Перейти до основного вмісту

Лімб для Крума | Прем'єра Давида Петросяна в Національному театрі Івана Франка

Що ж хорошого глядач зміг винести зі свого карантинного споглядання найкращих світових постановок? Передусім те, що театр – це пульсуюча кров у венах, яку треба відчувати безпосередньо в доторках до тіла вистави, а не крізь екран монітора. Крім того, це був неабиякий компоративний досвід, який дав можливість  зробити хоч і дозовані, але щеплення стильового смаку. Є сподівання, що український глядач матиме треноване око. На прем’єрі «Крум» в Національному театрі Івана Франка можна було протестувати своє нове уміння, адже не покидало відчуття, що перед глядачем кадр саме з того баченого європейського театру. Але про все згодом.

П’єса ізраїльського драматурга Ханоха Левіна «Крум» з літературознавчого погляду не вирізняється текстовою самобутністю. Це середньостатистичний твір, крізь сторінки якого проступає Ізраїль 70-х років в усій його невідворотній непринадності, а підняті в ньому проблеми засобами мінорних штампів були вже колись виписані класиками. Його п’єса – це оповідь про людей маленького провінційного пекла, в якому головний герой на прізвище Крум – письменник-невдаха повертається з-за кордону, де він нічого не досяг, додому, до матері, що безуспішно чекає на появу онуків. Натомість син щодня  переконує себе, що почне жити від завтра, від завтра почне писати роман, оженеться, народить дітей. І так щодня. Поруч з ним не менш непривабливі обличчя, які також сподіваються на завтрашнє щастя: друг-іпохондрик, ненажери, безхарактерний, колишня коханка, що стелиться перед холодним Крумом, і її негарна подружка, яка вважає, що одруження змінить її життя. І все б це спинилось на порозі чорної в’ялої комедії з декількома весіллями та похоронами, якби цей текст потрапив не до рук Давида Петросяна.

Режисер вже не вперше перетворює передбачувану драматургію на концептуальний міф. Тут не буде ні побутовізму, ні Ізраїлю, ні визначених років. Перед нами позачасовий сон, в якому Крістоф Віллібальд Глюк буде в гармонії співіснувати з Pink Floyd, а герої перебуватимуть в такому собі Лімбі, де немає ні вчора, ні завтра, а є суцільне сьогодні, яке нічого не змінює. Виставу створено виразними театральними засобами, її гротеск підкреслює трагічність, а художник-постановник Андрій Александрович-Дочевський та художниця по костюмах Наталія Рудюк переносять її дію ніби в кадр стрічки Тіма Бартона. Сценічний простір та костюми нагадують стилістичну манеру знаменитого режисера-ексцентрика, зокрема з «Трупа нареченої» – таке собі поєднання готики та німецького експресіонізму: геометризовані декорації, виразний акцент на чорних глянцевих ящиках, які виконують роль то скринь, то холодильника, то врешті трун, в яких ховають минуле, ілюзії та людей; моторошний зношений дитячий візочок, як символ всього ненародженого в житті героїв. Гра акторів почасти екзальтована, а гра кольорових світлофільтрів тільки укрупнюює кадри мізансцен постановки.

Перед нами люди, котрі нещасні своїм «не сьогодні». Давид Петросян дає можливість кожному актору в цій виставі зіграти свій бенефіс, кожен має свій кодовий монолог, який розкриває трагікомічність  їх буття. Однак в подієвому малюнку видається, що образна акцентуація падає не стільки на головного героя Крума, зіграного Остапом Ступкою, скільки на пару Олега Стальчука та Наталії Корпан, які відтворили образи Тугаті та Допи. Образ Олега Стальчука – це концентрат жанрової характеристики постановки. Актор повною мірою відтворює особливості комічного і трагічного жесту, він невимушений і достовірний як у своїй вигаданій проблемі, що тягнеться 15 років – питанні робити зарядку вранці чи ввечері, так  і в передсмертній невідворотності. Саме він скаже, що всі вони кинуті самі посеред життя в своїх нездійснених прагненнях. Своєю ж смертю кожному з них Тугаті створить психологічний камінь спотикання.

Не менш трагічною є Допа Наталії Корпан. Актриса з легкістю головує в цьому жанрі, розкриваючи всю палітру власного перевтілення. Зламані сподівання вона переживає ще за життя, визнаючи свої помилки, як і безхарактерний «сумний клоун» Тахтих у виконанні Андрія Романія усвідомлює несправджене щастя з Трудою (Наталія Ярошенко). І тільки у пари Василя Баші та Людмили Смородіної цілковита карикатурна «dolce vita» від одного свята шлунку до іншого. Хоч і тут врешті ми бачимо тільки  одного підкаблучника Дольче і його дружину Феліцію, що ховає свою буденність за пиятикою.


Кожному з них необхідно пройти свій шлях уламками власних ілюзій. Найдовше турає цю стежку саме Крум. Він вертається додому ще сповнений крові, і таке відчуття, що вертається саме для того, щоб спинитись. І так крок за кроком він починає втрачати своє істинне лице: то приміряючи на себе парик письменника, то одягаючи 3D-окуляри для перегляду цього життя в більш соковитих кольорах. Його промова після перегляду фільму якраз і розкриває суть його ілюзорних пошуків, результатами яких стає висновок про дві години правди посеред океану брехні. Проте й ці години з притаманною легкістю розіб’є красуня Цвіці (Світлана Косолапова), від’їжджаючи до Лос-Анджелесу. Всі ці етапи перетворень образу Остапа Ступки віддзеркалюються й у характерній зміні його гриму. 


Його болісні стосунки з матір’ю стають доленосним вироком. Варто зазначити, що пані Крум Олени Хохлаткіної чи не єдина жива серед сновид, її лиця не торкається білий грим, а її неабияка природна органічність підкреслено ставить її поза оточенням. Саме вона, як мати, і захистить перед чужими, і буде «останнім свідком провалу» сина. Її смерть могла б перевернути життя Крума, його біль нерозірваної пуповини міг би припинити його перебування в Лімбі, і перекинути назад, в літак, котрий прибуває додому, перетворивши все побачене лише на жахливий сон. Але Давид Петросян не лишає нам ніяких «якби» і муки на колах Лімбу продовжаться, можливо з більшим усвідомленням цинічних слів доктора Шивойгена (Олександр Логінов) про єдину надію на повільне тління, споглядаючи красу життя лише на екрані телевізора.

Фото: Національний театр імені Івана Франка; фотограф – Валерія Ландар
Репортаж з першого дня прем’єри

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

ОЛЕКСІЙ БОГДАНОВИЧ: "Іноді залишаюся наївним"

Відкривається театральний сезон, а ми відкриваємо наш сезон інтерв'ю. Цього разу нашим співрозмовником став Олексій Богданович , з яким ми поговорили pro театральний відеопродакшен; емоційне відновлення; літературну творчість і сни; пасіонарія Сірано; лідера нації; репетиції нової вистави Івана Уривського та багато іншого . Розмову вели  Даша Кашперська   та  Марія Шишкевич . Пане Олексію, під час нашої минулої розмови ви сказали, що вам потрібен момент зупинки, щоб акумулювати нову енергію. Через пів року розпочався перший локдаун. За той час вам вдалося відновити сили, все на краще?  Не знаю, чи воно на краще. Якби карантин відбувся та закінчився, було б, звісно, на краще, а так перспектива у нас доволі туманна. Зважаючи на те, що вже з’явився якийсь “суперштам” у Лос-Анджелесі, може й вакцини не допомагатимуть.  У період локдауну багато театрів перейшли в онлайн і можна було, не встаючи з дивану, перенестися у Metropolitan Opera чи берлінські театри. Ви переглядали якісь вист