Актори "Поганих доріг" pro те, як знайти сили грати знову

 

1 червня показом у Ризі вистава “Погані дороги” починає свій європейський тур. Окрім Риги, виставу можна буде побачити в Клайпеді, Вільнюсі, Празі, Берліні та Мюнхені.

"Погані дороги" у постановці Тамари Трунової за п'єсою Наталки Ворожбит - одна з найактуальніших вистав сьогодення. Це справжні історії початку війни між росією і Україною, яка почалася в 2014-му. Шість історій про життя, війну і розбиті дороги Донбасу. Вистава - лауреатка численних нагород, а нещодавно отримала й Шевченківську премію.

Гастрольний графік вистави: 

· 1 червня - Dailes Theatre Festival, Рига, Латвія

· 9 червня - Vilniaus mažasis teatras, Вільнюс, Литва

· 16 червня - TheATRIUM Festival, Клайпеда, Литва

· 20 червня - The Komedie Theatre, Прага, Чехія

· 24 червня - The Radikal Jung Festival, Мюнхен, Німеччина

· 30 червня -  Berliner Ensemble, Берлін, Німеччина

Прем’єра вистави відбулася навесні 2019-го. Як сьогодні, після повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої країни, змінилося відношення акторок та акторів до своїх героїнь та героїв, чи побачимо ми ці зміни у виставі та взагалі, де знайти сили знову грати?

Анастасія Пустовіт: “Тільки зараз я зрозуміла переселенців. Тільки зараз я зрозуміла, що таке виживати в умовах окупації. Тільки зараз я зрозуміла, що таке війна. І мені соромно, що я була відірвана від усього цього 8 років. Дівчинка, яку я граю, виживає, як може. Вона намагається врятувати себе і хоча б щось в собі. Вирватись крізь залізні грати, але в неї не виходить. Це окупований Херсон зараз. Це домовленість з власною совістю, це вибір між життям і смертю. В Херсоні говорити українською небезпечно. Уявіть собі, як люди там живуть зараз. Як ретельно їм доводиться приховувати свою позицію та походження. Це страшно. Це геноцид нації.Єдине, що точно мене поріднює з героїнею, це самотність. Я бачу, як люди починають забувати, що війна поруч. Величезна купа людей зараз за "ґратами". Вони виживають.В окупації я часто згадувала монологи з вистав і повторювала їх. Щоб пам'ятати про минуле життя. Я сумую за сценою і грою в театрі, але поки це складно корелюється з волонтерською діяльністю.

Думаю, емоцій в грі стане менше. Бо там їх мало, рефлексії майже немає. Є ціль вижити, будь якими методами.Думаю, болю в очах можна не додавати. Його буде достатньо і так.А ще мені здається, що наші дівчата - це маленькі старці.Вони знають все. Нічому не дивуються. Вони живуть вже в іншій реальності. Навряд, вони колись повернуться до "дитячого" життя.

Війна залишила свій відбиток. Тепер можна не "грати" на сцені. Тепер ми всі реальні герої реальної п'єси.Важливо пам’ятати, скільки хлопців поклали своє життя, щоб ми могли взагалі вижити і мали змогу грати. Вони боролись до останнього, ми теж не маємо права здаватися”.

Олександр Соколов: “Мені зрозуміліше буде спочатку зіграти, а потім вже

описати свої відчуття: оцінити, як пішла вистава, як персонаж поводився і яким він став, враховуючи нові страшні реалії повномасштабної війни в країні. Як на мене, актор більше практик, ніж теоретик. Але безумовно так, як раніше не буде.

Я думаю, тексти почнуть звучати чесніше і зрозуміліше для мене, як для виконавця ролі. А чи зміню свого героя - сцена все покаже. 

Масштаб побаченого жаху, пережитого особисто: їздячи з волонтерськими відрядженнями у Бучу, Ірпінь, Харків, події які переживали мої рідні і близькі останні місяці, ніколи вже не повернуть мене колишнього на сцену”.

Катерина Качан: “Я думала про те, як казатиму цей текст, і що зі мною відбуватимеся. Все набуло ще більшої гостроти. Я не знаю, чи зміниться моє відношення до героїні. Під час війни усі почуття ще більше загострюються. Звичайно, закохатися під час такої історії дуже важко і дивно, але часто буває, що саме в такі важкі моменти людина і закохується. Кожне слово набуло ще більшого сенсу, ніж було перед тим. Тепер я ще більше відчуваю і розумію кожне слово, яке казатиму.

Я працюватиму точніше, намагаючись не впасти в істерику. Це вже не вистава, а наше життя. І якщо раніше ми про таке життя чули лише від тих, хто був на Сході, наразі ми бачимо це все тут. 

Натхнення і сили зіграти виставу - вони в мене завжди є. Це наша місія, наш внесок в культурний фонд і мистецтво України”.

Світлана Штанько: “Моє відношення до персонажів, яких я втілюю на сцені, доволі змінилося. Воно стало більш по-людськи жалісним. Вони дещо негативні, але ж живуть в моїй країні, несучи в собі її біль, розпач, жагу до життя і силу.

Мої героїні за цей час набули для мене більшого розуміння і об'єму, а значить вони вже не будуть такими, як раніше. Так само, як і всі ми...

Звідки взяти сили для виходу на сцену - для мене не питання. Не виходити на сцену - це важко. Треба своє робити, як вчила мене мій майстер Ірина Молостова. Попри все. Натхнення в кожному дні, в кожній хвилині життя, яке ми маємо, завдячуючи батькам, Богові і ЗСУ”.

Дмитро Соловйов: “Тепер розумієш все, тому що відчув війну на своїй шкурі. Я два місяці стояв на блокпості і часто думав про сцену з вистави, вона також відбувається на блокпості. В перший же тиждень війни відчув на собі весь треш. Бо біля нас впала ракета. То ж я наповнив свій чемоданчик досвіду для цієї сцени.

Мені здається, перші вистави на гастролях нам даватимуться дуже важко емоційно. Я часто прокручував у голові початок вистави, і у мене накочувалися сльози. Думаю, що треба перш за все ставитись професійно і надавати волю емоціям там, де це може завадити. Але буде важко.

Мені здається не буде такого поняття як “грати” цю виставу. Це вже є нашим життям, грати нічого не доведеться."

Оксана Жданова: “Когда мы сидели в подвале, с нами сидела семья с маленькой девочкой… ей года три может, все время раздавались взрывы…” - Так починається мій текст у виставі “Погані дороги”. І коли з 24 лютого я сиділа у підвалі, з нами сиділа сім’я з маленькою дитиною, я постійно в голові прокручувала цей текст, днями, не знаю, чому. 

Після нападу русні на мою країну змінилось все, ми змінились, наші персонажі зміняться.

Ми раніше про це кричали зі сцени, тепер будемо кричати ще дужче. Ми не можемо мовчати. Нам потрібно говорити, щоб люди у світі бачили нас, щоб чули нас, щоб розуміли, про що наш біль.

Натхнення не маю. Маю біль, і мовчати не буду”.

Дмитро Олійник: “Текст став гострішим. Мій персонаж говорить про мотивацію, про те, чому він зі зброєю в руках на передовій. Зараз це резонує в мені, як ніколи.

Думаю, що вийти на сцену після всього, що ми бачили та пережили, буде важко. Але не говорити про нашу війну на сцені  і поза сценою неможливо, інакше ми знову програємо інформаційну війну руським в Європі”.

Валерія Ходос: “Це жахливо, але тепер для мене це дуже близька жінка, а не мій створений образ. Одна з тих, хто був в Бучі, Гостомелі, Ірпені. Одна з тих, над ким знущались і гвалтували просто у сусідньому від мене будинку. Це тепер не за сотню кілометрів від мене, тепер це моя сусідка, та, яку я бачу і знаю.

Я дуже боюсь грати, щоб не образити свій народ якоюсь награністю. Я хочу якомога менше грати, хочу просто транслювати історію і бути зрозумілою глядачу.

Лише одне мене зараз змушує вийти на сцену - закликати людей звернути увагу на те, який жах відбувається в моїй країні і просити через виставу нам допомогти зупинити цю війну!”

Андрій Ісаєнко: “Для мене відношення до мого герою змінилося не в найкращий бік, бо мені тепер важче його виправдати для самого себе - вчинки, поведінку. 

Мені хочеться вийти на сцену. Як би там не було, це твоя професія. І все одно ти цього хочеш. І якщо ти можеш щось говорити, то ти маєш це робити. Якщо в тебе є шанс вийти на сцену - то це круто. Тільки з великим захопленням і задоволенням я це зроблю”. 

Леся Самаєва: “Тема війни тепер назавжди для кожного з нас дуже болюча. І хоча наш біль дуже об’єднуючий, ми відчуваємо один одного та назавжди
поєднані цією відповідальністю пережитого. Все одно кожен справляється з цією травмою дуже індивідуально, унікально. Я тішуся та дуже вдячна режисерці вистави Тамарі Труновій, що вона проговорила з нами існування у цій виставі заздалегідь. Ми маємо мати певну відстороненість, ніби ці люди не відчувають реальний біль та муки. Саме це тепер і рятує, саме це не дає захлинутися своїми переживаннями на сцені. Звісно, ми, скільки існує вистава “Погані дороги”, дуже близько сприймаємо цей матеріал, і тому не завжди до кінця вдається дотриматись відстороненості. Але мусимо, бо інакше не скажемо на сцені ні слова. Будемо просто ридати, виплескуючи пережите. 

Де брати сили? В стражданнях нашої Нації, у покалічених долях, у зґгвалтованих дітях, у загинувших воїнах - синах та доньках України. Заради них мусимо виходити на сцену та нести історії нашої війни. 

Ми їдемо  грати виставу до наших друзів: Чехія, Німеччина, Латвія, Литва. Раніше вже грали її у Польщі, мріємо зіграти у Великій Британії та інших країнах, які підтримують СВОБОДУ, ПРАВДУ та УКРАЇНУ. Ми хочемо поділитися тим, що відчуваємо та переживаємо зараз та впевнені, що об’єднаємо усіх ще більше. Бо навіть якщо люди роз’єднані різними мовами та кордонами, мистецтво стукає у серця, змушує об’єднуватися та чути одне одного. Мистецтво - це як яблуко, яке Єва дає скуштувати у Едемському саді. Після нього ти втрачаєш спокій та безпечність, але саме це відкриває горизонти болю, пізнання, нехай і страшного. І це робить нас відчуваючими сумлінними  людьми.

Обов’язково приходьте на нашу виставу”.

Гастролі відбудуться за підтримки Ukrainian Artistic Task Force.