Розмова з Дмитром Горбачовим: Український авангард таки український!

Питання самоідентифікації в мистецтві як ніколи актуальне для нас сьогодні. Зараз саме той час, щоб перестати перебувати в бульбашці постколоніального синдрому й нарешті подолати комплекси меншовартості. Час запустити процес вибудовування як національного культурного бренду, зрозумілого й цікавого світовому професійному середовищу, так і внутрішнього потужного інформаційного поля, яке би провокувало до розуміння й продукування українського самобутнього культурного й мистецького продукту, спонукало б до внутрішньої зацікавленості та споживання.

Чи український театр має своє упізнаване обличчя й свою насправді потужну традицію, яку можливо вирізнити з контексту російського мистецтва? Чи можна говорити про український театр та сценографію як про самобутнє, а не вторинне мистецтво? Чи маємо ми художників світового рівня, чи є нам ким пишатися і від кого відштовхуватися в сучасних пошуках?

Дмитро Горбачов

Про це спілкувався з Дмитром Горбачовим, мистецтвознавцем, професором, міжнародним експертом мистецьких творів, істориком мистецтва режисер, художник-постановник та сценограф Богдан Поліщук у рамках бесід в Галереї Сценографії. Ексклюзивно в ProТеатр.

  Сьогодні, якщо говорити про українських зірок світового рівня у мистецтві, то насамперед згадуються художники авангарду початку 20 ст. Але чи можемо ми впевнено ідентифікувати їх українськими художниками?

Справа в тому, що вони всі були свідомі українці. От Екстер викладала в Парижі, в академії Леже. Один з її учнів написав: «Потрясаюча художниця, багато чому нас навчила. Але чого вона так часто згадує про Україну?! Ми про неї нічого не знаємо...» А вона не могла не згадувати, бо душа в неї була українська.

Вона завжди називала себе киянкою, хоча народилася у Білорусі, в Білостоку. Її в два рочки привезли до Києва, вона не пам’ятала Білостоку і завжди казала, що вона киянка! І повсюди так і писали, що вона киянка. Потім знайшли документи, що вона народилася в Білостоку. І на Заході досі пишуть: «Народилася в Білостоку, біля Києва» (ред. – сміється). Бачите, що ж ми – будемо її відмовляти? Тим більше, вона таку роль зіграла в українському мистецтві.

Меллер – він жив в Україні весь час і помер тут. Петрицький – жив переважно і працював в Україні. 

Вадим Меллер

Але це їм дуже часто виходило боком, бо їх як формалістів тут цькували так, як в Москві не цькували би. Петрицького взагалі вирішили заморити голодом. В п’ятдесятому році він вже був народний художник, двічі лауреат Сталінської премії... Не давали роботу йому, два роки він нічого не робив в театрі. Так виручили його москвичі, там був режисер, який запросив його оформити нову оперу «Декабристи» Шапоріна, і Петрицький таким чином хоч зміг наїстися і трошечки заробити. Бути українським художником тоді було дуже тяжко.

Ви кажете, що багато хто тоді виїхав і полишив Україну. Ну Терентьєв полишив, бо його вивезли і розстріляли. Куди ж тут подінешся? Хоча Терентьєву на Соловках, як і Курбасу дали можливість працювати як режисеру. І він поставив там якісь п’єси, але це його не порятувало. Хоча тодішній нарком Ягода вважав, що це його театр і навіть з Москви їздив на Соловки, щоб подивитися спектаклі (ред. – сміється). Ягоду теж розстріляли потім... ну от таке... трагічна доля.

Вони (ред. – авангардисти) як правило позиціонували себе як українці. І бойчукісти. І Петрицький, який жив поряд з Грушевським деякий час у Василя Кричевського, він розмовляв українською і писав українською. А потім вже, так сталося, що той, хто розмовляв українською з інтелігенції, наражався на небезпеку – той націоналіст. Тому я не бачу, щоб вони цуралися України. А якщо хтось би з них відцурався, то все одно об’єктивно вони українські художники. От, наприклад, не хотів бути українським художником Світославський, але в той же час він же був вчителем Богомазова, вчителем Архипенка. А чому він написав, що не хоче бути українським художником? Тому що його в 20-х роках примушували забрати твори з Третьяковської галереї, а він не хотів цього. По-перше, це гонорово, по-друге, його свого часу виручив Третьяков, купив його твори. То йому казали: «Оскільки ти український художник!...» – а він тоді сказав: «А я тоді не український художник!». При тому, що балакав українською, прожив тут і помер тут. І до речі ним опікувався Малевич.

Тепер Малевич. Він в Україні жив недовго наче, в дитинстві та юнацтві, але внесок його в українське мистецтво величезний! Крім того він весь час писав у анкетах – українець. Хоча формально він був поляк, але багато поляків ставали українцями. Антонович, наприклад.

Для нього це було принципово, коли його заарештували в Ленінграді, анкета збереглася. Національність? Якби він написав «росіянин», йому було б легше, якби написав «поляк», ще гірше було б – він підписався українцем, тому що для нього це було принципово.

Він не поїхав як його брат до Польщі у 20-х роках. Я був знайомий із сестрою Малевича, то вона казала: «Він писався українцем і мені казав: “Ми ж рідні, підпишись теж українкою”. А я кажу, ні, все ж таки батько в нас був поляк, то й я писалася полячкою». Хоча мати їхня була спольщена українка Галиновська. Тобто коли це все вивчаєш і знаєш, які традиції, з ким спілкувався, внесок художника в українське мистецтво, то рука не підніметься викидати його ні сіло ні впало.

Олександра Естер

  Сьогодні нікого не дивує, коли наших художників позиціонують російськими художниками. Весь їхній доробок вписаний в історію російського мистецтва. Де ж правда в цій історії?

Це їх так позиціонують. Справа в тому, що росіяни кажуть: все наше! Була Російська імперія, і це все наше. А я кажу: «Добре, але потім була Совітська імперія і Україна була незалежною». А мені кажуть: «Ну все одно всі рускіє. Гоголь – рускій, Чехов – рускій».

Ну, я їх теж розумію, їм не вигідно, що більшість діячів російської культури – це свідомі українці.

За винятком Достоєвського, хоча він теж українець, але став росіянином. І так само Солженіцин – українець, він писав українською, але потім став на старості літ шовіністом російським, чорт його знає чому. От таке от. Все це треба вивчати, розумієте? І тоді не сумніваєшся.

Ми звикли до думки, що українське мистецтво вторинне, буцімто все калькувалося з наших західних чи східних сусідів. Чи дійсно це так, чи все ж український авангард – це явище новаторське й самобутнє?

Так в тім то й річ, ми брали ідеї, це нормально для культури і взагалі, культура – це ж світове явище. Нема такого художника чи письменника, який би виходив тільки зі свого ґрунту. Екстер подивилася на Пікассо, а стала малювати кубізм кольоровим! «Як це так?» – казав їй Леже. Не можна так, ми б не хотіли цього. А вона казала: «Я інакше не можу, бо я українська художниця». А конструктивізм взагалі на захід пішов з Росії та з України. Конструктивізм виник як посткубізм. Він виник не без впливу кубізму. Супрематизм виник під впливом футуризму і кубізму і Пікассо. Але там дуже багато народного українського. Пікассо не був абстракціоністом, а Малевич став абстракціоністом. З різних причин, зокрема, народне мистецтво на нього дуже впливало. І на Кандинського теж. Там є ритм, абстрактні форми, воно абстрактне. Малевич не був вторинний, він у світі первинний. І вплинув на багато що. Я вважаю, що насамперед необхідно це все вивчати.

І навіть якщо Бурлюк був український патріот – а писав російською. Хоча він у щоденнику писав: «Сейчас, кажется, перейду на родной украинский язык». Поміняти літературну мову складно, не так просто, тим більше, він у школі не вивчав українську. Архипенко взагалі не міг писати українською, він розмовляв українською, а писати ні, бо його в школі вчили російською.

В мене є знайома австрійська художниця, українка. Я попросив її написати щось українською, вона розмовляє українською, але каже: «А я не годна писати українською, бо мене вчили в німецькій школі».

 Українська доля не така проста.

Анатоль Петрицький

Чи було протистояння між поколіннями українських митців? До прикладу, Василь Кричевський та Анатоль Петрицький, чи розійшлися їхні шляхи?

Не зовсім так, бо Петрицький багато взяв від Василя Кричевського. Але потім Василь перетворився з художника сецесії стилю модерн на конструктивіста. І вплив тут був Петрицького якоюсь мірою. Ну, там ще й Баугауз німецький теж прислужився цьому. Так що мистецтво – це світове явище, навіть, може, й космічне.

А Петрицький з Нарбутом у журналі «Мистецтво» були разом. При чому Петрицький пародіював Нарбута. А Нарбут, побачивши футуристів: Екстер, Богомазова, Петрицького – став вводити футуристичні елементи до своїх малюнків. Там був взаємообіг.

Чи Екстерівське коло було в опозиції до Академії мистецтв?

Думаю, що ні. В Екстер був такий учень, сценограф, до речі видатний, Ніссон Шифрін. Він вчився деякий час не тільки в Екстер, але і в Бойчука. Він обожнював Бойчука, і деякі твори його були пробойчукістські. При чому він написав рецензію на виставку єврейських художників у Києві, і тоді ж була виставка Академії мистецтв. «Нарбут, – тоді він сказав, – це оповідач, а ми любимо абстракцію і пластику чисту, а от хто бездоганний в цьому плані – Бойчук! І те, що українська Академія мистецтв вижила – це заслуга Бойчука». При чому він писав російською, але з вкрапленнями української мови. Так що Україна – вона українізує. Потенціал українізації дуже сильний в Україні. Я можу назвати десятки прикладів.

Ми зараз живемо у буремні часи, ще більш буремними часи були у першій частині 20 ст. Як тоді на це реагувало мистецьке середовище?

Василь Кричевський

Справа в тому, що мистецтво – парадоксальне явище. Наприклад, більшовики прислужилися авангардному мистецтву. Вони давали тему і гроші художнику, замовляли так званий агітпром, але ніхто не казав, в якій стилістиці. І художники робили агітпром у своїй стилістиці. От, наприклад, Шагал. Він мав намалювати до свята панно. Ну й намалював корів, які літають в повітрі. Йому партійці кажуть: «Так, слухайте! Це перша річниця Жовтневого перевороту, зробіть щось відповідне».

І той намалював Леніна на одній руці, догори дриґом. Йому кажуть: «Що за єрунда?!» А той каже: «Ленін революціонер, а слово “револьт” – означає “переворот”, так що Ленін у відповідній позі – революційній. Перевернутій» (ред. – сміється). Так реагує справжній художник на ідеологію. Ідеологія для нього – це матеріал, яким він грає, оперує. А якщо це тільки ідеологічне мистецтво, тоді воно не мистецтво.

Так сталося, що митці самі захоплювалися комунізмом, а цей режим згодом зламав долі більшості з них.

Більшовики могли запудрити мізки багатьом. Коли казали про майбутнє щастя людства і так далі. На Заході, у Франції половина інтелігенції були совєтани: і Пікассо, і Елюар, і той же Леже. Мене завше дивував Бернард Шоу, уявіть собі, він помер в 50-му році вірним ленінцем! І сталінцем!!! Я думаю: воно тобі треба?! Його це надихало... Знаєте, у Франції є таке прислів’я: хто втюрився в собачий зад – в нім рози чує аромат (ред. – сміється) Ленін... Сталін...

А Бурлюк, він же в Америці думав, що тут справді буде нове життя, і він в газеті «Русское слово» в Америці пропагував колективізацію. Так я подумав: добре, що фермери не знали російської мови, а то, може б, пішли у колгоспи, і ми б потім писали: «Колгоспи Техащини і Харківщини» (ред. – сміється).

 Чи досі актуальна ідея створення музею українського авангарду? Чи ця ідея колись реалізується?

Я певен! І, до речі, навіть москвичка нещодавно одна на конференції дивилася ось на ці ж речі з екрану і так прямо вигукнула: «Скорее открывайте музей украинского авангарда!». Ну, в нас швидко таке не робиться.

Так що це на слуху. А музей Петрицького Боровський хотів відкрити. І навіть мені писав, я ж Петрицьким займався, а потім він помер, і не було вже кому проштовхувати. 

Анатоль Петрицький

Без підтримки держави.... От дивіться, оце наше розстріляне відродження, не було б Скрипника – нічого б не було. Тому що він все робив і гроші на це давав, і вивозив на виставки, і все... І коли в Москві все забороняли, він все одно тут пропускав. І тому еміграція почалася, лівих художників з Ленінграда, з Москви – до Харкова, до Києва. І Малевич емігрував, і Татлін. А потім Скрипника відсторонили, звинуватили в націоналізмі, і він вкоротив собі віку. Не через ці претензії, я думаю, а через те, що побачив мільйони трупів. А він був українець все-таки, був націонал-комуніст, для нього Україна дуже багато важила, і раптом він замість обіцяного щастя бозна-що побачив.

Тож без підтримки влади нічого не буде. Добре, що хоч не забороняють досліджувати (ред. – сміється), раніше і за лекцію про українських художників мене б вже на світі не було.

Український авангард став світовим явищем, от що мене приємно вразило. Нещодавно американський дослідник Джон Болт, який став україністом, написав таке: «Візьмімо будь-яку розвинуту культуру: французьку, німецьку, російську, українську» – це американець пише (ред. – сміється).

 Чи досліджується, чи цікаве українське мистецтво за кордоном?

Безперечно. Україністів стає дедалі більше. Мій знайомий німець – україніст, при чому просто затятий. Він тут три роки працював, ми з ним спілкувалися, потім він з дружиною німкенею повернувся до Берліна, каже: «Ми зранку бігаємо Берліном у футболках з тризубом і дрочимо кацапів». Я кажу йому: «Я вас вчив української, але не до такої міри, де ви такого навчилися?» (ред. – сміється).

  Що в нас зараз робиться в напрямку вивчення й розкрутки українського мистецтва, чи взагалі щось робиться?

Багато зроблено. І навіть от з Іриною Мелешкіною провели конференцію міжнародну про український авангард. Приїхали з Німеччини, приїхала новонавернена україністка з Австрії Віра Фабер, при чому виступала українською мовою. Я дивлюся на все досить оптимістично.

Розумієте, починають переглядати і російське мистецтво. Це колись гетьманові Скоропадському казали: «Треба заборонити все російське». А він казав: «Тоді ми будемо бити по своїх». Бо російська культура зроблена руками росіян і українців переважно. Починаючи з Чехова й Гоголя, й Боровиковського, й Левицького, й Малевича і так далі. То ми замість того, щоб все забороняти, просто мусимо це виокремити, сказати, що це не тільки російське, воно і українське.

Чи доречно ставити Чехова під час війни з Росією?

Є дослідження, нещодавно воно з’явилося в інтернеті, «Чехов і Україна». Є дві книжки «Чехов і Україна». Я колись прочитав у Чехова: «Вчора їхав в потязі з росіянами», – росіянин би так ніколи б не сказав: – «І вони шпетили Англію, що вона експлуатує Індію. А я їм сказав: «Ну добре, але скільки вони дали тій Індії. А що ви дали тім народам які підкорили?» – це позиція українця!

Заньковецька якось спитала Чехова: «Ви ж українець, чого ви пишете російською?», а він їй відповів: «Інший резонанс». Нещодавно теж одна росіянка казала: «А что это он вишневый сад написал? В России вишневых садов не было. Должен быть яблоневый сад». А для нього як для українця – «садок вишневий», і його доводиться полишати. Я пам’ятаю, мені розповідав один мій приятель, як розкуркулювали там в 1931-32 році, і селянин, наш сусіда, вийшов на обійстя і звернувся до садочка: «Садочку вишневий, як же я буду без тебе?!»! Уявляєте, що таке вишневий сад для Чехова? Якраз доводиться його полишати. Це типова українська ситуація. І психологічно.

А я пригадую, як прочитав у японців: «Ми дуже любимо Чехова, тому що він побачив японську вишню на Сахаліні і написав “Вишневий сад”. Дуже його шануємо» (ред. – сміється).

Чого варто чекати та вимагати від держави для розвитку мистецтва й культури?

Держава не має усуватися від мистецтва. Тут потрібна стратегія. Держава має прислухатися до інтелігенції, запитати, що потрібно. І виділяти на це гроші, бо все ж таки без грошей, без фінансування важко.

Світлини ескізів з колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України