Еміль
Ажар і Дмитро Богомазов – змова заради «мистецтва любити» у виставі «Життя попереду».
Вона
– Лев Сомов, він – Оксана Жданова. Вони – основні концепти постановки, ключова
рефлексія режисера на твір «Усе життя попереду» Ажара (він же Ромен Гарі).
Дмитро Богомазов, як вправний шахіст і гросмейстер, розставляє фігури на
шаховій дошці саме так. Стара єврейка, колишня повія мадам Роза тримає в Парижі
такий собі притулок для дітей повій.
Одне з її діток – арабський хлопчинка на прізвисько Момо, що першим і вийде на сторінки лаконічного темного сценічного
простору (художник-постановник – Петро Богомазов). Він такий же безрідний,
вихований чи то як араб, чи як єврей, знає, що його єдину опору в житті, його
прив’язаність, дитячу любов, його названу матір забирає старість. Момо,
хлопчисько з недитячими очима та вродженим душевним благородством сам стає
опорою для старої Рози в останні її дні. Вони – історія двох самотностей: вона,
насправді, – і не така ще стара душею, а він – давно вже не дитина (такі діти змалечку юні старигани). Ось вони
і сходяться на якомусь позачасовому перетині власного сирітства.
 |
| Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов Момо - Оксана Жданова Фото – Iryna Somova |
Оксана
Жданова не грає буфонаду з переодяганням в хлопчака – вона є цим хлопчаком. Її
органічність пластики, мови, поведінки точно вимальовує одного з представників
типової шпани післявоєнного Парижу. Актриса в такій гармонії перебуває з
власним образом, що абсолютно забувається, що під цим кепі – зваблива дівчина. Якось
Римма Зюбіна сказала: якщо до 30 років актриса зрозуміла, що їй не страшно на
сцені бути некрасивою і смішною – значить вона як актриса відбулась. Гадаю,
Оксана Жданова з легкістю подолала цей бар’єр.
 |
| Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов Роза – Лев Сомов Фото – Iryna Somova |
Стара,
видатних пишних форм єврейка Льва Сомова – це абсолютна органіка зовнішнього і
внутрішнього. Попри виразний грим, строкаті костюми і зовнішню буфонаду, мадам
Роза ні в якому разі не перетворюється на карикатурну особу чи образ-маску – це
безумовний живий біль і непідробна життєдайна самоіронія, в якій розкривається
внутрішнє «я» письменника, котре режисер з пієтетом плекає у виставі. При
погляді на мадам Розу Льва Сомова зринає в пам’яті знаменитий образ Донни Рози
Дельвадорес Олександра Калягіна, проте мадам Роза – це вже не просто персонаж комедії
перевдягань, це надзадача іншого рівня, а саме – абсолютне психофізичне
акторське перевтілення, якого Лев Сомов досягає філігранно без жодного
емоційного педалювання. Попри провали в пам’яті Рози, старече безумство, сни на
яву про пережиті страхіття Голокосту, вона зберігає в очах якусь незбагненну
любов, зокрема до Момо, і контрастну дитячу незахищеність перед потворною
смертю.
 |
| Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов Роза – Лев Сомов, Момо – Оксана Жданова Фото – Iryna Somova |
Звісно,
можна зауважувати у виставі суто богомазівські штампи карикатурних гримів,
клоунських масок чи живої музики в лиці літописців цієї історії – бродячих
музикантів Михайла Кукуюка, Олександра Бегми та Андрія Самініна (що, між
іншим, творили надзвичайно точну музичну нюансировку вистави), проте кожен з цих
елементів грає «на руку» режисеру й лише служить тактовним обрамленням основних
ідейних смислів Еміля Ажара, його
глибокого психологізму не тільки міжособистісних колізій, але і
загальнолюдського співіснування, міжрасового чи міжрелігійного смирення.
 |
| Сцена з вистави "Життя попереду", Дмитро Богомазов Роза – Лев Сомов, Момо – Оксана ЖдановаФото – Iryna Somova |
І
попри все, це не історія тотальної самотності, від якої не можна захиститись,
що несе за собою тільки морок «схованки-дачі» мадам Рози. Це історія надії на
світло людської любові. Адже, як каже Кріс Кельвін у стрічці «Соляріс»
Андрія Тарковського: «А может
быть, мы вообще здесь для того, чтобы впервые ощутить людей как повод для
любви?!»
Рецензія: Даша Кашперська
Коментарі
Дописати коментар