У червні відбулось вже 15-те Празьке Квадрієнале (PQ) - світова виставка, присвячена перформативному дизайну. Україна теж взяла участь представивши відвідувачам павільйон-сад.
Pro образ українського саду і враження від втілення ідеї України, pro найбільш яскраві павільйони, pro світові тенденції перформативного мистецтва, а також pro спільне і відмінне між нами і світом розповідають творці українського павільйону на PQ 2023 Богдан Поліщук, Юлія Глушко та Олег Онещак.
Богдан Поліщук:
Переконаний, що кожна людина, яка відвідає якусь подію, матиме власні враження і висновки. Я розпочну з висновків. Важливо, щоб подібні міжнародні події відбувалися. Часи змінюються, змінюється концепція, масштаб, куратори, але традиція або лишається, або переривається. Традиція, яка має тяглість, має можливість еволюціонувати, отримувати нове дихання, відроджуватись після тяжких періодів. Але перервана традиція завжди пропонує єдину обставину: починай з нуля. Всоте починай з нуля. Тому те, що є фестиваль, водночас і нішевий, і масштабний, який відбувається щочотири роки ще з 1967 року – це розкіш. Це те, що працює на імідж. Кажуть, що перші десять років працюєш ти на справу, наступні десять – вона на тебе. І те, що в Чехії є така подія – дуже круто.
Також я радію, що ми все ж змогли й зробили це. Взяли участь в PQ 2023, незважаючи на багато перепон і навіть на війну, яку проти нас веде рф. Це важливо. Важливо бути на таких подіях і бачити як це все відбувається на власні очі, а не чути якісь міфи і перекази. Немов це якийсь казковий паралельний вимір для обраних. Це не так. Брати участь в таких подіях можна і це нормально. Це звичайний здоровий культурний і професійний процес.
Важливо було представити Україну. Так, всі розуміють, що в Україні війна, але порожнє місце – це не те, що працює на нас, на Україну і на нашу перемогу. Я дійсно вважаю, що участь в міжнародних масштабних подіях є однією з умов нашої перемоги. Це привчає до нашої присутності. Формує і вкорінює бачення світу, в якому є місце для України і воно не порожнє.
Тож я дійсно радію, що цього року український національний павільйон був представлений у Празі. До речі, нашими сусідами були павільйони Румунії, Болгарії та Словенії.
Олег Онещак:
Я ж розпочну свої враження про Празьке Квадрієнале з того, що доволі такі дивні відчуття мене переповнюють. Зовсім інші, ніж ті, що були після останнього візиту до Європи, десь майже роки два тому. Це відчуття зрозумілі розумом, але не емоціями.
Звісно, перше, що впадає в очі - це тема і те, навколо чого всі страждають: ковід, наслідки карантину, ізоляції і тд.
Для нас це вже в далекому минулому і всі ці ізоляції виглядають як щастя, яке було у нашому житті. А плачі довкола того який я нещасний митець, бо сиджу сам і все в плівці, виглядають смішно на фоні війни, вбивств, зґвалтувань, поранень побратимів, руйнування цілих міст і тд.
Це перші такі відчуття, які логічно ставлять запитання: “Щоооо???”
Таке враження, наче митці шукають втрачену точку болю. Мазохісти якісь (ред. - сміється). Шукають якийсь біль, страждання, щоб зачепити душі людей. Ніби ділитися немає чим.
Навіть “грандіозний” початок відкриття фестивалю починався з того, що чувак на штучному бику з прапором PQ кричав “Митці, прокиньтеся, ви провідники для світу!”. Щось в такому дусі. В принципі, це і все відкриття (ред. - сміється).
Про перформанси – то окрема тема, це потрібно бачити. Відео красиві і вражають, але насправді…
Загалом, фестиваль, окрім того, що на ньому присутні більше 50 країн, особливого нічого не має. Хедлайнери типу Вілсона відсутні, хоча фінансові можливості, мені здається, це дозволяють.
Богдан Поліщук:
Так, дійсно, це те, про що я казав вище. Важливо бути, брати участь і складати безпосереднє особисте враження на місці події, бо в ЗМІ й інтернеті все виглядає зовсім інакше. Це допомагає позбутись комплексу меншовартості (ред. - сміється). Разом із тим, я маю багато позитивних вражень і можу сказати, що Квадрієнале пропонує багато можливостей, головне мати бажання ними скористатись. І, на мою думку, найголовніша можливість – спілкування.
Щодо теми війни в Україні. Так, мене теж це вразило. Ми, перебуваючи всередині української бульбашки, бачимо світ зі своєї позиції. А от потрапляєш на Квадрієнале і бачиш, що для іноземців війна в Україні є важливою темою, яка зачіпає, але для них десь на цьому ж рівні існує і Карабах, і Ліван, і ковід, і ЛГБТ+. Війна в Україні – лише одна з тем, які є в загальному кейсі під маркером «проблеми».
І, я думаю, це дуже важливо побачити, відчути й усвідомити. А також важливо бути там і нагадувати про себе.
Розкажіть, будь ласка, про український павільйон (про ідею, втілення, символи).
Богдан Поліщук:
Я задоволений тим, як у підсумку відбувся і реалізувався наш павільйон. Думаю, що ми зробили правильний вибір і правильні акценти. В сьогоднішніх умовах не було сенсу робити ставку на супер-технології, на бажання усіх здивувати грандіозністю. Це було б навіть недоречно з етичних міркувань. Наш павільйон точно не входить у категорію «по-багатому». Але ми пішли іншим шляхом. Український павільйон працював на почуття, відчуття і атмосферу. Хоч ми свідомо відмовились від виставки макетів чи ескізів до вистав, наш павільйон, мені здається, був повною мірою і в доброму сенсі театральним і сучасним. Можна сказати, що формат українського павільйону 2023 – це експозиція-інсталяція сучасного мистецтва.
 |
| Фото Богдана Полішука |
Я не хотів вкотре давити мрачняком. Цього достатньо в новинах. Іноземці знають багато з новин. Але вони дуже мало знають хто ми і за що ж власне ми воюємо, чому ми боремося і не здаємось, що взагалі таке оця Україна. І тому я запропонував образ саду. Сад – це універсальний і потужний образ. Це про вічність і про життя. Можливо, взимку на деревах немає листя і квітів, але навесні сад обов'язково зашелестить. Сад для нас, українців – це і про Сад божествених пісень, і про Сад Райський, і про Садок вишневий, і про Сад з нашого реального дитинства. Важливим елементом дизайну павільйону був живий газон. Запах живої трави й землі – це те, що спрацьовує миттєво, впливає на підсвідомість. Багато відвідувачів нахилялися аби торкнутись цієї живої трави. Оскільки наш павільйон був в окремій кімнатці, цей запх накопичувався і концентрувався. Дуже хороший ефект.
 |
| Фото Богдана Поліщука |
Кожен з художників-учасників спеціально для павільйону створив свій арт-об'єкт. Маючи максимально широкі рамки, кожен мав можливість розкритися й представити себе. А всі разом презентували Україну. Вісім арт-об'єктів від дев'яти художниць і художників:
«Коріння. Мережа звʼязку. Стійкість.» Юлії Зауличної – військові берці, які корінням вростають у землю і колосом тягнуться до сонця й неба.
«Терези війни» Олега Татаринова – запрошують до взаємодії, пропонують глядачу перевірити якийсь предмет власного буденного життя на вагу відстріляних гільз і куль, щоб відчути ціну своєї безтурботної буденності поза війною.
«Мрії Марії» Марії Погребняк – болючий спогад про знищений російською армією найбільший український транспортний літак «Мрія»; співставляє наївність і дитячість мрій із грубою жорстокістю реальності.
«Споглядання Ландшафту» Інесси Кульчицької – візуалізує взаємозв’язок і перетікання сил природи, землі в окультурну й мистецьку традицію українського народу. Культуру, яка, зрештою, оберігає цю землю.
«Човен» Наталії й Сергія Ридванецьких – об’єкт, наближений до театрального інтерактивного макету, дає можливість торкнутися до механізмів обертання світоустрою. У цій моделі черепаха, кити, земля й сонце в космічному просторі трактовані українськими архаїчними символами й артефактами війни.
«Театр спогадів» Олени Поліщук – пропонує глядачам прогорнути власною рукою старі слайди із приватного життя родини й краєвидами міста Києва, відчути як швидко в цьому світі сьогоднення відлітає в минуле і безповоротно оселяється в пам’яті.
«Намітка – головний убір одружених українок» Людмили Нагорної – це лаконічний і виразний символ тяжкості особистих переживань, кривавості війни, яка для багатьох сьогодні є лише інформацією з новин.
«Пий. Автор не несе відповідальності, як і росія» Олесі Головач – радіатор опалення, який для багатьох в Україні сьогодні є болючим спогадом про складність виживання. Жителі окупованих російською армією міст позбавлені питної води, змушені зціджувати залишки води з радіаторів опалення аби вижити. Авторка пропонує відчути себе в такій ситуації, усвідомити, що доводиться переживати людям в окупації або на територіях охплених гуманітарною й техногенною катастрофами, викликані воєнними діями й злочинами.
Дев'ять художників різних генерацій, регіонів, кожен із власним виразним стилем і баченням. Активні у своїй професії, працюють головними худониками деражвних і національних театрів, здійснюють масштабні й резонансні постановки у незалежному секторі за підтримки УКФ. Одні з причетних до формування сьогоднішнього обличчя української сценографії, охоплюють і оперу, й драматичний театр, і театр ляльок, і театральний перформанс.
Про кожну й кожного з цих художників можна багато говорити. Важливо також, що Галерея Сценографії, як організатор, підійшла до відбору художників дуже відповідально. Цілу низку наших проєктів, реалізованих протягом попередніх трьох років, ми розглядали також як можливість для приглядання і відбору художників до участі у Празькому Квадрієнале. Це ті сценографи, які вже не раз співпрацювали із Галереєю, брали участь у таких проєктах як «Львівське Квадрієнале Сценографії 2021», «Український павільйон Тбіліського Бієнале Сценгографії 2020» чи 2022 року, резиденції українських сценографок у Грузії, робили свої персональні виставки в нашій галереї.
Детально з концепціями об’єктів і біографіями художників можна познайомитися на фб-сторінці Галереї сценографії: https://www.facebook.com/scenography.gallery, а також на нашому сайті, зараз він на стадії допрацювання і редагування, але там вже є багато корисної інформації: https://www.scenography-gallery.com/ua/artists/
А які павільйони інших країн запам'яталися?
Богдан Поліщук:
Я сподівався побачити більше масштабних і якісних павільйонів з якимись новими технологіями, із так званим вау-ефектом. Особливо чомусь надії в цьому плані були на такі країни як Японія, Корея, Тайвань, США, Німеччина. Але, як не дивно, акцент саме на технологічність і максимальну презентабельність цього року зробили румуни, данці, угорці, бразильці. Хоча чогось такого неймовірно космічного чи футуристичного теж не було. Румунія відчутно вклалася і організаційно, і фінансово, оскільки це був дійсно вибудований павільйон з водою, екранами, саундом, над монтуванням якого працювала ціла команда. VR-окуляри ж використали в павільйонах Монголії, Естонії та Грузії. Франція збудувала велику скульптуру з піску. Це інший підхід, але із своєрідним вау-ефектом, принаймні, багато на кого це справило враження. До речі, пісок як екологічний трендовий матеріал використали у своєму павільйоні й поляки, а також він був використаний як основна фактура й матеріал ще у трьох студентських павільйонах.
У той же час, в багатьох інших павільйонах відчувалася домінація теми екологічної катастрофи, вторресурсу, естетика звалища чи секонд-хенду.
Олег Онещак:
Але з того всього секонду можна знайти щось цікаве. Наприклад, павільйон зроблений словаками був дуже сценографічний і досить простий, він був поєднаний з існуванням людей, комунікацією з глядачами і, як на мене, найбільше викликав зацікавлення у людей. Чорний великий куб з товстого пінопласту, зовні за кубом виведено зображення тепловізора. Зображення показує те, що відбувається всередині куба. Ви, звісно, можете самі зазирнути в куб, для цього є видовбана (в прямому сенсі цього слова) діра, як печера.
 |
| © DOXA architekti s.r.o. |
Всередині куба знаходиться 4 людини, актори, вони видовбують ложками, сокирою і просто руками вихід назовні. Актори працють кожного дня і кожного дня куб має зміни, бо їм вдається вибиратися на зовні і робити куб всередині ще ширшим. Актори працюють прекрасно, вони тримають образ, вони знають що роблять, вони бачать все довкола, бачать людей, взаємодіють з ними, це, в принципі, готова вистава, тільки потрібно знайти драматургію.
Як на мене, це було найцікавіше, бо тут можна знайти багато образів і тем різнопластових. Але, на жаль, журі (так, там є журі) цей простір взагалі ніяк не відмітили, і це теж знак, що фестиваль втратив розуміння і переформатувався у якийсь інший формат інсталяцій, але не сценографії.
Богдан Поліщук:
Із цікавого можна ще згадати павільйон, який ми між собою називали «влохата кімната». Він, до речі, отримав відзнаку від дітей (оцінка дітьми, на мою думку, цікавий задум). Це дуже якісно зроблений і продуманий павільйон португальців.
 |
| © Jakub Hrab |
Вибудувана кімнатка із направду казковим лабіринтом. Готове сценографічне рішення, тільки уачасником дійства стає сам відвідувач. Простір взаємодіє, крім своєї архітектури, через різну якість і фактуру поверхонь. Центральний об'єкт (теж пов'язаний, як і домінуюча більшість павільйонів) з темою ковіду. Робоче місце: стіл, стілець, лампа, які, на перший погляд, виглядають повністю оббиті м'яким хутром, але насправді це не хутро, а сотні тисяч голок, що вкривають ці предмети. Це дуже чіткий і цікавий образ і меседж. Чарівний павільйон. Багато сприймається на дотик у прямому сенсі. І, що важливо, він вирізнявся з-поміж інших своїм позитивом і чарівністю. На контрасті до інших, відверто депресивних рішень.
Мабуть, саме його і павільйон Бразилії я б для себе виділив як найцікавіші. Бразилія поєднала гру з технологіями, переважно саундом. Використовуючи різні датчики, навушники, акустичні прибамбаси, вони запропонували дуже стильну інсталяцію, яка передавала саме дух і атмосферу Бразилії. До речі, зараз ловлю себе на думці, що, певною мірою, наші павільйони з однієї категорії. Оскільки і павільйон Бразилії, й України були в окремих кімнатах. Сама експозиція складалася з кількох окремих об'єктів-інсталяцій, які передбачали інтерактив. Скажімо, в українському павільйоні можна було перевіряти на вагу відстріляних гільз предмети з власного буденного життя. У бразильському павільйоні, за допомогою зважування різних традиційних товарів бразильського ринку, можна було почути у навушниках звуки міста. В українському павільйоні можна було прокручувати невеликий човник і спостерігати як прив'язані до нього гільзи проорюють кола в насипаній під ними землі, а в бразильському павільйоні – кинути камінці для ворожіння й почути у відповідь пророцтво для себе… До того ж, і в українському, й бразильському павільйонах окремі об'єкти розміщені у просторі, який об'єднував їх єдиною фактурою підлоги. Якщо у нашому павільйоні це була жива трава, у якій відвідувачі поступово проторили доріжки за десять днів Квадрієнале, то у бразильському павільйоні вся підлога була засипана сіном. І сіно, як і трава, також наповнювало кімнатку виразним запахом. Дуже цікава паралель. Це про тренди й перебування у єдиному просторі. Хоча, звичайно, меседж і атмосфера наших павільйонів були дуже різними.
Інші фото бразильського павільйону доступні за посиланням - https://pq.cz/pq-2023-info/projects-2023/exhibition-of-countries-and-regions/brazil-encruzilhadas-we-believe-in-crossroads/
Чи відбувалися дискусії, які основні теми на них підіймалися?
Богдан Поліщук:
Окрім власне виставок і перформансів, програма Квадрієнале дійсно була насичена багатьма подіями, так би мовити, розмовного формату. У загальній програмі були виокремлені два розділи: театральний костюм та екосценографія. Усі дискусії, обговорення, бесіди відбувались у різних локаціях PQ протягом усіх десяти днів, якщо не помиляюсь.
У рамках Квадрієнале відбувся і форум міжнародної організації ОІСТАТ (можна спрощено сказати, що ОІСТАТ - це величезна міжнародна спілка театральних діячів, яка фокусується на дизайні, сценографії, театральній архітектурі, костюмі, дослідництві й популяризації цього мистецтва). В Україні на сьогодні немає діючого представництва ОІСТАТу. Проте, на цьому форумі із доповіддю про українську сценографію виступила художниця Анна Духовична, що стало можливим завдяки ініціативі наших друзів – громадській організації UAscenography.
Знаю, що окремо в дискусійній програмі була подія і від українського фонду «Ізоляція».
Ще один приклад: національний павільйон Британії фактично став майданчиком для постійних публічних розмов, які зачіпали контроверсійні теми, або питання викликів сьогодення. Одна з таких бесід-дискусій була присвячена квір сценографії. Завдяки такій відкритій зустрічі можна було дізнатись про існування квірсценографії і її проблеми. Про нашу подію у британському просторі розкаже Юля.
Юлія Глушко:
Ми мали спільну подію у форматі дискусії з командою із Грузії у павільйоні Великої Британії на тему “Мистецтво в часі війни”. І це, власне, була чудова подія, яка почалася з презентації даних про грузинські театри, які потерпіли від війни, але перейшла у жваву розмову про те, як загалом виглядає життя театру, митців та культури у таких умовах в Україні, якщо говорити не словами статистики і даних, як є насправді. Людей це зачіпало, аудиторія слухачів росла – люди за новинами гублять відчуття, що все реально і близько, і нам вдалось це включити, як на мене. Учасників з інших країн цікавило, чому глядач все-таки є, як можна працювати у команді, де велика частина змінилась, як функціонує театр, якщо його приміщення - це і шелтер, тощо. І за розмовою не було відчуття жалості до українців, а навпаки - відчувалась повага, сприйняття нас як сильного партнера, який працює за будь-яких умов.
Богдан Поліщук:
Хочу додати, що прооєкт «Привіт незнайомцю» https://www.hellostrangernationalexhibition.org.uk/, кураторами якого виступили Кетрін Сендіс і Люсі Торнетт, вже в друге став осоновою павільйону британців. Тобто позиція не тільки представляти себе, а створювати майданчик для того, щоб почули голос інших – це справді певна позиція. Як на мене, позитивна і, мабуть, її можуть собі дозволити якраз такі країни, як Британія.
Як люди реагували на наш павільйон, що розповідали про свої враження?
Богдан Поліщук:
Я дійсно хотів би відмітити величезний потік відвідувачів протягом усіх десяти днів Квадрієнале. Нещодавно на сайті опублікували інформацію про кількість відвідувачів – це близько 11 тисяч людей. І також різноманітність цієї публіки. Але не тільки різноманітність, а й її відкритість і готовність до взаємодії.
Юлія Глушко:
Відвідувачі дуже різні і за віком, і за національністю, і за зацікавленнями. Відчувалось, що хтось приходив із професійним інтересом, комусь просто було цікаво, дехто собі щось занотовував і фотографував. Ми пробували запитувати людей про їхні враження після відвідин, про що їм думається.
Було приємно чути багато підтримки. Так, один хлопчина розповів, що він сам чех, вивчає сценографію в університеті, і що вони мали неодноразові акції серед студентства для збору коштів для потреб ЗСУ, бо вони за нас вболівають. І тому наша експозиція для нього була важливою, адже дала відчуття дотичності. Також були відгуки про те, що це сильні роботи, але дають складні відчуття. На контрасті з комфортним простором-лісом, де пахне травою, особливо болісно сприймати думки про війну і незахищеність. Втім, це добре - отже, ми щось цим зрушили, дали дотичність до нашої реальності у такий красивий спосіб.
Наша експозиція була контактною, з чотирма об'єктами можна було взаємодіяти. І це також зробило свою справу. Яспостерігала як люди взаємодіють, чи їм цікаво. Направду, і дорослі, й іноді діти торкались, крутили, спостерігали, від того наші історії ставали на кілька дотиків ближчими до них.
Це відчувалось і по відгуках. Напркилад, учасники часто заворожено міряли гільзами вагу звичних речей, от як круасана чи горнятка з кавою, у роботі Олега Татаринова. І, спершу, то як розвага, але в процесі було помітно, що це не залишає людину байдужим, як обережно вона ті гільзи кладе, як приходить глибше усвідомлення, про що цей павільйон.
На вашу думку, які тенденції у світовій сценографії показало це Празьке Квадрієнале?
Олег Онещак:
Чи це фестиваль сценографії теж викликає велике питання. Багато інсталяцій і все різношерстне, хтось привіз макети, хтось привіз дорого зроблений простір, хтось привіз VR-окуляри, хтось зробив щось, що не можеш пояснити (ред. - сміється), хоча і немає самих чітко прописаних правил. Головне купити собі місце. Можна хоч стільчик поставити. О! Я придумав український павільйон для наступного Квадрієнале (ред - сміється).
Журі не розуміло, що оцінює і за якими критеріями. Не зрозуміло до чого і в якому напрямку готуватися на наступний раз, бо, наприклад, Японія привезла макети, і вони нічого не отримали, хоча ніде не вказано, що макети не потрібно привозити. Категорії за кращий макет теж немає, хоча ніяких категорій для цього “конкурсу” ніде не було вказано до оголошення переможців.
 |
| © Melita Couta |
Було ще цікаве, але зроблене більш по-дизайнерськи, що може вразити, але практично ти його нікуди не застосуєш і, як на мене, до сценографії стосунку не має.
Богдан Поліщук:
Так, із тенденціями важко, бо різні країни й учасники представляли ну дуже різні речі, які навіть важко іноді співставляти для якогось загального аналізу. Але, якщо абстрагуватися і говорити про якесь узагальнене враження, про післясмак, то це буде тенденція до декларативності й інсталяційності. Що я маю на увазі: проблему важливо озвучити, а не вирішити. Важливо чітко заявити про те, що ця проблема мене турбує, що я імплементував загальноприйнятий список проблем і беру участь у комунікації довкола цих проблем. Так, саме довкола. Це слово добре передає взаємостосунок сучасного митця і проблеми, якій він присвячує свій твір. Це про тенденції. Звичайно, є і глибокі речі.
Екосценографія, як породження екопроблематики, і загальна тенденція підходу до формальних візуальних рішень теж відчутна: своєрідне тяжіння до антиестетики вже звучало вище: атмосфера секонд-хенду й звалища. Це тенденція намагання відчути неохопне, спробувати зробити танення льодовиків особистою чуттєвою історією. Але люди, які, можливо, ніколи й не бачили ті льодовики, досі шукають шлях, як зробити проблему їхнього танення, яку ми всі наче розуміємо інелектуально, близькою до серця. І, таке враження, що пошуки у цьому напрямку ще не переконливі на території мистецтва.
Можна почути про зниження рівня, зокрема й Квадрієнале. Я трактую для себе це інакше. Для мене це перехід до іншої епохи. Це як порівнювати Кранаха і Моне. Мені здається, мистецтво, а відповідно й такі події як Празьке Квадрієнале, накриває хвиля гостросоціального і декларативного. І, звичайно, це впливає на дизайн, образність (її відсутність), естетику (з переходом в антиестетику) – це не про зниження планки, це про іншу фундаментальну концепцію з іншим розумінням добра і зла. Як світ і антисвіт, матерія і антиматерія.
Ще одна тенденція, яку можна помітити – це більша увага до процесу, ніж до результату. Сьогодні слово «дизайн» можна зустріти у дуже дивних контекстах. Дизайн як синонім слова організація і структурування процесу. І, складається враження, що сценічний дизайн теж поступово набуває іншого значення. Це моє суб'єктивне враження.
Україна дотримується цих тенденцій, чи у нас свій вайб?
Богдан Поліщук:
Ми живемо у трошки іншій реальності. Ми ще не можемо на рівні почуттів і відчуттів прийняти деякі модні тенденції й концепти сучасності, бо, все ж, у нас є свої, дуже міцно вкорінені цінності. Війна підсилює їх відчуття. Ми чіткіше для себе розрізняємо біле і чорне, добро й зло, подобається й не подобається, моє й не моє. На мою думку, в світі ці межі більш розмиті, ніж у нас.
Ще момент: у студентській програмі показували перформанс із Естонської Академії Мистецтв.
 |
| © Ene-Liis Semper |
А поза тим, звичайно, ми у загальному ландшафті. Нічого докорінно іншого, несхожого на те, що є у нас, я там знову не побачив.
Навіть гортаючи книжки з дуже різних країн у крамничці Квадрієнале, я постійно ловив себе на думці: о, це схоже на таку виставу в Києві, а це ідентичний концепт однієї вистави у Львові, це нагадує стиль такого українського художника, а так працює ще два-три театри. У концептуальному розумінні все дуже подібне. Дуже важко знайти щось, когось, хто має яскраву індивідуальність, виходить за рамки.
Ніде правди діти, у деяких країнах, деяких театрах працюють на іншому рівні технічного забезпечення і можливостей, але це питання грошей і організації. Це те, що можливо зробити. Тут немає фокусу, лише політична воля, як то кажуть. Великий крутий екран - питання грошей, а от що на ньому показувати – це вже питання іншого виміру. Більш тонкі сфери мистецтва вимагають і більшої уваги, і більшої роботи, зокрема над собою.
У нас зараз дуже позитивний для мистецтва період. Це відродження, пошук ідентичності, пошук і утвердження чітких цінностей. Це найпотенційніший період, те, що входить в історію. Ми із захопленням читаємо про сплески бароко, відроження, авангарду – от ми зараз у подібному періоді опинились. Думаю, наступні покоління читатимуть про наш час, коли жахи війни відійдуть у категорію далеких історичних фактів, і будуть нам сьогоднішнім навіть трохи заздрити. Як ми трохи заздримо усім цим мистецьким тусовкам початку ХХ ст. чи далекої епохи Відродження.
І тому, думаю, цілком можна сказати, що у нас є свій вайб. Нам треба його цінувати. Багато в чому нам можна вчитися, але є речі, які у нас крутіші.
Олег Онещак:
Львівське квадрієнале сценографії має гарну перспективу (ред. - сміється). І цілком може бути альтернативою для Празького квадрієнале, з меншим бюджетом і з більшим сенсом.
Коментарі
Дописати коментар