Одна з найулюбленіших новел української сцени “Сойчине крило” Івана Франка коли-не-коли з’являється на українській сцені, переважно потрапляючи в межі інтерпретаційних наративів шкільної програми. Одна з найболючіших проблем сучасної освіти – це її рамкова обмеженість відповідями “а”, “б”, “в” “г” в екзаменаційному аркуші ЗНО особливо, що стосується гуманітарних наук. Українські “освітяни” активно прагнуть втулити складні “вікові” твори не тільки в голову 15-річного підлітка-зумера, а що гірше – здійснити акт насилля інтерпретації мистецтва, розіп’явши всі сенси на хресті чотирьох відповідей тестового запитання. І крім цих обмежених літер, зрештою, нічого в пам’яті зі шкільної програми і не лишається.
Слава Жила чемно, але з притаманним йому зухвальством переступив усі заяложені прочитання легендарної новели, жирним маркером закреслив зверхність академізму традиції, запросив у галюцинацію за твором Франка, чітко визначивши акцент своєю усіченою назвою “Сойка”. Ця Жінка… як колись із захопленням про надістоту жіночої статі говорив герой Камбербетча в популярному серіалі. У Франка тут своя “Женщина” чи то пак Манюся (Марину Андрощук), яка назавжди заякорила пам’ять і почуття головного героя Хоми (Ігор Іванов). Саме так з історії про двох з одним крилом, режисер проведе специфічними коридорами психічної лихоманки, жаги життя і пристрастей однієї жінки-пташки, яка вперто шукала життя серед буденності,а знайшла лише травматичний досвід виживання.
У цього твору ще у франківський час існував модерністський фльор фемінізму, а тепер він звучить доволі природно, коли Хома (хоч Ігор Іванов має надзвичайне навантаження з п’яти ролей) стає канвою сценічної історії, а не її центром. Слава Жила, напевно, сам того не розуміючи, втрапляє в доволі популярну мистецько-філософську течію як метамодерн, таке собі схрещення модерну і постмодерну, яка описує стан перебування особистості там, де стерта межа раціо, де все правда і неправда водночас, де пам’ять може ставати живою реальністю. Не даремно режисер надихався роботами знаменитої японської художниці Яйої Кусами, яка через своє мистецтво бореться із психічною хворобою. Любов як психічна хвороба. Та чи це любов? Художниця вистави Поліна Панченко тонко підхопила як естетику Кусами, так і ідейне спрямування когнітивних поневірянь героїв. Сцена стала нетрями людського мозку, де скаженіють нейрони серед сум’яття людських почуттів.
Так і сама вистава – відтворює метаболізм пам’яті, зміщення реальності й епатує не тільки словом, але й тілом. Ольга Семьошкіна створила надзвичайно тонку хореографічно-пластичну виставу у виставі, від чого акторська задача стала куди складнішою. Коли почуття – вінець, коли – ярмо реальності, коли – пута, що стирають у кров зап’ястки, а коли і хрест, чи то вічної муки і спокути, чи то надії та віри у повернення до себе справжньої. Так, можна закидати цій виставі деякі голи у ворота, зокрема вона не буде актом класичного мелодраматичного (в хорошому розумінні) катарсису, однак її самобутність годі й заперечувати. ПТСР від почуттів режисеру однозначно вдалося окреслити. Та от тільки кожному глядачу доведеться самому обрати ким бути: психоаналітиком чи пасивним пацієнтом, а також відповісти на питання – чому Манюся зникла одного дня? І повірте, відповідь не буде збігатися із “правильною” відповіддю тесту ЗНО…
Рецензія: Даша Кашперська
Коментарі
Дописати коментар