Перейти до основного вмісту

Богдан Поліщук: "Мистецькі проєкти не можна відкладати на потім"


Перемагати на культурному фронті та засіювати світ правдивим розумінням українського мистецтва нам доведеться ще довго після перемоги у війні, переконаний Богдан Поліщук, куратор українського павільйону на Празькому Квадрієнале Сценографії.

Pro участь у Prague Quadrennial, pro український павільйон на Тбіліському Бієнале, pro співпрацю з митцями і здобутки Галереї сценографії, pro спротив на культурному полі та місце митця у війні Богдан розповідає для ProТеатру.

«В Україні війна! Багато можна говорити про ворогів, про відсутність можливостей. Але сьогодні я б хотів говорити не про ворогів, а про друзів. Не про відсутність, а, навпаки, про прочинене вікно тих таки можливостей. Передбачувано, буду говорити про мистецтво, театр і Галерею Сценографії. Наші скромні здобутки – цеглини, які вкладаємо у загальний фундамент нашого завтрашнього: «З ПЕРЕМОГОЮ!».

Pro здобутки

Те, що сьогодні можна охрестити «здобутком», «успіхом», «реалізованим проєктом» – має неймовірно високу ціну, яка сплачується кров’ю українців у цій епохальній війні проти російського окупанта. І, саме тому, навіть невеликий крок вартий оцінки й уваги. На мою думку, увага до невеличких «перемог» у найрізноманітніших сферах нашого життя, як особистого, так і всього суспільства – це і є справжня шана й віддяка героям і безневинним жертвам цієї війни.

«І вгледіли айстри, що вколо — тюрма...

І вгледіли айстри, що жити дарма, —

Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..»

Так от, такого не буде. Дякую Олександру Олесю за нагадайку. Я думаю, ми маємо супер подарунок від митців попередніх поколінь - ледь не покрокову інструкцію, що треба і що не треба робити. Вони створили її для нас. А ми маємо знайти час, щоб її почитати і навчитися нею користуватися. Я вірю: цього разу Айстри буятимуть під сонцем. Я навіть не казатиму, на якому добриві, на чиїх трупах вони так розквітнуть, ви здогадалися…

Під час карантинних обмежень 2021 року ми в Галереї сценографії, на свій страх і ризик, не тільки організовували окремі виставки, але й, зціпивши зуби, вдруге реалізували міжнародний фестиваль «Львівське Квадрієнале сценографії», в рамках якого з нашими партнерами ще й випустили книжку «Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст. Ескізи». Тоді, звичайно, нам пощастило отримати різноманітну підтримку і від Львівської міської ради, і від УКФ. Але для цього нашій команді довелося чимало попрацювати. Згадую це, оскільки ми намагаємося вибудовувати наші проєкти так, щоб вони не були одноденними і мали своє продовження. Ми вже тоді прицілювалися на участь у важливій міжнародній події – Празькому Квадрієнале сценічного дизайну 2023. Проведення власного квадрієнале нам допомогло напрацювати деякі необхідні організаційні алгоритми й контакти, уважно придивитися до тих, з ким можна далі конструктивно співпрацювати. Там було багато важливого – того, що вже за два роки нам стало за певну амортизаційну подушку в роботі Галереї, певною сходинкою в процесі підготовки проєктів, які, сподіваюся, реалізуються в цьому й наступному році.

Pro продовження попередніх проєктів

Понад шість років життя Галереї Сценографії ми співпрацювали на різному рівні з різними мистецтвознавцями й театрознавцями. Були лекції, статті, консультації. Наприклад, Олена Ковальчук, кандидатка мистецтвознавства, доцентка й провідна співробітниця Інституту проблем сучасного мистецтва, також активно брала участь у нашому Львівському Квадрієнале сценографії 2021. Ми мали доволі позитивні відгуки про її лекцію, вона також є однією з авторок нашої книжки про ескізи театрального костюма. Зрештою, ми раз-по-раз співпрацюємо з нею. Зараз запросили її долучитися до команди Українського павільйону, який готуємо до Празького квадрієнале. Важливо, щоб в подібних проєктах в команді були не лише художники, але й мистецтвознавці, дослідники теми.

Також у 2021 році ми запросили до участі знану й дуже цікаву, потужну художницю, сценографку Людмилу Нагорну. Але тоді – як кураторку студентського проєкту. Це була наша перша співпраця не тільки зі студентами, але із художницею, і вона продовжилася. Пані Людмила стала однією з 6 учасниць Резиденції українських сценографок у Грузії, яку вдалося реалізувати разом із нашими друзями та партнерами зі Спілки молодих театральних діячів Грузії й організаторами Тбіліського бієнале сценографії, його очільницею пані Ніно Гунією. У 2020 році ми брали участь і створювали український павільйон для Тбіліського Бієнале сценографії, наступного року ми запросили їх взяти участь у Львівському Квадрієнале сценографії, у 2022 році ми знов організовували український павільйон на Тбіліському Бієнале. А ще, отримали пропозицію реалізації творчої резиденції для наших сценографок, про яку я вище згадував, що дуже важливо. Мені здається, так вибудовуються довготривалі й глибокі взаємостосунки, які вже виходять за рамки ситуативного проєкту або навіть формального ділового спілкування. Мистецькі міжнародні проєкти тим і чудові, що допомагають налагоджувати взаєморозуміння. Іноді навіть там, де не справляються політики.

Участь у Тбіліському Бієнале, організацію там української виставки, ми також, крім іншого, використовували і для підготовки участі в Празькому Квадрієнале. Якщо ви подивитеся на учасників наших проєктів за три попередні роки і на 9 відібраних художників – учасників українського павільйону на PQ 2023, то побачите, що всі вони не випадкові люди. Людмила Нагорна, Інесса Кульчицька, Наталія й Сергій Ридванецькі, Олеся Головач, Олена Поліщук, Марія Погребняк, Юлія Заулична, Олег Татаринов – ті художники, з якими ми вже мали позитивний досвід співпраці. Такий метод відбору учасників доволі складний і розтягнутий в часі, але він дозволяє бути впевненим у результаті.

Pro важливість участі у Празькому Квадрієнале

Річ у тім, що тут сходяться дві реальності. З одного боку, Празьке Квадрієнале сценографії – одна з найдавніших і найпрестижніших подій такого формату у світі сценічного дизайну. Вона збирає учасників з величезної кількості країн. Якщо не помиляюсь, цього року це 51 країна, від Японії до США, від Коста-Рики до Норвегії, Британії до Польщі, Сінгапуру до України. Подія з історією, традиціями й своєю тусовкою, як Венеційське Бієнале. З іншого боку, українська професійна спільнота попередні роки була, м’яко кажучи, дистанційована від цього. Не тільки від Празького Квадрієнале, взагалі від подібних міжнародних подій. Ніякі інституції й організації не займались цим. Кураторів подібних проєктів у сфері сценічного дизайну, театру, фактично не існувало. Це зовсім не означає, що такі події недосяжні, чи нам немає що запропонувати. Я переконаний, у мистецькому вимірі ми вписуємося у цей ландшафт. Власне, щоб у цьому переконатися, ми невеличкою розвідгрупою Галереї сценографії з’їздили на попереднє Празьке Квадрієнале у 2019 році, щоб на власні очі побачити й сформулювати власну думку.

Український національний павільйон «Сад живих речей»

Мистецтво сценічного дизайну – доволі цікава штука, оскільки воно працює на максимально широку аудиторію. Але, якщо говорити про «коло посвячених», мова буде йти про ту ж таки професійну тусовку, про знавців, доволі інтелектуальну і вибагливу публіку, яку ми іноді називаємо «богемою». Такий залаштунковий таємний клуб… І важливо бути в цьому клубі. РФ роками вкладалася у свою присутність на таких подіях, в той час як нас там не було. Сьогодні ж маємо результат такої культурної політики й інертності самого середовища українського мистецького сектору. В інформаційному просторі цей результат виливається у гастролі російських театрів до Європи, співпрацю із російськими митцями, нерозуміння, чому російська культура сьогодні не на часі, чому вона невіддільна від їхньої пропаганди і війни проти України, та й не тільки України, але й Грузії, Чечні, Сирії… Але час змін вже прийшов. Вони вже відбуваються. РФ все менше присутня в міжнародному просторі. Наскільки мені відомо, в цьому році її павільйону на Празькому Квадрієнале не буде, як не було минулого року на Тбіліському Бієнале. А український павільйон буде, і ми відповідальні за його реалізацію.

Pro книжку «Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст. Ескізи» і книговидання

Фіксація, каталогізація – традиційний напрям роботи, інакше всі виставки, проєкти, твори мистецтва, імена просто зникають з плином часу.

Видання книги – один з найуспішніших, на мою думку, проєктів Галереї сценографії. Окрім того, що сама по собі книжка – це дійсно явище, оскільки подібні видання за всю нашу незалежність… певно, можна полічити на пальцях. Книжка швидко розійшлася, ми отримали чимало подяк і позитивних відгуків, вона увійшла в топ кращих видань про мистецтво 2021 за версією PEN України. Ми провели ряд презентацій, кілька з них були за кордоном. І ось тепер вона увійшла в шорт ліст позаконкурсної програми Празького Квадрієнале сценографії 2023, де ми її презентуватимемо. На PQ є окремий розділ присвячений виданням про сценічний дизайн, сценографію й костюм. Це і конкурс на краще видання, і виставка відібраних видань, і крамничка, де продаються книжки з різних країн світу. До слова, на минулому PQ 2019 не було жодної української книжки. Цього року буде наше видання. Так, одна книжка – не багато, але з чогось треба починати. Певен, що через чотири роки там вже буде солідний стенд від України.

Ідея видати книжку народилася з видання подарункового набору листівок із ескізами костюмів українських театральних художників. Зараз ми почали роботу над підготовкою наступної книги. Це буде набагато складніший і ще більш якісний проєкт. Не хочу зараз розкривати всіх карт, щоб не наврочити, але, мені здається, такого ще не робили, в Україні точно. Звичайно, ці плани на 2024 рік. Ми й далі працюємо на зміцнення міжнародного партнерства. До речі, саме завдяки співпраці над створенням видання маємо дружні стосунки з Музеєм театрального, музичного і кіномистецтва України. Для продуктивної роботи і потужних проєктів нам необхідно розвивати співпрацю між державними інституціями, недержавними організаціями та окремими митцями.

Pro зруйновані плани і перепони

Ми зараз зосереджуємося на тому, що можемо реалізувати в даних умовах, або, що можемо готувати на майбутнє. Решта – вже як є… Звичайно, і ковід, і ще більше війна переламали купу планів. Разом із тим, Олег Онещак (ред. - керівник Галереї сценографії) відслужив за цей час у лавах Збройних сил України, Юлія Глушко (ред. - співзасновниця Галереї сценографії) активно й потужно займається волонтерством. Вже рік ми не робили планові виставки, у нас немає на сьогодні для цього ресурсу, свого приміщення. Ті сили, які є, ми вирішили спрямувати для реалізації кількох основних важливих проєктів, що називається, з категорії must have – участь у міжнародних подіях, деякі перформативні проєкти і робота над наступним виданням.

Напад РФ 24 лютого зірвав виставку моєї дружини Олени Поліщук, пакунок вже чекав у відділенні Нової Пошти, у Львові, але монтаж так і не відбувся, як і відкриття. Багато проблем виникло із скороченням фінансування культури через війну та переорієнтацію багатьох грантових програм, які раніше підтримували мистецькі проєкти нашого формату. 

Це велика перепона. Робити треба якісно, щоб були круті проєкти на міжнародних подіях, але фінансової чи організаційної підтримки стало не більше, а, навпаки, менше. Думаю, цю ситуацію зрозуміє кожен, хто сьогодні намагається реалізовувати в Україні мистецькі проєкти. 

Ми ще досі маємо доводити, навіть у себе в державі, у своєму оточенні, що мистецькі проєкти важливі! Їх не можна відкладати на потім, бо цього потім може не бути. Бо, власне, наше майбутнє – це те, що ми зможемо зробити сьогодні. Культура, мистецтво – це не розвага й надлишок, а якраз база, на якій тримається суспільство. На жаль, попередні роки нам нав’язували багато чужого, багато вартісного ми не знали, і тепер ці прогалини потребують заповнення. Інакше, навіть перемігши зброєю у війні, ми програємо в майбутньому мирному житті. Без потужного, активного й усвідомленого спротиву на культурному полі, на міжнародних майданчиках, на внутрішньому полі інтелектуальних і світоглядних баталій,  ми не виграємо цю війну. 

А, все ж, перемога буде нашою! Тож я не просто вірю у зміни, я відчуваю ці зміни. Культура сьогодні нарешті поволі стає в Україні тим, чим є у своїй природі.


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз