Ось вже більше, як пів року вся країна живе у зовсім іншій реальності. Це брутальна реальність, яку на ракетах і чоботах окупантів принесла російська федерація.
Для багатьох інституцій культурного й мистецького сектору ці місяці стали справжнім випробуванням. Випробуванням не тільки фізичного, але й концептуального виживання.
Ще у мирний час ми постійно говорили: «Театр - не лише розвага. Театр - це потужний інструмент, що формує сенси і суспільство». Але чи це дійсно так?
Отож, Галерея сценографії опинилася на роздоріжжі із питанням, яке потребує відповіді та сформованої позиції.
На сьогодні ми не маємо майданчика, який був би точкою збору та простором для планомірної реалізації живих виставкових проєктів. Всі ми добре знаємо, що в часи війни фінансування установ, організацій і проєктів обмежено до мінімуму. До тієї межі, яку не всі можуть витримати.
Проте зараз я хотів би поділитися чимось життєствердним - нашим позитивним досвідом. Ті два проєкти, про які хочеться говорити - це перформанс «Дівчина з Хіросіми, яку лякає грім», та презентація української сценографії на Тбіліському бієнале сценічного дизайну 2022.
Обидва проєкти реалізовані в партнерстві та готувалися достатньо довго. Вони, зрештою, мають успішне втілення.
Отож, Галерея сценографії розпочала розширювати напрями своєї діяльності ще два роки тому. Перший крок на шляху до створення перформативних проєктів ми зробили ще у 2019. Саме тоді було поставлено виставу «Інтерв’ю з другом» за п’єсою сучасного українського драматурга Андрія Бондаренка. У нас було розуміння того факту, що для повноцінної розмови про мистецтво сценографії виключно виставкового формату недостатньо. Необхідно створювати власний живий процес - процес, в якому народжуватимуться нові постановки. Отож, ми хотіли долучити сценографів, режисерів, акторів та композиторів, драматургів та хореографів. Усі вони дотичні до створення театрального дійства безпосередньо.
Над створенням «Інтерв’ю з другом» працював режисер Олег Онещак та актор Андрій Петрук. Це моновистава, яка тримається на грі Андрія Петрука. Для створення сценографії ми запросили Володимира Стецьковича - знаного львівського художника. Тривалий час виставу грали із постійною періодичністю - щоразу вона збирала свою глядацьку аудиторію.
Тож маючи такий досвід, ми вирішили продовжити роботу в цьому керунку. 25 вересня 2022 року відбулася прем’єра перформансу «Дівчина з Хіросіми, яку лякає грім». Цей проєкт має свою власну історію.
 |
| Сцена з перформансу «Дівчина з Хіросіми, яку лякає грім». Фото: Igor Kopyt |
Насамперед варто зазначити, що втілення перформансу стало можливим у партнерстві з Національним центром театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, що у Києві. Саме на його базі відбувся репетиційний процес, а на сцені центру - перші 4 прем’єрні покази. У основі перформансу лежить п’єса Хісасі Іноуе - потужного японського драматурга ХХ ст.
Отож, отримання дозволу на використання тексту японської п’єси виявилося доволі довготривалим і непростим процесом. Основну вагу роботи у вирішенні цього питання з нашого боку взяла на себе відома театрознавиця Лілія Волошина. Лілія також є PR-менеджеркою цього проєкту - саме вона свого часу порадила взяти до роботи п’єсу. Міжнародні перемовини стосовно авторського права з Японією – це досвід, який нам дався ціною постійної роботи протягом кількох місяців.
Однак Галерея сценографії все ж отримала ліцензію, підписану вдовою драматурга - пані Юрі Іноуе. Окрім самої ліцензії, ми також отримали листи із теплими словами підтримки в цей нелегкий для всіх українців час (як від самої пані Юрі, так і від Асоціації письменників Японії). У цій комунікації нас також підтримала представниця Посольства України в Японії - пані Інна Ільїна.
Сьогодні японська драматургія є надзвичайно рідкісною на українській сцені чи книжковій поличці. Отож, реалізація проєкту стала такою собі перемогою на нашому власному культурному фронті. Цей проєкт зібрав дійсно чудову, професійну і потужну команду.
У тяжкий час війни, коли земля летить з під ніг, а весь світ іде шкереберть, це просто необхідно. Тому робота над цим проєктом зіграла своєрідний терапевтичний ефект для учасників команди.
Оскільки для Галереї сценографії фокус завжди тримається саме на сценографії та художнику, цей перформанс є максимально органічним для нас. Будучи в цій роботі і сценографом і режисером, я створюю той формат, який цікавий Галереї сценографії - так званий «Театр художника». Такий формат передбачає відсутність межі між режисурою і сценографією, коли театр будується на візуальній складовій, а художник є джерелом первісного імпульсу творчого процесу. Зрештою, художник – це дуже широке визначення. Це фактично є загальним найменуванням кожного митця, який створює власний світ. І не має значення, яким саме чином він його втілює і оживляє.
Окремою важливою складовою цього перформансу є музика. Можна сказати, що це в рівній мірі як театральний, так і музичний проєкт. Над ним також працювала композиторка і саунд-дизайнерка Яна Шлябанська. На мою думку, Яна є однією з найпотужніших і найцікавіших профі в своїй галузі. Маючи круті напрацювання й солідний досвід у створенні музики для перформативних проєктів, Яна створює композиції не тільки заворожуючі, але впізнавані. Відчуття стилю і випрацювана індивідуальна мова, яка цілком вписується в сучасні європейські тенденції – це те, що робить кожну її роботу дійсно цікавим музичним твором.
Так склалося, що композиторка наразі перебуває на творчій резиденції у Франції, тому ми працювали дистанційно. Втім, це був завжди легкий і результативний процес співпраці. Саме той випадок, коли співавтори не потребують багато слів, щоб порозумітися - робота одного допомагає в роботі іншому.
Під час перформансу музику виконують наживо - вона наче ще один учасник подій, що розігруються на сцені. Це відбувається завдяки одній з трьох задіяних перформерів - Софії Микусь.
Народження музики – цікавий процес. Багато в чому це нагадувало своєрідну гру, імпровізацію. Труби, зігнуті залізяки, які знаходила, робила, й приносила Софія на репетиції, купа варіантів пошуків ідеального пакету для шарудіння – фантастика!
Ще двоє учасників перформансу – Світлана Олексюк та Максим Кущов. Власне вони і вичакловують перед глядачем історію дівчини, яка пережила атомне бомбардування Хіросіми. Дівчини, яка живе в полоні власних страхів, докорів і сумнівів – всіх тих болючих ланцюгів, які ми називаємо синдромом того, хто вижив. Світлана й Максим – неймовірні перформери. Іноді здається неможливим придумати таке, що вони не зможуть зробити. Зав’язатися у вузол чи пройти крізь вушко голки - все це буде зроблено, якщо цього потребує зміст і дія. Але головне - це якийсь хімічний партнерський дует на сцені, у який складаються перформери. Не знаю, чи він тримається на протилежності їхніх природ, чи на чомусь іще, але сидячи в глядацькій залі, я сам непомітно стаю звичайним глядачем, який уважно стежить за кожним рухом Міцуе та Такедзо.
 |
| Сцена з перформансу «Дівчина з Хіросіми, яку лякає грім». Фото: Igor Kopyt |
Для задуму було важливо тримати всю дію на дуже тонких і ледь помітних нюансах. Я радий, що це вдалося. Вдалося, дякуючи перформерам, які здатні це зробити.
Сьогодні, у час постійних погроз атомного бомбардування зі сторони російських окупантів, ця тема стає дійсно актуальною і гострою. П’єса, написана десятки років тому представником народу, що пережив атомне бомбардування, є своєрідною декларацією недопустимості використання ядерної зброї.
Але «Дівчина з Хіросіми, яку лякає грім» - усе ж про перемогу життя над смертю, любові над темною безоднею. Як на мене, дуже важливо було знайти ключ. Не впадати у крайнощі, не занурюватись у темряву, і не танцювати на кістках. Сьогодні той час, коли людина водночас потребує і моральної підтримки, і моменту для усмішки, і разом з тим відчуття причетності до загального смутку та пам’яті за загиблими.
Знайти ось цю межу на сцені було одним із наших завдань. Так само, як і знайти межу, щоб зберегти певні настроєві, впізнавані риси японської культури. Разом з тим важливо було не мавпувати, а створювати власний світ. Говорити зрозумілою мовою для українського глядача, говорити нашою мовою. Адже цей перформанс - не тільки про японців, які свого часу пережили жах атомного бомбардування, а також перформанс про нас сьогоднішніх.
Варто також згадати ще кілька учасників команди. Це насамперед Олена Поліщук, яка створила відеопроєкції, та художник світла Дмитро Левенко, який фактично перетворює простір з лінолеуму, штор і глядацьких крісел на справжній космос, в якому існує своя галактика перформансу «Дівчина з Хіросіми». Також я хотів би згадати менеджерку проєкту Марію Бойчук, без якої певно б цей проєкт просто таки не реалізувався.
Ну і звичайно ж Український культурний фонд. Саме дякуючи стипендії фонду, яку я отримав, ми змогли створити матеріальний світ цієї історії: костюми, реквізит, основні об’єкти сценографії.
Саме створення перформанса і його офлайн покази під час війни ми вважаємо дуже своєчасним. Адже сьогодні безпосереднє, живе спілкування із глядачами є надзвичайно важливим. Це те найцінніше, що театр може запропонувати. Ті позитивні відгуки, які наша команда отримує від глядачів, є безпосереднім доказом цього.
 |
| Сцена з перформансу «Дівчина з Хіросіми, яку лякає грім». Фото: Igor Kopyt |
Другим проєктом, який нам вдалося реалізувати за ці буремні півроку, є Український павільйон на міжнародній виставці Тбіліського бієнале сценічного дизайну 2022. Звичайно, такі проєкти плануються завчасно. Попередні домовленості ми розпочали ще 2020 року - одразу після попереднього проведення Бієнале. Тоді ще ніхто не уявляв той масштаб, з яким війна охопила нашу країну сьогодні. Разом з тим 9 жовтня 2022 року відбулося відкриття нашої експозиції. Роботи репрезентовані в галереї Інституту історії й теорії мистецтва Грузії (Тбілісі).
Отож, бієнале сценічного дизайну відбувається вже вчетверте. Це велика міжнародна подія, участь в якій беруть сценографи, дизайнери театрального костюму, та теоретики з різних країн. Цього року крім України і самої Грузії свої експозиції представили Канада, Італія, Польща, Китай, Кіпр, Сербія, та Азербайджан.
Галерея сценографії виступила партнером Тбіліського бієнале, а я в свою чергу - куратором українського павільйону.
Дякуючи неймовірній підтримці грузинської сторони та особисто директорки Бієнале пані Ніно Гунії, а також першій секретарці Українського посольства в Грузії пані Тетяні Колотиловій, ми змогли реалізувати не тільки українську експозицію на Бієнале, але й Резиденцію українських сценографок в Грузії.
Чому це важливо? Виставковий проєкт об’єднав одразу 11 сценографок. Зібрати й організувати таку компанію в сучасних умовах було не просто. Разом з тим ми раді, що вдалося знайти сили не спинитись на півдорозі. У якийсь момент питання “робити чи не робити” постало руба. Але сьогодні, коли відкриття виставки вже відбулося, з впевненістю можна сказати – ми прийняли правильне рішення.
Як куратор, скажу кілька слів про загальний концепт і організацію.
Одразу впадає в очі, факт того, що українську сценографію цього року представляють винятково жінки. Це не загравання із сучасними трендами чи паразитування на кон’юктурі гендерного питання. Певен, це цілком природна ситуація. Сьогодні українська культура (і сценографія) має жіноче обличчя. Війна диктує свою реальність. Навіть ситуація із перетином кордону для чоловіків впливає на такі речі. Хоч я і є куратором українського павільйону, все ж не приїхав на відкриття - доволі складний процес отримання дозволу на виїзд за кордон. Натомість Галерею сценографії на відкритті в Тбілісі представляла Валентина Вусата, новенька в нашій команді. Це можна сказати її перше бойове хрещення в нашій діяльності.
11 сценографок. Що це за цифра, і хто представлений на Тбіліському бієнале?
Отож, вище я згадував Резиденцію українських сценографок в Грузії. Цю чудову пропозицію зробила пані Ніно, а ми зі свого боку з радістю її підтримали. Ідея полягала в тому, щоби дати можливість українським сценографкам творчо попрацювати, перебуваючи у безпеці. Резиденція тривала впродовж 3 місяців у різних містах Грузії.
Це чиста творчість. Не замовлення, яке робиш заради грошей. Не вистава, де художник завжди працює на території компромісу із режисерською концепцією і реальними можливостями театру.
Моє кураторське завдання полягало в тому, щоб знайти і сформувати команду учасниць резиденції, а також скерувати їх - точніше визначити єдиний формат. Оскільки ми одразу розглядали Резиденцію як перший етап підготовки до створення українського павільйону на Бієнале, було необхідно окреслити роботу сценографок протягом перших двох місяців роботи.
Я запропонував зосередитися на театральному костюмі. Створити арт-об’єкт, театральний костюм в матеріалі. Самодостатній мистецький твір в формі театрального костюму, не прив’язаний до якоїсь драматургії чи чітко визначеного технічного завдання. Основними тезами були: рефлексія на війну, українська ідентичність, самобутність і актуальність нашої культури, і віра в перемогу.
Зрештою сформувалась дійсно цікава команда резиденток. Це активно працюючі художниці з великим досвідом і власним стилем. Представниці не тільки різних поколінь, але й різних регіонів.
Любов Душина – сценографка із Харкова, Тетяна Чухрій - з Миколаєва. Людмила Нагорна, Юлія Заулична, Марія Погребняк і Ольга Новікова представляють Київ. Учасниці співпрацюють із театрами по всій Україні.
 |
| Костюм Марії Погребняк |
Ідея сфокусуватися на театральному костюмі теж виникла органічно. Театральний костюм мене цікавить давно, але минулого року інтерес до нього сформувався у чітко визначений вектор. Так, в рамках нашого Львівського квадрієнале сценографії 2021, ми спільно з Музеєм театрального, музичного і кіномистецтва України та видавцем Олександром Савчуком видали книжку «Український театральний костюм ХХ-ХХІ ст. Ескізи». Ми також організували кілька подій - як виставок, так і «показів» театрального костюму.
Костюм - квінтесенція вистави та образів. Інструмент, який дає можливість перетворення в будь якому просторі. Це локанічність і мобільність візуального рішення. У час, коли не вистачає фінансування, а занадто дорогі видовища є недоречними навіть з моральних принципів, коли кожен театр перебуває під загрозою ракетного обстрілу і неочікувано вимушених «гастролей», ця мобільність є як ніколи актуальною.
Людмила Нагорна коментує костюм Юлії Зауличної: «Дуже цікавий костюм Юлії Зауличної - Випалена Матір Земля, він емоційно і силуетно тримає все!!! Є центром експозиції павільйону. Український павільйон Бієнале завалений чорними мішками – жертвами цієї війни, через які проростає зерно (діджилі грузинською), як відродження нового життя!»
 |
| Костюм Юлії Зауличної |
Учасниці резиденції також фінально сформулювали і втілили дизайн самого виставкового простору нашого павільйону.
Інші п’ять сценографок представлені на виставці фотографіями їхніх постановок, роздрукованими на ПВХ. Із цими художницями я почав домовлятись про участь в ще рік тому, задовго до виникнення ідеї Резиденції.
П’ять сценографок – п’ять постановок. Це ті постановки, кожна з яких стала певною подією для українського театру, і кожна з яких має цікаве художнє рішення.
Ганна Іпатьєва представляє оперу «Лис Микита». Це проєкт Львівського оперного театру, одна з небагатьох сучасних опер, народжених в Україні за час Незалежності. Один із наймасштабніших проєктів в театрі державного сектору.
Катерина Маркуш представляє музичний перформанс (або ж оперу новаційного формату) «Чорнобильдорф». Це один з найгучніших і провакативніших проєктів за попередні два роки. Тут і поезія Іздрика, і тема Чорнобильської трагедії, і повністю оголені перформери, і саме музичне рішення, яке багато хто сприйняв як виклик.
Олеся Головач - сценографка ще однієї опери. «Вишиваний. Король України» - проєкт, який обговорювали як один з найдорожчих за останні кілька років. Власне «Вишиваний» зібрав дійсно зіркову команду, включно із композиторкою Алою Загайкевич та автором лібрето Сергієм Жаданом.
Марія Крутоголова пропонує постановку незвичного формату. Еко-перформанс «Русалка ХХІ» було реалізовано в локації заводу переробки сміття. Це незалежний проєкт, в якому бачимо приклад рідкісної для України еко- та site-specific сценографії.
Оленка Поліщук так само презентує доволі незвичний формат. Мова йдеться про перформанс «Вертеп. Необарокова містерія», який створено на основі партитури й текстів Галаганівського вертепу 18 ст. Його прем’єра теж відбулася у Великій дзвіниці Києво-Печерської лаври.
Кожен з цих проєктів цікавий і не подібний на інший. У кожному з них костюм відіграє важливу роль. Тут представлений як державний театр, так і незалежні проєкти.
Отож, бажання продемонструвати всю цю різноманітність було одним з мої основних. Зрештою, експозицію можна поділити на дві складові: об’ємні костюми, створені під час резиденції в Грузії, та фото реалізованих за попередні роки проєктів.
Рішення самого ж виставкового простору можна назвати інсталяційним. На підлозі, затягнутій чорною плівкою, можна побачити об’єкти, що до болю нагадують загорнуті в пакети тіла людей. З них проростають справжні, живі і зелені пагінці.
 |
| Частина експозиції українського павільйону |
Для нас важливо підтримувати контакти у міжнародній професійній спільноті. Спілкування і партнерство допомагає перебувати і рухатись у спільному потоці. Це напрацювання не тільки дружніх, але й робочих контактів. Зрештою, участь у таких міжнародних подіях можна також розглядати як хід культурної дипломатії. А під час війни вона стає ще більш важливим інструментом.
Ми також сподіваємося привезти виставку з Тбілісі в Україну, аби показати її вдома.
Сьогодні, коли наші військові на фронті показують свою незламність і величезну волю до перемоги, ми у свою чергу повинні демонструвати їх і на фронті культурному. Отож ми рухаємося. Рухаємося до спільної перемоги.
Автор тексту: Богдан Поліщук
Коментарі
Дописати коментар