В'ЯЧЕСЛАВ ДОВЖЕНКО: "Театр має відкрити свої кордони"

В’ячеслав Довженко – актор, з яким асоціюється нова доба українського кінематографу. Чи не кожна нова його робота з найкращими театральними режисерами стає візитівкою Театру на Подолі. Його знімальний графік розписано на місяці вперед, як і час зустрічей та інтерв’ю, навіть у час пандемії. Та попри це ProТеатр зустрівся в теплий осінній день з В’ячеславом для неквапливої мистецької розмови з чоловічим характером pro: театр в час кризи; Дона Жуана, Домонтовича, Франка та Хвильового; театральні кордони, біографічне кіно та нові технології. Наприкінці традиційний гарячий бліц.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

Карантин для акторської професії і загалом для культурної сфери став неабиякою “ванною з льодом”. Що особисто вам дали ці місяці?

Я скажу чесно, особисто для мене карантин не був стресом. По-перше, я абсолютно точно зрозумів, що я соціопат, тому що раптом з приємністю усвідомив, що нарешті ніхто не дзвонить, ніхто тебе не дьоргає, ніхто в гості до тебе не бігає, і ти сам собі належиш. По-друге, я з неймовірним кайфом збагнув, що можу приділити багато часу дітям. От зараз у мене знову активний графік роботи, і ми вже бачимось дуже мало, а це неймовірно боляче сприймається будь-яким батьком чи мамою. Дітки ростуть, а ти помічаєш це з часом, коли зустрічаєшся з ними: “Господи, а вони вже виросли! І вже розмовляють інакше...” І тому я побачив багато плюсів у карантинному житті. А також я чітко усвідомив, що дуже хочу будинок за містом, бо дуже заздрив тим людям, які скаржилися, що вони на карантині змушені виходити у двір (ред. ­– сміється). Багато було часу про щось подумати, чимось корисним зайнятися для себе: окрім того, що трапилась можливість трошечки підтягнути свій статус батька, ще й можна було у творчому плані щось почитати, подивитися, бо у звичайному графіку ти не встигаєш того робити. Я кайфонув на карантині, чесно вам скажу.

Але було відчуття зупинки часу - і це досить моторошно…

Певна панічність відчувалась, особливо в соцмережах. Я бачив, як деякі аж до маразму доходили у прагненні “себе проявити” в цей період карантину. Дуже багато бездумного повилазило в інтернет-простір.

А не виникало відчуття, що акторська професія досить примарна, особливо в час, коли світ стоїть? Література лишається в книгах, кіно - у записах, а театр може існувати лише в момент творення.

Розумієте, якби ми жили в першому столітті нашої ери, можливо, виникло б. А так, якщо поглянути на історію театру, то можна переконатись, що він пережив вже стільки катаклізмів і все одно лишився театром. Тому й немає такої думки, що він зараз загине, загнеться від коронавірусу, і більше глядачі тебе не побачать, і ти глядачів.

А як щодо фінансової складової цього питання?

На щастя я досить багато “серіалю” і до карантину “посеріалив” (ред. – сміється). Тому в мене були відкладені певні фінанси.

Щодо фінансів йшлося здебільшого про стан театру, як структури, що змушена сама себе утримувати…

Ні для кого не секрет, що театр, як і люди, які в ньому працюють, не є мільйонерами. Тому є розуміння, що телеіндустрія – це те, де ти заробляєш гроші, в театрі – ні, тут працюєш на інших умовах, зустрічаючись з глядачем безпосередньо. У цьому є свої великі плюси. Взагалі театр – це така Альма-матер, де в тебе є час і натхнення пробувати бути різним. Тому що в телеіндустрії цього не дозволяє ані час, ані фінанси, від яких залежать люди. Це певний конвеєр. Але якби не телеіндустрія, ми б відчували себе набагато гірше.

Перед карантином ви випустили прем’єру “Камінний господар”, чи можна вважати її сформованою з огляду на прем’єрні покази і покази вже після карантину?

Будь-яка вистава, яка випускається до глядача, є певною сформованою думкою режисера. Але можу точно сказати: театр – це завжди процес. Скільки ми будемо грати цю виставу, стільки вона буде формуватися. Набагато гірше, коли вистава випускається і цементується, тоді творчість закінчується. Бо головна складова театру – це постійний процес, це малюнки на піску, які хвиля змиває, і завтра ти вже граєш зовсім іншу виставу. Є, звісно, певна незламна конструкція, але все, що цю конструкцію живить, не може стояти нерухомо.

Сцена з вистави "Камінний господар"

Фото:  Ira Marconi

Іван Уривський вносив корективи після карантину? Можливо актори прийшли з новими ідеями?

Ні. Він досить точно зрозумів, якою має бути конструкція і форма його вистави. Ваня дуже обачно ставиться до акторської кухні і не торкається її. Він не приховує, що не дуже добре розуміє інструменти, якими володіють актори, тому може підійти і раптом запитати: “Ти в минулій виставі зробив отак, а сьогодні по-іншому. Чому?”, – і ти розумієш, що той акцент, який ти робив несвідомо, для нього суттєвий. Все перебуває в постійному інтерактивному пошуку, і Ваня – той режисер, який спостерігає за цим і ходить майже на кожну свою виставу, де б вона не гралася, слідкує, щоб все не розвалилося. Адже є такий грішок в театрі – це ж колективний труд: актори, буває втомлюються, виникає інший настрій, впливають інші постановки, а з часом взагалі про інше починають грати, тому режисер потрібен, щоб це контролювати, бо він є капітаном корабля.

Іван Уривський, як розповідають актори, які з ним працювали, не приходить вже з повністю готовою концепцією, вона вибудовується в процесі читки, “на ногах”. Вам такий підхід імпонує?

Різні бувають режисери. Наприклад, Давид Петросян, з яким ми випустили виставу “DreamWorks” за Вирипаєвим, прийшов вже з готовим макетом сценографії, ми з ним ознайомилися, а потім у процесі створення вистави щось не підійшло, від чогось відмовилися. Тобто, незалежно від того, наскільки ти будеш готовий, творчий процес внесе свої корективи, бо це боротьба компромісів між режисерами, акторами, художниками. Кажуть Уривському: “Ви можете моркву на сцені не терти, бо завіса брудниться?” Він відповідає: “Мийте завісу”. А йому парирують: “Може ви моркву якусь пластмасову візьмете?” А він: “Ні, нам треба справжню моркву, бо артисти її їдять”. Я розповідаю зараз кумедну історію, але це і є боротьба компромісів. Борис Захава писав: “Якщо 60% твого задуму втілюється, то це вже чудово”. Ніхто ніколи не втілює свого задуму на всі 100%.

Побутують різні трактування образу Дона Жуана: або це лицар волі, або це пристрасний розпусник, або антитеза консерватизму. У вас Дон Жуан - більше дитина, але жорстока дитина. Маленькі діти іноді несвідомо роблять зло, бо безпосередні як в любові, так і в злості.

А чому він злий?

Сцена з вистави "Камінний господар"
Фото: Ira Marconi

Бо він зриває крила людині, яка його дійсно кохала.

Ви про Долорес говорите? Ви вважаєте, що він зриває їй крила?

Принаймні видається, що він відпускає достатньо холодно і дякує за її жертву так, ніби вона могла її і не робити.

Це значить моя провина. Я натомість розумів історію з Долорес як дуже трепетну для самого Дона Жуана. Уявіть собі людей, які виросли разом, вони по суті брат і сестра, ще й батьки їх повінчали буквально в колисках. І вступити в таку гру з рідною людиною – дуже болісно. Дон Жуан може кинути будь-кого, крім Долорес. Тому репліка, коли він прощається з нею: “І я ніколи вас не зраджу”, – не є саркастичною, а чесною щодо Долорес. У виставі є певний момент, де він її провокує: “Ну, гаразд, а якщо я скажу, що люблю вас безмежно, то що?” І вона допускає слабкість: “Скажіть”. Ні, не можна. Після цієї спокуси, якою він її провокує, він прощається з Долорес. “Не руш! Не ріж! Не убивай!”, як говорить Леся Українка (ред. – цитата з драми-феєрії “Лісова пісня”). Дон Жуан не може собі дозволити зрізати цю сопілку. Тому попрощатись - це дорослий вчинок.

Не так давно ви зауважували, що репертуарна політика Театру на Подолі потребує певних змін. Як ви вважаєте, позитивні зміни відбулися?

Все, що змінюється – все позитивно. З’являються нові обличчя, молода кров - і це прекрасно, молодим необхідно давати роботу. Набагато гірше, коли в деяких театрах “цемент” називають традиціями.

Колись Вахтангов сказав, що “традиція – це добре збережений труп”.

Так. Тому круто, коли щось змінюється.

А в Театрі на Подолі є традиції, які хотілося б зберегти?

Я скажу, що Театр на Подолі загалом традицій не має саме через те, що довгий час він був “театром-шапіто”. Але абсолютна відсутність зарозумілості політики в трупі - це найкращий здобуток цього театру.

Віталій Малахов не озвучує зараз певний естетичний вектор?

Ні. Але він правильно робить, що не накладає своє “вето” на певні естетичні бачення. На мій погляд, у XXI столітті хоча б київські театри мають розсунути рамки репертуарного театру так, щоб режисер міг запросити акторів і художників з різних театрів, а художній керівник не наполягав на залученні винятково штатних працівників. Театральне життя не має стояти на місці. Певний час глядачів “прикормлювали”, як качечок. Наприклад, коли ми виставою Стаса Жиркова “Дівчина з ведмедиком...” відкривали нову сцену, то була паніка в деяких глядачів. Прийшла публіка подільських бабусь і вони не могли зрозуміти, що це таке. Зате ця вистава підтягнула досить молодого глядача. Давид Петросян привів сюди Світлану Косолапову, Олесю Власову, і їх глядач приходить в цей театр подивитися на них. Це прекрасно, так мають існувати всі театри. Театр має відкрити свої кордони. Бо, коли театр є закритим сімейним колективом - це неправильно.

Обговорюючи зараз естетичний вектор Театру на Подолі, не можемо не згадати “Вільний театр”, в якому ви працювали. Припускаємо, що на ваші смаки передусім вплинув саме він.

Безумовно, вплинув. Це був простір юних “необузданных” сил. Ми зібралися після інститутів, хотіли зруйнувати традиції, зробити щось своє, заявити про себе, як і будь-яка молода людина, яка хоче довести, що вона не пусте місце. У нас були для цього всі підстави – ми були вільні, створювали все разом таким собі сімейним дозвіллям. Але, на жаль, рано чи пізно такі трупи, якщо не перетворюються на якусь структуру, розпадаються, бо люди дорослішають, з’являються сім’ї і обов’язки, а на альтруїзмі все довго не тримається. На жаль, у нас така система. Театр певний час існував як антрепризний, але розпався, бо це не вигідно економічно.

У такому вільному театрі вам не кортіло спробувати власні сили в режисурі?

Ні (ред. – сміється). Просто коли я пішов вчитись на режисерський факультет, історія з “Вільним театром” вже закінчувалась, тому там у мене не було можливості проявити себе як режисера. Але коли я ставив уривки в інституті, у мене грали і Михайло Жонін, і Христина Синельник - всі ті, з якими ми на сцені працювали. Це було досить комфортно, бо ми вже один одного знали.

Згадані режисери – Жирков, Уривський, Петросян – люди з абсолютно різною стилістичною манерою. Для вас це кожного разу виклик собі чи ви віднаходите свою зону комфорту?

Знаєте, може це зараз нахабно буде звучати, але я досить самодостатня творча одиниця, щоб себе “пришивати” до певного режисера. У будь-який театр, куди приходиш, ти або приносиш себе, або намагаєшся вклеїтись в цю історію і стати сірою масою будь-якої трупи. Це не є творчий шлях, мені здається. Тому весь багаж, який ти приніс – це твоя плоть. Інше питання – чи вона зростеться з колективом. Кожен новий режисер – це новий виклик собі: чи зможу я, чи зрозуміємо один одного, чи вийде співпраця (бо завжди хочеться, щоб вийшла). Але я не можу сказати, що когось люблю, а когось ні. Вони всі по-своєму прекрасні.

Ваша “Дівчина з ведмедиком...” - це така позачасова історія про цінності і їх деформацію...

Там багато різних тем звучить, зокрема й особиста історія Віктора Домонтовича. Вистави Стаса – це постійний ілюзіон на очах у глядача, а найкайфовіше і найголовніше – післясмак, з яким ти йдеш додому. Чи ти йдеш порожній, чи загружений цим життям, чи ти під приємним враженням. Завдання театру - не залишати людину порожньою.

Сцена з вистави "Дівчина з ведмедиком або неповнолітня"

Фото: Театр на Подолі

Ви одразу погодились з його баченням твору Домонтовича “Дівчина з ведмедиком...”?

На нашій першій зустрічі він дав мені почитати твір. Під час другої зустрічі я йому чесно сказав, що не знаю, як він буде це ставити, адже це не зовсім театральний матеріал. А коли у нас розпочались репетиції, у мене було відчуття марафону на коротку дистанцію, я думав: “Тільки б встигнути!”. Стас досить підготовленим підійшов до роботи, яка будувалася дуже швидко, що всі тільки й встигали схаменутися. Він одразу “навалював” певну кількість ребусів, які тобі треба було швидко розібрати вдома, а коли на наступну зустріч ти приходиш з розібраним ребусом, вже необхідно йти далі. Ця постійна переключка “далі, далі, далі” не давала можливості думати, що я з чимось там не згоден. Це вже потім, коли ми почали збирати першу дію, то розмовляли, уточнювали.

Один з ребусів у цій виставі – це так званий посттравматичний трамвай з 1928 року у 2028, в якому прямує Іполіт і фактично вся Україна…

Я скажу так, що Стас підкладав нам простішу історію. Так, там є певний історичний вектор, порівняння 20-х років минулого століття і нашого. На жаль, у тому столітті, як і в цьому, Україна перебувала у стані війни. Але щодо посттравматизму, то це особиста історія самого Домонтовича, його любові, яку він фактично задушив у собі. Він любив одну жінку певний час, але вона була дружиною друга, і він не дозволяв собі ніяк проявити любов. А коли вже друг помер, їм було по 60 років…

Тим не менш, Софія Зерова похована з Віктором Петровим (Домонтовичем), а не з Миколою Зеровим...

Любов – вона така... Але, я думаю, що вони усвідомлювали, що кращі роки свого життя прожили окремо. І насправді того спектру любові, яка могла б відбутися, вони не відчули. Тому сцена образного вбивства дівчинки у виставі – це особиста історія Домонтовича. Він сам вбив свою любов. Ми граємо досить прості речі на тлі непростих обставин. З цього вистава і починається.

Підозрюємо, й поліська пісня, яка проходить крізь усю виставу і стає її кодою, не просто з’явилась…

Ми її довго народжували. Моєї колишньої дружини тітка, відома українська композиторка Алла Загайкевич довгий час була учасницею гурту “Древо”. Я дуже багато слухав у їх виконанні автентичні пісні, і якісь мені ставили близькими. Ця псаломна пісня, яка звучить у виставі, теж мені припала до душі. Коли ми приступили до постановки, Стас сказав, що було б добре якусь українську пісню використати. І я на кожну репетицію щось приносив. Але коли ця залунала, він нічо не сказав, а потім попросив ще в одному моменті її заспівати. Фінал до прем’єри Стас не давав мені можливості заспівати (ред. – сміється). Він дуже правильно робив, бо на таких речах не можна розпорошуватись. Якби ми ганяли цю пісню на кожній репетиції, вона б не “співалась” так на виставі, адже там головне її внутрішня емоція.

Фінальна сцена вистави "Дівчина з ведмедиком...". Псаломна пісня «Ой ви голуби, ой ви бєлиє…»
Запис глядачки  Darina Kotlyarova

Якщо “Дівчина з ведмедиком” – це передусім висока література, яка створила підґрунтя постановки, то у “DreamWorks”, стверджують деякі критики, більше смислових пластів саме Давида Петросяна, а не Івана Вирипаєва.

Я не згоден. Тут зі мною була схожа історія, бо коли я прочитав матеріал, я сказав Давиду, що не знаю, як він це буде ставити, адже п’єса абсолютно вербальна, з величезними монологами. Працювати з цим можна, але як це перетворити на дію і взаємодію? Мені здається, що якраз Давид дуже тонко і правильно зрозумів хід думок Вирипаєва. Бо загалом всі ці штуки, які він “повигрібав”, у п’єсі є. Давид розпочав роботу вже абсолютно готовий, але внутрішня партитура вистави створювалася з нуля. Ми точно зрозуміли, що у цілому це суїцидальна історія про втрату рідної людини. Герой, розпочавши життя без коханої, вирішив вкоротити собі віку. Наковтався таблеток і потрапив у такий собі сон свого внутрішнього світу, у певне чистилище, яке допоможе все переосмислити. Недаремно на сцені вирішено було поставити кушетку психолога. Ще над нами мали бути двері, в які я мав заходити, а вилазити з люку, але ці технічні моменти не увійшли до вистави. Фінальна пісня, саундтрек з фільму “Привид” (ред. – “Unchained melody”), народилася в нас за день до прем’єри. Я їхав на репетицію, і вона зазвучала в навушниках, цей голівудський DreamWorks. То ж я її запропонував, а Давид і погодився.

Сцена з вистави "DreamWorks"

Фото: Театр на Подолі

А цей герой дійсно кохає, чи він любить своє почуття кохання, страждання?

Цей герой, як і Дон Жуан, певною мірою дитина, яка має стати дорослою в ході вирішення своєї проблеми, яку він переживає. Саме такий фінал, який є у виставі, безумовно, ставить жирну крапку в питанні, чи він любить. Якби він не любив, був би зовсім інший фінал. Йому потрібно було пройти цей шлях, щоб усвідомити своє почуття. У нього залишилось багато претензій, непорозумінь і недосказаності, від цього й виникає бажання постійно спілкуватися з покійною дружиною. Ці розмови щоразу закінчуються сварками, бо його претензії не можуть дістати зворотної відповіді, бо він копається сам в собі.

Коли ви читали цей текст, у вас виникали ті ж акценти, які розставив Давид?

Ні, були різні. Ми пройшли довгий творчий шлях боротьби. Я такий, що мені необхідно “присвоїти” матеріал. Це творчий пошук, в хорошому сенсі боротьба принципів, світоглядів, здобуття життєвого досвіду. Як не крути, актор - остання складова, яка спілкується безпосередньо з глядачем. Якщо ти будеш на сцені бездумною лялькою, ніхто від цього не виграє: ні глядач, ні режисер, ні ти як артист. Мене колись питали, що для мене акторська професія. Я дивився інтерв’ю Сергія Маковецького і абсолютно згоден з тим, що він озвучив: “Це сповідь. Коли у тебе є про що сповідатись, ти стираєш в собі межу сором’язливості, відбувається акт священнодійства”. Глядач йде до театру, який змушує задуматись, подивившись на людину і зовні, і зсередини. Я для таких людей працюю.

І якщо ми вже про “dream”, яким є театр вашої мрії?

Треба, щоб виросло нове покоління людей, які керують театральним процесом. Свіже, без шорів. Є багато людей, які готові змінюватись, але нам не вистачає для цього певних умов. Обов’язково потрібно реформувати театральний світ. На жаль, перша реформа у нас провалилась, я вважаю. Говорили-балакали, сіли та й заплакали.

Всередині акторських кіл відбуваються якісь розмови щодо подальшого просування реформи?

Ні, зараз цього не відбувається. Є багато людей, яким зручно нічого не робити. Зарплата невелика, зате стабільна. Шкода, що вже немає путівок на море (ред. – усміхається). З тими ж званнями історія смішна. Хоч я й сам отримав звання, здається, рік тому, але я розумію, що десь на периферії ця фінансова складова важлива. Але якби людина, яка реально тягне на собі репертуар театру і гідна цього, ще б отримувала фінансове заохочення, тоді і не треба було б звань. Правду кажучи, коли ми приймемо закон про інтелектуальну власність, ці питання зійдуть нанівець. На жаль, це буде нескоро.

До карантину з’явилась новина про те, що ви будете брати участь в оперному проєкті “Вишиваний. Король України”. Яка наразі ситуація із цією роботою?

На жаль, можу констатувати, що я навряд буду брати участь у цьому проєкті. Дуже довгий час велися перемовини. Ми вже навіть розбирали матеріал, якісь арії. Я не знаю з якої причини, але сьогодні у мене виникає враження, що з міжнародного масштабного проєкту все більше перетворюється на сімейну історію. Підхід до роботи й організація не вартує й шеляга, хоч ідея добра й сили було підтягнуто хороші. Мене тільки дивувало, що мене запросили в цю роботу, адже це опера, хоч і не традиційна, а я не володію нотною грамотою. Професійний музикант ще зможе проспівати сучасну музику, а мені треба заучувати на слух. Хоча, виклик хороший, і я спочатку його прийняв, але сьогодні розумію, що це не моє і я навряд підпишусь під цим.

А фільм “Інший Франко” ми скоро побачимо на широких екранах?

Ось-ось має вийти “Інший Франко”, “Будинок “Слово” . Подивимось чи дозволить нам карантин, бо це прокатна історія, а хто ж буде ризикувати, якщо знову введуть жорсткі обмеження? Після зйомок головні процеси - це постпродакшн, велика кількість роботи різних цехів, фінансові розрахунки продюсерів. Що вийде - не можу сказати. Петро Франко - це політичний, військовий діяч. Він фактично створив Галицьку авіацію, я думаю, що вони десь і з Вишиваним перетиналися, бо це один історичний період, а Вишиваний був визначною постаттю, якому навіть пророкували бути королем України.

Біографічні фільми в Україні не завжди виходять вдало, є дуже плакатні історії. Стус, Петлюра...

Я не можу вам з упевненістю сказати, що історія з Франком чи Хвильовим буде цікавіша. На жаль, ти робиш одне, а все, що монтується, може бути зовсім іншим. У нас наразі в кіно є велика проблема з режисурою, та й сценаристів дуже мало. Режисер фільму “Будинок “Слово” (ред. – Тарас Томенко) спочатку зняв документалку, але в ігровому кіно свої закони подієвості, і на це необхідно зважати. Телережисура дуже далека від кінорежисури, а багато телевізійників зараз працює в ігровому кіно.

Фото зі зйомок стрічки "Будинок "Слово"

Мабуть, з Ахтемом Сеітаблаєвим відчуття робочого процесу було зовсім іншим (ред. – йдеться про роботу над картиною “Кіборги”)...

Так, але й не тільки завдяки Ахтему. Ціла команда створювала цей фільм: Наталка Ворожбит, Іванна Дядюра, Юрій Король. Ми збиралися, репетирували цілий день сцену, яку будемо знімати завтра. А коли встали “на рельси”, то Ахтема вже майже не бачили - він за плейбеками сидів, а ми варилися в своєму соці, і на місці народжувались мізансцени, оператор пропонував хороші ракурси. Це вже був злагоджений механізм.

У театральному відеопродакшені також були новини, зокрема було анонсовано зйомки вистави “Камінний господар”. На якій стадії зараз робота?

Не можу сказати, бо цим займається Даша Малахова. Це буде абсолютно новий формат - інтерактивний. Це 3D-технологія. Уявімо, що моя бабуся дуже любить Театр на Подолі, а я “просунутий” внук, в якого є 3D-окуляри. Бабуся не може прийти в театр, я вдягаю їй окуляри, і вона дивиться виставу вдома. Але не просто дивиться, а може підійти і роздивитися артиста з різних боків. Це цікаво, хоча навряд чи це сприяє залученню глядача до театру. Театральний глядач все одно буде ходити в живий театр, а не купувати окуляри. Подивимось, як воно спрацює. Знайшлись ентузіасти, які готові це зробити.

А особисто ви дивитесь вистави у записі?

Я можу подивитися в телеверсії авторську виставу, наприклад Някрошюса. Це тобі не дасть можливості зануритись у правильну атмосферу, ти не будеш кайфувати від походу в театр, але хоч подивишся красиву картинку, мізансцени, які народжував Някрошюс. Звісно, доцільно один раз глянути, але театр - це інший механізм. Я більше скажу, у нас на малій сцені технічні працівники ведуть виставу через монітор. Для мене це досі загадка, бо це антитеатрально. Вистава – це ж живий організм і люди, які її технічно обслуговують, теж безпосередньо беруть у ній участь, як звукорежисери, які вже давно у нас перебувають прямо в глядацькій залі, а не позаду в окремій кабінці за склом. Ти маєш відчувати цю живу атмосферу, коли все дихає, все живе разом з тобою.

ProTe-БЛІЦ

1. Що читати?

Сергій Жадан, Марія Матіос, Люко Дашвар. У нас прекрасна українська література і треба її пізнавати.

2. Що слухати?

Все, що до душі. Я іноді слухаю саундтреки до фільмів, українські пісні. У нас багато крутої музики європейського рівня. Alina Pash, Океан Ельзи, Джамала, Христина Соловій, Один в каное. Я вчора вмикав знайомому хлопцю їх пісню “Ікони” – це просто музичний твір з розвитком, там все є! Це про епоху Стуса, з драматизмом і болем.

3. Що дивитись?

Все за потребою: і кіно, і театр.

4. Що перше згадується при слові “школа”?

Перше вересня.

5. Що вам сьогодні снилось?

Нічого (ред. – сміється).

6. Яку страву найбільше любите готувати?

Млинці.

А їсти?

Млинці з червоною ікрою.

7. Яку найважливішу настанову треба дати дітям?

У мене два сини ростуть, і я передусім вчу їх думати. Бо якщо ти подумав перед тим, як щось вчинив, ти за це маєш відповідати. І ще вчу точно розуміти, чого ти хочеш. Найбільша проблема становлення особистості – це ризик розчинитися в сірій масі, стати, як всі, сісти на певні штампи “півас-тілівізор”. Треба бути особистістю, мати свою життєву позицію, і мати сміливість її відстоювати.

8. Чи можна телевізійного глядача привести в театр?

А вони ходять, притому дуже масово. Є вистава “Замовляю любов”, туди ходить серіальний глядач, вони сидять, коментують, як біля телевізора. Це певний формат.

9. З ким із сучасників, або хто жив колись, ви б хотіли поговорити?

Я не знайомий особисто з Сергієм Жаданом, але дуже б хотів познайомитись. Мав честь бути особисто знайомим з Богданом Ступкою. З історичних осіб поспілкувався б із задоволенням з Богданом Хмельницьким, бо мені цікаво, чому ж ми такий вибір зробили, що змусило нас так кардинально змінити вектор на 400 з гаком років.

10. Яка країна вам до душі для відпочинку?

Люблю Іспанію, Італію.

11. Ви читаєте рецензії на свої вистави?

Іноді читаю, але ставлюсь з гумором до певної критики. Мені ближча критика авторитетних митців, режисерів чи акторів, ніж якогось театрального критика. Бо переважно лунають власні уподобання, або особисті упередження. У нас, напевно, немає незаангажованої критики. Це не тому, що критики погані, просто це людський фактор - важко об’єктивно оцінити. Переважно критичні статті - це переказ сюжету, а потім висновок як все добре, або як все погано у виставі. Це назвати об’єктивною думкою дуже важко.

12. “Вже пройшло гаряче літо, гуцул іншу любить скрито”?

Ні (ред. – сміється).