, у Народовому театрі в Польщі теж виникають чвари, але у тих акторів є розуміння, що їм завтра виходити на сцену, що завтра їм можуть не дати роль, що необхідно рухатись далі, скільки б тобі років не було. Вони усвідомлюють, що ти можеш казати партнеру все, що завгодно, в гримерці, але на сцені від того не має лишитись і сліду. І цьому причина – конкуренція, там черга з акторів, які хочуть потрапити до театру. А у нас немає конкуренції, тільки "междусобойчики". Хоча доросле покоління дійсно професійне. Треба лише знайти шляхи порозуміння.

Передусім така ситуація є й історично зумовленою. Країни СНД мають характерну проблему мистецької і соціокультурної самоідентифікації. Польщі в цьому розумінні легше.

Звісно, історичні причини дуже важливі. Але зараз у молодого покоління є всі можливості для самоідентифікації, для культурного розвитку. Фільм “Конформіст” про нашу театральну молодь (ред. – сміється). Весь світ сьогодні сприяє тому, щоб людина стала конформістом і всі набуті знання використовувала тільки для облаштування своєї зони комфорту. І якщо цей комфорт просочується у зону мистецтва – це породжує проблеми. Бо саме самоаналіз – це найголовніше, а аналіз – це завжди неприємно, це внутрішня гризота.

Після складної роботи над виставою “Земля”, відбулась “Війна”, яка стала ще більшим викликом для Театру Франка, тим не менш, успішно подоланим як акторами, так і глядачами. Можна стверджувати, що в трупі змінюється ставлення до експерименту?

Я не можу сказати, що вистави, які я поставив, можна назвати експериментом. Можливо вони не традиційні для акторів цього театру, але досить прості, як на мене, за формою. Коли ми випустили “Землю”, я розумів, що дуже агресивні, експериментальні речі не можна робити одразу, треба поступово. Остання прем’єра “Крум” теж вийшла не зовсім така, як я собі планував, вона мала б бути жорсткішою… Мені дуже не хотілось скорочувати виставу через те, що глядачі не можуть висидіти 3 години без антракту, бо їм нудно. Це теж складова культури. Наприклад, в Польщі я дивився виставу, яка йшла 4 години 40 хвилин, за класичним твором. Ну, дуже погана вистава була, дуже нудна. Всі сидять, чемненько дивляться, бо їм показують виставу польського класика. Це у них культура. “Крум” більш незвична для акторів нашого театру. Мене одна актриса запитала чи є в мене книжка Ханс-Тиса Лемана “Постдраматичний театр”. Я настільки зрадів цьому питанню (ред. – сміється)! Вони прагнуть, вони цікавляться. Я не кажу, що вистава вийшла андеграундною, вона досить класична, але в цьому випадку нам працювалося дуже комфортно. Якась градація від “Землі” до “Крума” відбулась. Чесно скажу, це не на користь виставі, коли ти більше займаєшся акторами і не думаєш про результат.

А Нурен – це такий собі Ларс фон Трієр у драматургії, і у нього в тексті є дуже чіткі ремарки, адже він передусім режисер. Бачення складу вистави в мене було, можливо, трошки інше. Коли я тільки прийшов до театру, я запропонував “Землю” Кобилянської, “Війну” Нурена, “Касандру” Лесі Українки і ще кілька сучасних творів. Я думав, що Нурена я зроблю через 4–5 років, бо це дуже складна драматургія, і технологічно в цій п’єсі дуже просто “сісти на текст”. А зараз я морально готуюсь і відчуваю в собі сили спробувати зробити виставу за іншим твором Нурена “Демони”, тому, думаю, ще повернусь до цього автора. Цей драматург – дуже хороший наставник у театрі. Мені дуже пощастило, що я можу брати дуже різні тексти і шукати різні форми, я в будь-який скрутний момент можу звернутись до Дмитра Богомазова за порадою, бо його розуміння театру та вміння працювати з текстами мене завжди захоплювало. 

Вистава "Війна". На передньому плані фото Олексій Богданович та Христина Федорак. Фото: Національний театр Франка, фотограф - Валерія Ландар

З точки зору текстового аналізу пʼєса “Війна” доволі лінійна і одноколірна. Натомість у виставі з’явилося багато “олюдненості”. Не в розумінні доброти і м’якості, а саме внутрішнього емоційного спектру, що дає розуміння цієї деформації, руйнації. Це передусім вдалий приклад адаптації тексту для конкретного театру.

Я розумію, про що ви кажете, але ми маємо розуміти, що Нурен – це постдраматична драматургія і підхід до роботи з нею теж має бути досить нестандартним. Відчуття лінійності тексту, як ви сказали, є більш правдивим, ніж вистава. Ці драматурги просять режисерів знайти ключик некласичного трактування. Але я ж не для себе роблю виставу, я розумію, що прийде глядач, який не сидів на кожній виставі Кантора і не дивувався його постдраматичному театру. Цей дивний нуренівський діалог має відбутися з глядачем. Часто кажуть, що сучасні тексти однобокі. Так, це не класика, але вони дають можливість для безлічі трактувань – від комедії до трагіфарсу. Якщо подивитись на цю п’єсу не очима головного героя, а інших: “Ось він не бачить нас, а ми тут зараз замутимо…”, – це буде трагіфарс.

Ви за акторську імпровізацію і за акторські вставки на виставах?

Я їх обожнюю! Коли приходжу десь на третю виставу за дві години до початку, кажу акторам: “Я тут дещо придумав, давайте спробуємо”, – вони лякаються (ред. – сміється). Василь Васильович Баша до сих пір мені згадує, як на прем’єрі “Землі” за 5 хвилин до виходу попросив його зімпровізувати одну сцену. Я дуже люблю, коли актори не йдуть вже відпрацьованим шляхом. Мені, якщо чесно, не важливі мізансцени, які я їм пропоную, переважно вони не несуть смислового навантаження. Мені важливо, щоб актор у мізансцені сказав правильно авторську думку. Якщо актори змінюють виставу – це прекрасно. З акторами “Буни” ми до сьогодні щось змінюємо, але тут простіше, бо ми всі знайомі ще з університету. Я щось пропоную, вони мене підхоплюють і вже щось своє придумують.

Ваші вистави – це приклад режисерського театру. Вистава “DreamWorks”, на думку багатьох критиків, вийшла глибшою, ніж сам текст Вирипаєва. Хоча, з цим не погодився В’ячеслав Довженко, можливо й ви не погодитесь. У чому для вас глибина тексту з погляду літератури?

Ви зараз піднімаєте дуже обʼємну тему, про яку я нещодавно прочитав книжку – про конфлікт п’єси, театру та літератури. Суть полягає ось в чому: коли ми говоримо про сучасну драматургію, маємо розуміти, що вона не є літературою в усталеному розумінні, вона не пишеться для того, щоб її читали. Вона набуває статусу п’єси тільки, коли її ставлять на сцені. У Європі немає завлітів, там є драматурги театру. Багато крутих драматургів працюють в державних театрах: коли є замовлення, пишуть для них п’єси, отримують за це гроші, і п’єсу одразу ставлять. Вирипаєв якраз потрапив у добу, коли п’єса пишеться для постановки. Я думаю, що у нього не було бажання зробити літературний твір. Ця нова хвиля драматургів прийшла ще на початку 20 століття, коли відбувалось відокремлення роду драми від інших родів літератури. От, наприклад, Гайнер Мюллер – геніальний експериментатор, але його “Гамлет-машину” (у ній багато алюзій і підтекстів) неможливо сісти й почитати за чаєм (ред. – сміється), вона неможлива поза театром. Тому я розумію людей, які кажуть, що літературно п’єса Вирипаєва невдала, але вони забувають, що такої мети у драматурга немає, це вже не та драматургія, яка несе в собі якусь літературну цінність. У нашій країні це чомусь тільки зароджується. Глядачі зараз ходять на дивні, нестандартні речі, але продовжують побачене аналізувати, як класичну виставу. Тому і мені, як режисеру, не варто зараз надто активно експериментувати. Але я чітко розумію, що з кожною виставою в нашому театрі я буду втілювати якісь експерименти, і це дуже важливо робити саме на основі сучасної драматургії. А щодо моєї вистави, вона, як і сам текст, має як вдалі моменти, так і провальні. Тому порівнювати текст з виставою сьогодні, як на мене, застарілий процес. 

Вистава "DreamWorks або Мрії оживають". На передньому плані В'ячеслав Довженко. Фото: Театр на Подолі, фотограф - Ira Marcconi

Ви колись казали, що не варто зважати на глядача і наперед прораховувати, що йому сподобається, а що ні. Коли ви ставили “Снігову королеву”, на дітей-глядачів ви також не зважали?

Це взагалі окрема вистава. Я завжди хотів поставити виставу для дітей. Але з цією виставою у мене не склалось… Я не буду казати про підготовчу роботу, яка була для мене суцільним жахом. Я як режисер можу написати п’єсу, власне, що я і зробив, але це неправильно. Театр, особливо державний, має запрошувати драматурга, драматург з режисером мають працювати разом. З цього ми мали почати роботу. Цього разу я не хотів робити щось андеграундне, навпаки хотів випробувати, чи зможу я поставити класичну казочку, хоч до цього пропонував поставити сучасну. Єдине, що я хотів, щоб вийшла світла історія без премудростей.

Але реакція дітей – найкращий показник. Вони виходять з театру задоволені, під час вистави не соромляться щось вигукувати на прохання акторів. І взагалі, діти і дитинство – це про мрії. “DreamWorks” – вистава про роботу над мріями, а “Крум” ніби став продовженням цієї теми, коли така робота відсутня, а є лише певна “Dolce vita” Фелліні. Питання мрії і можливості роботи над нею вас хвилює?

Я думаю, що всі шукають і обирають матеріал співзвучний зі своїми думками, ти говориш в ньому про щось своє. Наприклад, зараз до 150-ліття від дня народження Лесі Українки я планую зробити виставу-триптих, до якої, імовірно, увійде драматична поема “Касандра”, прем’єру плануємо до дня народження поетеси. Так от, вся творчість Лесі Українки – про неї саму. Я зараз перечитую її твори, листи, про весь її внутрішній космос, що з нею відбувалось і що вона не доводила напряму людям. Я придбав дві крутезні книжки: одну я давно читав – “Notre Dame d’Ukraine” Оксани Забужко, а інша нещодавно вийшла – “Апокриф” – розмова Оксани Забужко з Блаженнішим Святославом про Лесю Українку в контексті релігії. Це важливо знати, щоб виражати не тільки свої рефлексії.

Вистава "Крум". На фото Наталія Ярошенко та Остап Cтупка. Фото Національний театр Франка, фотограф -Валерія Ландар

Ви акторам не пропонуєте список літератури в рамках підготовки до нової вистави? Казали, що Товстоногов свого часу видавав акторам список з десятками книжок, їх це шокувало, але він зазначав: “Ви хоч 3 з них прочитайте, вже буде добре”.

Товстоногов, бувало, і по три роки репетирував виставу. Коли я починаю репетирувати якусь виставу, пропоную акторам і фільми, і вистави, і літературу, але це вже на їх розсуд, я не маю права змушувати. Мене тішить, коли актори, переважно ті, з якими ми вже працювали, самі питають про літературу. Мій “улюблений актор, з яким я мрію попрацювати” (ред. – самоцитата) – Іван Шаран завжди пірнає з головою в літературу, завжди питає що подивитись, у нього постійний пошук, йому постійно не подобається, що і як він робить.

Самокритика і незадоволення результатом – це різні речі. До чого ви більше схильні? У вас часто лунає, що вам не подобається те, що вийшло, що ви не так задумували.

Я думаю, що так у всіх режисерів. Якщо хоч 30% того, що ти планував, втілилось – то це вже добре. Я не можу сказати в негативному контексті, що мені не подобається те, що я зробив. Просто я аналізую і, дай Боже, якщо актори поряд теж аналізують, а не зробили виставу і пішли далі. Має бути аналіз – рух вперед. Бути незадоволеним – це досить нормально. Не йдеться про те, що ти плюєш вже на зроблене, але важливо усвідомлювати, що все, що ми робимо, це лише шлях. Я дуже радію, що на моєму шляху зустрічаються нові актори або ті, з якими я знайомий, ми разом знаходимо щось нове, говоримо на цікаві теми та заглиблюємось у нові процеси. Цей шлях і є головним.

Ви більше задоволення отримуєте від процесу створення чи результату?

Від процесу. Прем’єри для мене – це кошмар. Але треба любити те, що ти робиш, зберігати невеличку емоційну дистанцію, дивитися на все зі сторони. Це може перетворитись на меланхолію, але завжди має залишатися можливість для спокійного вдиху та видиху, щоб вільно почуватись у тому, що ти робиш. Навіть при самокритиці необхідна дистанція.

Ви згадали про роботу над триптихом за Лесею Українкою, а на якому етапі зараз ваш власний проєкт “Проза”?

Є в планах такий проєкт. Я хочу об’єднати найдавніші оповідання, які виникли на території України, з найсучаснішими. З театральної точки зору хочеться показати градацію театральної форми, повну палітру жанрів. Це дуже складна і об’ємна робота.

А за яким принципом ви будете обирати твори для цього проєкту?

Я буду шукати твір, який підійде під певну тему або думку. Наприклад, може бути прозовий твір про Голодомор, головними об’єктами уваги якого будуть, наприклад, зварена картоплина і багато дітей. І має бути твір, можливо про сучасність, в якому дія центральної мізансцени відбувається в нічному клубі, в туалеті якого у головної героїні стається викидень, і в цей момент на сцену викочується та сама зварена картоплина з часів Голодомору. Тобто там будуть певні символічні сплетіння історичних цінностей, які ми не усвідомлюємо у сучасному світі. У мене вже є в голові певні мізансцени, але сплести це все в одну ниточку, мабуть, ще не скоро вийде. Це я буду робити для себе і не факт, що в нашому театрі. Можливо як окремий проєкт.

ProТе-БЛІЦ

1. Що читати?

Маркеса, Гессе, Томаса Манна, Лесю Українку, Джойса, Кафку, Чехова, Шекспіра.

А що вам подобається з сучасної української літератури?

Я намагаюсь нічого не пропускати, але що з останнього мене вразило – це “Амадока” Софії Андрухович, я би її всім порадив читати. “Баборня” Мирослава Лаюка достатньо нестандартний за темою і мовою. “Букова земля” Марії Матіос – дуже потужна книга. Я радію, що зараз виникають такі об’ємні романи. З поезії – Сергія Жадана.

2. Що дивитись?

Фелліні обов’язково, брати Коени, Вісконті, Антоніоні, Годар, Куросава, Кубрик, Мілаш Форман, Тарковський.

3. Що слухати?

Кому що подобається. У мене є улюбленці: я дуже люблю Арво Пярта – це один з моїх улюблених сучасних композиторів, можу постійно слухати. Бах для мене вічний композитор. Pink Floyd. Дуже люблю музику різних культур, автентичні звуки.

4. Що виберете: молодий, але недосвідчений, чи мудрий і досвідчений, але старий?

Молодий, але недосвідчений. Життя настільки прекрасне, що пізнавати його – один з найпрекрасніших моментів.

5. Що вас востаннє розізлило?

Я не схильний до цієї емоції.

6. Ви пишете картини?

Ні.

7. Про що ви мрієте?

Не схильний до мрійливості. Але було б добре поїхати в Японію. Ненадовго.

8. Якби була можливість поспілкуватися з будь-ким, хто жив або живе, хто б це був?

Це важке питання… Був такий монах Кодо Савакі Росі, я б дуже хотів поспілкуватися з цією людиною. У Маркеса хотілось би дещо запитати, поговорити зі Сковородою, з Христофором Колумбом. Я думаю, що моє внутрішнє прагнення до книжок – наслідок того, що я дуже хочу з цими всіма людьми поспілкуватися. Тобто книжки – це більше бажання спілкування, а не пізнання. Тому таких людей багато.

9. Ви віруюча людина?

Ні. Але я читав Сутри, Бгаґавад-Ґіту, Коран, Біблію. Рамаяну теж. Я дуже зрадів, коли знайшов цю книжку у букіністів на Петрівці. Ніде не міг знайти, а там лежить собі за 20 гривень (ред. – сміється). Я цим всім цікавлюсь, але я не релігійний. Мене більше цікавить питання етики та моралі.

10. Ви відкрита чи закрита людина?

Закрита.

11. Коли Давид Петросян вийде на велику сцену зі своєю роботою? Казочку до уваги не беремо.

Хай краще велика сцена до мене приходить на малу.