Перейти до основного вмісту

Михайло Водяной: маг і чарівник

 

23 грудня 1924 року у Харкові народився Михайло Водяной (Вассерман) - артист оперети, театральний режисер, актор кіно.

У книзі про видатних українців “Українська Історія в Обличчях” Ганна Черкаська розповідає про «еталонного одесита Михайла Водяного», який виявляється, зовсім не одесит, а харків’янин.

«Коли хлопець захопився самодіяльним театром, батько зауважував: «У роді не без вирода. Старший син нормальний, два інститути закінчив, а у молодшого в голові одні драмгуртки та перевдягання».

Одного разу доля звела Михайла з Леонідом Утьосовим. Відомий співак побачив Вассермана на концерті й порадив: «Шукайте себе в опереті, у вас талант!» У 1943 році у П’ятигорському театрі музичної комедії Водяной дебютував на професійній сцені. У ті часи в масовці був задіяний школяр Генріх Боровик, майбутній журналіст-міжнародник, вони потоваришували.

У 1953 р. П’ятигорський театр переїхав до Одеси й став Одеським театром музичної комедії. Водяной з дружиною поселилися у будинку китобійної флотилії (ріг вул. Дерибасівської, 14 та Катеринівської, 17).

Одесити одразу ж сприйняли Водяного. Особливу славу йому принесла вистава «На світанку», роль Мішки Япончика. У цій ролі він виходив на сцену 500 разів! Леонід Утьосов написав у щоденнику: «Єдиний випадок, коли думки всіх одеситів співпадають - це виконання Водяним ролі Япончика. Я бачив справжнього, живого Япончика, і вважаю, що Водяной більше схожий на Япончика, ніж він сам».

24 квітня 1967 року відбулася прем’єра комедії «Весілля в Малинівці». Абсолютним лідером глядацьких симпатій став виконавець ролі Попандопуло Михайло Водяной. Репліки бандита в тільнику і червоних галіфе миттєво стали крилатими.

У 1979 -1983 рр. актор був художнім керівником-директором Одеського театру музичної комедії, зміг добитися нового приміщення по вулиці Пантелеймонівській. Місцева влада заставляла Михайла Григоровича підписати акт прийому, хоча новобудова мала безліч недоробленого. Цей пресинг довів Водяного до інфаркту».

Примітка.
А почалося це так. Наприкінці сімдесятих до театру приїхала комісія із союзного міністерства культури. Чиновники з Москви були дуже незадоволені і тим, як працює адміністрація театру, і самою будівлею, яка перебувала в аварійному стані. Від імені колективу театру Михайло Водяной (у театрі він був єдиним Народним артистом СРСР) звернувся до московських чиновників із проханням про будівництво нової будівлі. Ті погодилися, але запропонували самому Михайлу Григоровичу очолити театр, оскільки старому керівництву у Москви довіри вже не було.
 

І він, на своє лихо, погодився. Але, виявляється, місцева міська влада мала свої види на цей театр. Як пізніше згадувала вдова актора Маргарита Дьоміна, після від'їзду московської комісії, один із міських чиновників запропонував Михайлу Григоровичу направити від свого імені до Москви листа, в якому він просить звільнити його від директорського місця, у зв'язку з тим, що у нього немає досвіду такої роботи , і сам просить призначити іншу людину, прізвище якого йому потім скажуть. Михайло Григорович просто послав цього функціонера якнайдалі, і з ентузіазмом зайнявся новою справою. Потім йому знову надходили попередження, і навіть погрози, щоб він добровільно пішов із цієї посади, але Водяной просто перестав на них звертати увагу.

Пізніше він зрозумів, чому їм так хотілося обійняти цей пост. Через руки директора театру йшли всі рахунки на оплату будівництва, що фінансувалося із Москви. І єдина офіційна особа, яка могла підтвердити цільову витрату цих коштів, це був директор театру, тобто він. А вартість проекту та будівництва будівлі вимірювалися мільйонами рублів. А в ті роки артист театру отримував близько двохсот карбованців на місяць.

Міська влада спробувала зловити його на крадіжці, і напустила на нього і місцевий ОБХСС, і міську прокуратуру. Їм просто не вірилося, що одесить за духом Михайло Водяной, нічого не привласнити собі на такій золотій посаді. Але все марно. Михайло Григорович справді чесно побудував театр. І ось тоді, до міліції звернулися дві шістнадцятирічні школярки, які у своїх заявах звинуватили Михайла Водяного у сексуальних домаганнях.

Таке звинувачення буде причиною другого інфаркту актора, і лікарі попередять його, що третій уже точно буде останнім.

На ті часи таке звинувачення передбачало великий термін, та й засуджені за такою статтею на зоні довго не жили, бо інші ув'язнені таких засуджених, м'яко кажучи, не шанували.

Михайла Григоровича заарештували та відправили до СІЗО. Але ті карні злочинці, які там сиділи, чудово знали про реальну ситуацію. У камері, від авторитетного злодія, Водяной дізнався, що дівчата, які його звинуватили, займаються в порту валютною проституцією. А впіймали їх на продажі доларів. На ті часи валютники за законом могли потрапити і під розстріл. Дівчат просто залякали, і вирішили використати проти Михайла Григоровича.

Ганна Черкаська пише: «У 1982 р. востаннє Михайло Григорович бачив Утьосова, його сумну посмішку. Після кончини друга Водяной домігся, щоб одну з вулиць Одеси назвали іменем Утьосова.

Потім хтось зазіхнув на головне крісло в театрі – і група товаришів послала куди треба донос на Михайла Григоровича. Водяной переживав, нервував, мікроінфаркти, другий інфаркт.

Несподівано прямо в суді справа почала розвалюватися, «очевидців» та «постраждалих» розвінчували у брехні. Справу закрили, допити припинилися, але здоров’я було підірване, пережив три інфаркти, товариші від нього відвернулися.

Водяного цькували в пресі. Недоброзичливці клепали анонімки, в яких звинувачували Водяного у підготовці сіоністської змови. Були анонімні дзвінки додому. Коли слухавку брала дружина Мара, питали: «Скажіть, коли відбудеться похорон? А він повісився чи застрелився? Вінки куди привозити?»

11 вересня 1987 р в Одесі 62-річного Мішу (так його називає Одеса) третій інфаркт вирвав із життя».


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз