«Мовчать,
чекають, бояться» (с)
Буремний 2020 рік (хоч я вже й не пам’ятаю, який рік для України був не
буремним) зробив українській літературі подарунок – Сергій Жадан презентує
першу свою п’єсу «Хлібне перемир’я» і цього ж року вона виходить на велику
театральну сцену. Відомо було, що автор пропонував цю п’єсу декільком театрам,
проте в Києві взяв за неї театральну відповідальність саме Стас Жирков і Театр
драми і комедії на лівому березі Дніпра. Так, інсценізувати Жадана можна,
тільки відчуваючи його іронію больових вузлів, позаяк його текст не терпить
стерилізації академічністю. «Хлібне перемир’я» Жадана – це вже карт-бланш для
будь-якого театру, проте який дуже легко розміняти у спробах позагравати з
публікою. А чи «підморгує» публіці Стас Жирков своєю постановкою? Не буду
тримати інтригу до кінця викладу і зазначу, що вистава «Хлібне перемир’я» – це
цілковита синергія режисера, автора, акторів і часу, де буде і біль, й іронія.
Отже, літо 2014 року. Початок війни на Донбасі. Час і бойові
дії наче завмирають на період так званого хлібного перемир’я для збору врожаю.
В одному із типових селищ, у типовому будинку час зупинився назавжди – тут
померла мати, і брати Толік та Антон збираються разом, щоб вирішити, що робити
далі, бо навколо горять поля, міст підірвано, і як поховати покійницю не
відомо. І тут виникне класичний конфлікт драматичної дії за принципом
детективного модусу «закрита кімната». Зійдуться три жінки-плакальниці разом з
підозрілою тьотьою Шурою, фермер Коля з дружиною Машкою, що от-от народить, і
поштар без пошти Рєнат. І це буде випробування довірою. Всі ці корінні жителі
одного селища ніби й знають все одне про одного, проте кожен за плечима носить
тінь підозри.
Сергій Жадан у своїй п’єсі жодним чином не натякає, хто кому «свій», хто кому «чужий», а тим більше в розумінні «та і ця сторона». Ми не знаємо ким окуповано територію і до яких сил себе відносять ці жителі, вони просто місцеві, люди, які скажуть, що ця війна якась дивна. Режисер також зберігає цей нейтралітет, хоч і прозвучить з телевізора агітка партії «ОПЗЖ» і одного разу пролунає «укри».
П’єса, як і її втілення режисером, передусім про стан, а не
про дію. Кожен з героїв розуміє, що необхідно щось робити в ситуації, коли
вогонь підступає все ближче з полів, але ніхто нічого не вчиняє. Інферно
пронизує всю виставу. Художник Юрій Ларіонов створює на сцені типову кімнату
будинку з артефактами радянських часів, але одна деталь перетворює її на
символічне чистилище – дах у будинку відсутній чи то внаслідок прильоту
снаряду, чи то певного розкладання організму, як розкладається на другому
поверсі тіло померлої матері. І теж цікава деталь – горище, де нібито лежить
мати, і чи не кожен до неї підніметься. Куди вони всі ходять, коли даху немає?
Питання пересувань героїв теж без
відповіді, адже всі вони в будинку з’явилися, а як (якщо мосту нема, навколо
вогонь) – не відомо. Та це й не важливо, бо вони всі тут, щоб здійснити своє
монологічне сповідання, яке всі слухають, але не чують.
Не менш потойбічними тут є три плакальниці – три мойри,
три Горгони, в усякому разі щось триголове – дві глухонімі (?) дівчини на чолі
з тьотьою Шурою, яка, як подейкують, здавала в комендатуру «своїх». Життя і
смерть у цьому домі з’єднане спільно пуповино – ще ненароджена дитина Машки і
ще непохована мати. Та чи здійсняться ці два сакральні обряди буття?
Стас Жирков без швів поєднує мізансцени і дії п’єси,
застосовуючи вже звичний для себе інструмент проєкцій. Сергій Жадан у своєму
тексті використовує доволі розлогі вступні ремарки до дій – ліричні есеї, які
яскраво контрастують зі зниженим тоном діалогів. Режисер тонко вплітає їх саме
у концепт вистави «відчувати», вписуючи їх у певні внутрішні монологи братів,
переважно Толіка на авансцені. Можна припустити, що впускає нас у все, що буде,
саме Толік Дмитра Олійника, почасти саме цим ліричним самозаглибленням, в якому
навіть прозвучить вірш Жадана «Перші дні листопада». Це його історія і це його
відчуття – страху, зневіри, болю. Це він той «дванадцятий апостол» з класу, що
лишився живий, це він має нерозказаний біль втрати дружини і приховану
снайперську гвинтівку, саме він споглядав останні дні життя матері і її поступовий відхід.
Навіть у німих мізансценах Дмитра Олійника «глядацький об’єктив» вихоплюватиме
саме його другий план, і передусім це заслуга об’ємної акторської роботи.
Вся перша дія будуватиметься на чіпкому спарингу Дмитра Соловйова (Антон) і Дмитра Олійника, які шукатимуть між собою поняття «сім’я». Їх братні стосунки не менш складні, ніж їх стосунки з матір’ю, з батьком-п’яницею в часи неприкаяного дитинства. Тут є простір для бенефісу кожного з акторів, який вони вправно використовують.
Варто
зазначити, що режисер зв’язав вузлом однієї історії досить сильну акторську команду,
чим позбавив шансу глядача обрати свого сценічного фаворита. Світлана Золотько в
образі тьоті Шури – це і жорстока всюдисуща потойбічність, і відголосок
приреченого прийняття і збірний образ
тих небезгрішних ревних представниць православ’я, чиї батюшки з автоматами в
руках давно вже на «передку». Коля Сергія Петька – вогняна харизма, прискорювач
динаміки механізму другої дії і квінтесенція типового недалекого обивателя, що
вміє прилаштовуватись і виживати зі зміною прапорів на адміністрації. А поруч з
ним Машка Світлани Штанько, яка й кращого не знає за свого неотесу чоловіка,
бо, вочевидь, що у всіх інших її подруг такі ж. І останній гість «чурка»,
поштар без пошти Рєнат (чиє ім’я перекладається, як відроджений) Сергія
Коршикова, що прийшов замкнути коло ночі недовіри.
Стас Жирков в останній сцені робить тонкий жест вдячності
автору, оскільки ми побачимо в проєкції фото з особистого архіву Сергія Жадана,
яке увінчує обкладинку його книги. Відкритий авторський фінал режисер вирішує
символічно – перед нами відбудеться ритуальне «поминальне весілля» поки
підходить великий вогонь, на якому зберуться і мерці, і ненародженні. І
вочевидь саме тоді мишоловка остаточно закриється і зникне, як зникав у романі
Маркеса «Сто років самотності» будинок сімейства Буендіа під невідворотною
силою стихії. Літо 2014-го. Війна тільки почалась…
Коментарі
Дописати коментар