ProТеатр

На сцену Театру Франка наприкінці цього березня, попри всі воєнні перешкоди, ступила вистава Давида Петросяна   «Візит» за п’єсою Ф. Дюрренматта. Постмодерний текст «Гостини старої пані» бачив, напевно, всі найвідоміші світові сцени, а на екранах пара Інгрід Бергман і Ентоні Квінна закарбувала цей сюжет в історії кінематографу. Франківська сцена з цим твором зустрічається вже вдруге, адже 1983 року Сергій Данченко разом з Данилом Лідером препарують психологію суспільства та особистості завдяки Дюрренматту. Історію мільярдерки Клер Цеханасян, яка повертається у рідне місто Ґюллен через багато років, щоб помститися за скалічене життя своєму коханому юності Альфреду Іллю, який лишив її вагітною, не визнав дитини, а сам одружився із заможною нареченою, можна було б вважати доволі класичним зразком історій помсти, якби ми не говорили про Дюрренматта і постмодерн. І якби не йшлось про візію і відчуття вертикалі сенсів у роботах Давида Петросяна. Перед нами постає зубожіл...

  Свого часу видатний хореограф Ролан Петі створив дві версії постановки "Пікова дама", обидві були пульсарами нової хореографічної думки. Першого разу основою балету став безпосередньо твір О.Пушкіна, а не лібрето Модеста Чайковського, хоч Петі й використав музику до однойменної опери Петра Чайковського. А вдруге, двадцять років потому хореограф не відтворив, а наново створив постановку на той же сюжет, однак використав музику Шостої симфонії Чайковського. Його "Пікова дама" передусім зберігала в собі ідейність твору Пушкіна, а не містично-трагедійне звучання видозміненого сюжету з лібрето Модеста Чайковського, та тяжіла передусім до оповіді про пристрасну одержимість грою Германа. Раду Поклітару, як відомо, хореограф-оповідач, який працює з вертикаллю сюжету, а не з подієвою розповіддю мовою тіла. Його "Пікова дама" не стає виключенням, а перетворюється на позачасову притчу про людські пороки. Він також, як і Ролан Петі (хоч і створює двоактний балет на ...

  Його п'єси було зіграно і на Бродвеї, і у Вест-Енді, у головних ролях були і є зірки першої величини – Ізабель Юппер, Даніель Отей, Робер Ірш, Фабріс Лукіні, П'єр Ардіті та інші. Нещодавно драматург увінчав свій творчий доробок першою режисерською кінороботою за власною п’єсою, чим додав черговий Оскар серу Ентоні Гопкінсу за головну роль в стрічці «Батько» і забрав свій. Як ви вже встигли здогадатись, йдеться про французького драматурга та режисера Флоріана Зеллера, чия п’єса на українську театральну сцену потрапляє вперше завдяки Стасу Жиркову . Факт того, що кіноадаптація п’єси самим автором зібрала за рік прокату найвищі кінонагороди, міг покласти на шальки терезів дві полярні думки для українського режисера: з одного боку, ставити Зеллера в Україні однозначно необхідно, а факт гучної кінопрем’єри тільки підживить інтерес українського театрального глядача до неї, а з іншого ­– є цілковито обґрунтована вірогідність, що порівняння вистави зі стрічкою не уникнути, а тим біль...

  Існує певне філософське переконання, що людина народжується геніальною, і могла б такою лишитися, якби не випадкові знайомі, терабайти медійної інформації, соціальне чистилище забобонів, стереотипів й усіляких умовностей. Якби ж то ми вміли очищати себе і маленький світ своєї планети від шкідників, як чистить Маленький принц свою планету від баобабів... В основу свого нового балету «Маленький принц» , прем’єра якого вперше в історії Kyiv Modern - Ballet відбулась онлайн, Раду Поклітару поклав одвічну дорослу казку Антуана де Сент-Екзюпері про чисте забуте дитинство. У «Книзі книг» сказано: «Спочатку було слово». Раду Поклітару ж промовляє: «Спочатку була музика». Саме феномен музики Моцарта-дитини став першопричиною нового прочитання «Маленького принца», чий герой той самий геній, що надзвичайно тонко відчуває як любов, так і фатум смерті. Поклітару девербалізує філософію твору Екзюпері до рівня символічної, образної лексики тіла. Він вміщує в годину дійства передусім емоційну...

Що ж хорошого глядач зміг винести зі свого карантинного споглядання найкращих світових постановок? Передусім те, що театр – це пульсуюча кров у венах, яку треба відчувати безпосередньо в доторках до тіла вистави, а не крізь екран монітора. Крім того, це був неабиякий компоративний досвід, який дав можливість   зробити хоч і дозовані, але щеплення стильового смаку. Є сподівання, що український глядач матиме треноване око. На прем’єрі «Крум» в Національному театрі Івана Франка можна було протестувати своє нове уміння, адже не покидало відчуття, що перед глядачем кадр саме з того баченого європейського театру. Але про все згодом. П’єса ізраїльського драматурга Ханоха Левіна «Крум» з літературознавчого погляду не вирізняється текстовою самобутністю. Це середньостатистичний твір, крізь сторінки якого проступає Ізраїль 70-х років в усій його невідворотній непринадності, а підняті в ньому проблеми засобами мінорних штампів були вже колись виписані класиками. Його п’єса – це оповідь про л...

Еміль Ажар і Дмитро Богомазов – змова заради  « мистецтва любити »   у виставі «Життя попереду». Вона – Лев Сомов, він – Оксана Жданова. Вони – основні концепти постановки, ключова рефлексія режисера на твір «Усе життя попереду» Ажара (він же Ромен Гарі). Дмитро Богомазов, як вправний шахіст і гросмейстер, розставляє фігури на шаховій дошці саме так. Стара єврейка, колишня повія мадам Роза тримає в Парижі такий собі притулок   для дітей повій. Одне з її діток – арабський хлопчинка на прізвисько Момо, що першим і вийде   на сторінки лаконічного темного сценічного простору (художник-постановник – Петро Богомазов). Він такий же безрідний, вихований чи то як араб, чи як єврей, знає, що його єдину опору в житті, його прив’язаність, дитячу любов, його названу матір забирає старість.  Момо, хлопчисько з недитячими очима та вродженим душевним благородством сам стає опорою для старої Рози в останні її дні. Вони – історія двох самотностей: вона, насправді,...