Масова психологія. Отари та їх пастухи. Хазяї, які про овець тільки чули, але не бачили. Нагородження орденами всіх за все. Рука руку миє. Відкати та оборудки. Страхи та мовчання ягнят. Політика–політики–народ… Ці та інші сигнальні словосполучення народжуються на перехресті двох Іванів – Карпенка-Карого та Уривського в рамках постановки «Хазяїна».
Прем’єра Театру на Подолі цього разу вийшла за межі суто театральної події, спровокувавши політико-соціальний прецедент навколо режисерського рішення зміни прізвища персонажа Зеленського на Залуського. Недалекоглядність менеджерського кроку задля уникнення зайвих спекуляцій породила класичний холівар в соціальних мережах щодо з’ясування істини в питанні появи цензури чи винятково художнього рішення режисера. Опускаючи питання непрофесійності тих ЗМІ, які зіграли на клікбейті заголовків-тригерів для українського суспільства із ПТСР, та, вочевидь, отримали хороші охоплення та віральність контенту, хочеться все ж зауважити, що у нас починає частково працювати інститут репутації й продовжує набирати обертів кенселінг. Але він зустрічається з традицією українських мистецьких кіл, яка вкладається в чудову синтаксичну гру «Хвалити не можна критикувати». У цьому разі кома стоїть після першого слова.
Менше з тим, ягнята хоч і не мовчали, та не відомо чи пішли вони за істинним пастухом чи за вовком (йдеться як про глядача, так і про театральну спільноту). А з огляду на те, як деякий іменитий «марафонний» телеканал 20 хвилин воєнного ефіру обговорював не виставу, а загладжував тему з прізвищем, то невільно знов обертаєшся до Карпенка-Карого, який стоїть у нас за спинами і з сумом та докором підтверджує, що у кожного є свій хазяїн…
Як би там не було, Іван Уривський вирішив поговорити з глядачем саме про овець, а не про Пузиря, хоч він і є уособленням загальнодержавної системи як карпенко-карівських часів, так і, на жаль, нашої сучасності. Режисер, маючи заслужене ім’я глибокого символіста та тонкого естета, цього разу береться створити соціальну комедію в доволі не властивій собі манері. Сучасний, простенький офіс сцени, ніби так і пахне пластмасою та штучністю як в меблях, так і в удаваному кабінетному гольф-газончику. Якесь сучасне міщанство сільського бізнесмена, оточеного лицемірами, випинається в довершеному марнославстві головного героя, його розумовій обмеженості й недолугості, для якого державна нагорода – це черговий привід для підживлення свого его та підтвердження вседозволеності. Зрештою, в цьому епізоді нагородження Хазяїна Орденом князя Ярослава Мудрого чітко висвітлено позицію режисера, та й загалом проблему цінності державних нагород, які давно скомпрометовані.
Варто зауважити, що попри доволі виразне скорочення авторського тексту, ключові сцени твору збережено, як і автентичну мову письменника. Такий мовно-стилістичний фьюжн в рамках міксу класичного тексту із брутальною лайкою та елементами мовної сучасності хоч і пасують стилістиці вистави, проте часом вибиваються із темпоритму часової єдності епох письменника та нашої. Вже звичного глядачу режисерського почерку поетизації реальності в цій виставі не доводиться шукати.
Іван Уривський та сценограф Петро Богомазов в своїй виставі використовує популярне сценічне рішення смислового та просторового зонування засобами прямого ефіру на великому моніторі сцени, який слугує не тільки буквально камерами зовнішнього спостереження офісу, але головним транслятором центрального концептуального образу вистави – овець, що ще більше дистанціює Хазяїна від реальності – читай керівника від підлеглих, від народу…
Легкий кокаїновий і не тільки фльор, секс з елементами зв’язування у здавалося б світлої, інакшої, ніж батько, доньки Хазяїна Соні, кров на чолі Порфирія, який ходить завжди зі зброєю в кобурі і, судячи з усього, застосовує проти власних співробітників при найменшій незгоді. На епізоді з вечіркою на честь Дня народження згадалася постановка «на болотах» Томаса Остермайєра «Фрекен Жюлі», сюжет п’єси Августа Стріндберга, який помістили в сучасний антураж дешевої розкоші багатійки. Вистава була хоч і популярною серед глядачів, однак критики доволі прохолодно до неї поставились. Безперечно, транслітерація класичних текстів мовою сучасності – це завжди великий ризик навіть для іменитих режисерів. До речі, «Фрекен Юлія» Івана Уривського свого часу поклала накаутом київські вистави 2018 року своєю символічною філософською інфернальністю в Театрі «Золоті Ворота». Не помилюсь, що зробила б те саме і з Остермайєром.
Виставу киснем наділяють яскраві акторські роботи: Терентій Гаврилович В’ячеслава Довженка, Феноген Романа Халаімова, Петро Петрович Богдана Бенюка та інші. Кожна їхня ліня – як окрема бенефісна партія з відбивкою монтажу, змінам епізодів якого часом не вистачає легато, як при музичному виконанні. Гра з політикою, гра в політику і гра з політиками як і брудний бізнес – небезпечна рулетка, науку якої пізнає у виставі Терентій, що є інтросвітом інтерпретації сюжету Івана Карпенка-Карого. Цю ж науку відчули на собі як театрали та творці вистави, так і глядачі, потрапивши вже в екстрасвіт сюжету українського письменника, поза власною волею, ставши акторами великої сцени інформаційної війни. А от вже, хто буде мовчазними ягнятами, а хто отримає роль Хазяїна-Ганнібала, доводиться лише здогадуватися.
Рецензія: Даша Кашперська
Фото: Ira Marconi
Коментарі
Дописати коментар