Перейти до основного вмісту

ЛЮБИТИ в загальнолюдському сиротинці | "Життя попереду" Дмитро Богомазов, Театр драми і комедії



Еміль Ажар і Дмитро Богомазов – змова заради «мистецтва любити»  у виставі «Життя попереду».

Вона – Лев Сомов, він – Оксана Жданова. Вони – основні концепти постановки, ключова рефлексія режисера на твір «Усе життя попереду» Ажара (він же Ромен Гарі). Дмитро Богомазов, як вправний шахіст і гросмейстер, розставляє фігури на шаховій дошці саме так. Стара єврейка, колишня повія мадам Роза тримає в Парижі такий собі притулок  для дітей повій. Одне з її діток – арабський хлопчинка на прізвисько Момо, що першим і вийде  на сторінки лаконічного темного сценічного простору (художник-постановник – Петро Богомазов). Він такий же безрідний, вихований чи то як араб, чи як єврей, знає, що його єдину опору в житті, його прив’язаність, дитячу любов, його названу матір забирає старість. Момо, хлопчисько з недитячими очима та вродженим душевним благородством сам стає опорою для старої Рози в останні її дні. Вони – історія двох самотностей: вона, насправді,   і не така ще стара душею, а він – давно вже не дитина (такі діти змалечку юні старигани). Ось вони і сходяться на якомусь позачасовому перетині власного сирітства.

Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов
Момо - Оксана Жданова
Фото – Iryna Somova
Оксана Жданова не грає буфонаду з переодяганням в хлопчака – вона є цим хлопчаком. Її органічність пластики, мови, поведінки  точно  вимальовує одного з представників типової шпани післявоєнного Парижу. Актриса в такій гармонії перебуває з власним образом, що абсолютно забувається, що під цим кепі – зваблива дівчина. Якось Римма Зюбіна сказала: якщо до 30 років актриса зрозуміла, що їй не страшно на сцені бути некрасивою і смішною – значить вона як актриса відбулась. Гадаю, Оксана Жданова з легкістю подолала цей бар’єр.

Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов
Роза – Лев Сомов
Фото – Iryna Somova

Стара, видатних пишних форм єврейка Льва Сомова – це абсолютна органіка зовнішнього і внутрішнього. Попри виразний грим, строкаті костюми і зовнішню буфонаду, мадам Роза ні в якому разі не перетворюється на карикатурну особу чи образ-маску – це безумовний живий біль і непідробна життєдайна самоіронія, в якій розкривається внутрішнє «я» письменника, котре режисер з пієтетом плекає у виставі. При погляді на мадам Розу Льва Сомова зринає в пам’яті знаменитий образ Донни Рози Дельвадорес Олександра Калягіна, проте мадам Роза  –  це вже не просто персонаж комедії перевдягань, це надзадача іншого рівня, а саме – абсолютне психофізичне акторське перевтілення, якого Лев Сомов досягає філігранно без жодного емоційного педалювання. Попри провали в пам’яті Рози, старече безумство, сни на яву про пережиті страхіття Голокосту, вона зберігає в очах якусь незбагненну любов, зокрема до Момо, і контрастну дитячу незахищеність перед потворною смертю. 
  
Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов
Роза – Лев Сомов, Момо – Оксана Жданова
Фото – Iryna Somova
Звісно, можна зауважувати у виставі суто богомазівські штампи карикатурних гримів, клоунських масок чи живої музики в лиці літописців цієї історії – бродячих музикантів Михайла Кукуюка, Олександра Бегми та Андрія Самініна (що, між іншим, творили надзвичайно точну музичну нюансировку вистави), проте кожен з цих елементів грає «на руку» режисеру й лише служить тактовним обрамленням основних ідейних смислів Еміля Ажара,  його глибокого психологізму не тільки міжособистісних колізій, але і загальнолюдського співіснування, міжрасового чи міжрелігійного смирення.
Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов
Роза 
– Лев Сомов, Момо  Оксана ЖдановаФото – Iryna Somova

І попри все, це не історія тотальної самотності, від якої не можна захиститись, що несе за собою тільки морок «схованки-дачі» мадам Рози. Це історія надії на світло людської любові. Адже, як каже Кріс Кельвін  у стрічці «Соляріс» Андрія Тарковського: «А может быть, мы вообще здесь для того, чтобы впервые ощутить людей как повод для любви?!»
Рецензія: Даша Кашперська

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз