ProТеатр

«Мовчать, чекають, бояться»   (с) Буремний 2020 рік (хоч я вже й   не пам’ятаю, який рік для України був не буремним) зробив українській літературі подарунок – Сергій Жадан презентує першу свою п’єсу «Хлібне перемир’я» і цього ж року вона виходить на велику театральну сцену. Відомо було, що автор пропонував цю п’єсу декільком театрам, проте в Києві взяв за неї театральну відповідальність саме Стас Жирков і Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Так, інсценізувати Жадана можна, тільки відчуваючи його іронію больових вузлів, позаяк його текст не терпить стерилізації академічністю. «Хлібне перемир’я» Жадана – це вже карт-бланш для будь-якого театру, проте який дуже легко розміняти у спробах позагравати з публікою. А чи «підморгує» публіці Стас Жирков своєю постановкою? Не буду тримати інтригу до кінця викладу і зазначу, що вистава «Хлібне перемир’я» – це цілковита синергія режисера, автора, акторів і часу, де буде і біль, й іронія. Отже, літо 2014 року. Початок війни на Донбас

П’єса Едмона Ростана, видається, вже бачила кожну світову сцену і широкі екрани кінотеатрів світу. Зокрема українське кіно пам’ятає благородного Сірано Григорія Гладія. Про неї говорили свого часу як про один з найкращих сценічних текстів всіх часів, так і точилося безліч суперечок літературознавців навколо того, чи є цей твір белетристикою з набором класичних штампів і мізансцен. Одначе жодного читача він ніколи не лишав байдужим, адже в ньому заховалась палітра проблематики, яка пасує будь-якій епосі: краса і потворність, свій і чужий, рабство і свобода, правда і підлабузництво, підлість і гідність, врешті, любов і самотність… Відтак і сцена любить своїх Бержераків, втілюючи щораз цю героїчну комедію з різними концептуальними центрами. І доля часто зіштовхує декілька постановок, що виходять в один час. Так у далекому 2001 році у театрі Вахтангова Мірзоєв випускає свого контраверсійного Сірано з Максимом Сухановим – кримінальним персонажем (чий образ далекий від романтичного), і п

  Під час львівського відрядження ProТеатр запросили в гості до Галереї Сценографії . Ми поговорили з Юлією Глушко - співзасновницею галереї pro створення мистецького простору, перший в Україні фестиваль сценографії, мрії про Празьке квадрієннале і своє приміщення. PRO СТВОРЕННЯ Галерею було створено у 2016 році, але не як галерею сценографії. Це була ініціатива Олега Онещака, талановитого актора, режисера, який ще й має хист до роботи з дітьми. У нього була ідея створити мистецький простір, де могло б щось вирувати, творитися. Так і вийшло, що Олег відповідає за творчу частину, а я за організаційно-адміністративну. Спершу було створено ГО “Дитячий центр сучасного мистецтва “АГОВ” і Олег працював з дітьми. Але у вересні 2016 року ми організували сценографічну виставку Богдана та Оленки Поліщуків з Києва, і людям стало цікаво, вони почали приходити і запитувати. Це була можливість для людей зазирнути за куліси. У театрі тобі щось показують, ти це сприймаєш і реагуєш. А тут - момент т

Ітиметься не про вартість замовлення театрального костюма, а про ескіз театрального костюма як про твір мистецтва та об ’ єкт світового арт-ринку. Якщо говорити про ринок мистецьких творів, то насамперед   кожен згадає живопис, естампи, скульптуру й навіть інсталяції… Але не так часто в нашому інформаційному просторі можна почути про ескіз театрального костюма як об ’ єкт колекціонування чи продажу. Втім це зовсім не означає, що ескізи театральних художників не мають мистецької чи комерційної цінності, найпевніше навпаки. Це дуже специфічний товар навіть для арт-ринку, це   ніша, яка потребує своїх експертів, фанатів і вимагає високого інтелектуального рівня від своєї тусовки. Лев Бакст Є чимало театральних художників, сценографів, художників зі світовим ім’ям, чиї ескізи розлітаються приватними та музейними колекціями з-під аукціонних молотків за величезні гроші. Ескізи театральних костюмів є в колекціях як художніх музеїв так і в музеях присвячених мистецтву театру.   Такі імена,

Питання самоідентифікації в мистецтві як ніколи актуальне для нас сьогодні. Зараз саме той час, щоб перестати перебувати в бульбашці постколоніального синдрому й нарешті подолати комплекси меншовартості. Час запустити процес вибудовування як національного культурного бренду, зрозумілого й цікавого світовому професійному середовищу, так і внутрішнього потужного інформаційного поля, яке би провокувало до розуміння й продукування українського самобутнього культурного й мистецького продукту, спонукало б до внутрішньої зацікавленості та споживання. Чи український театр має своє упізнаване обличчя й свою насправді потужну традицію, яку можливо вирізнити з контексту російського мистецтва? Чи можна говорити про український театр та сценографію як про самобутнє, а не вторинне мистецтво? Чи маємо ми художників світового рівня, чи є нам ким пишатися і від кого відштовхуватися в сучасних пошуках? Дмитро Горбачов Про це спілкувався з Дмитром Горбачовим , мистецтвознавцем, професором, міжнародним ек