Стас ЖИРКОВ: "Театр має рухатися в Європу разом з Україною"

Уже три роки як Стас Жирков разом з Тамарою Труновою пише нову історію Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Приблизно стільки часу минуло з моменту першої розмови ProТеатру з режисером, директором-художнім керівником, і саме зараз ми захотіли поговорити pro зміни, гостре і відверте: чи став Стас Жирков іншим, чи все заплановане йому вдалось за час на посаді, як відкривати український театр Європі і привозити Європу до України, pro проблему «національних», «шедеврів», конфлікт поколінь і багато іншого.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

Стасе, коли ми з тобою минулого разу зустрілися для інтерв’ю, ви з Тамарою Труновою тільки розпочинали нову сторінку історії Театру драми і комедії. Приблизно цими днями вже буде 3 роки на посаді. Які твої відчуття тепер? Все вдалось принаймні на цей період? 

29 січня якраз буде три роки. Я думаю, що ми з Тамарою навіть перевиконали план, тому зараз вирішили, що нам треба трошки сповільнити темп, бо за 2,5 роки ми випустили 21 прем’єру – це дуже багато. Я відчув, що команда виснажена. Не треба забувати, що ми рухаємося не в одному, а одразу в багатьох напрямках – ремонти, купівля обладнання, створення вистав, міжнародна діяльність і “позакласна робота” – лекції, читки тощо. У нас немає жодного дня без запланованих подій, завжди якісь збори, переговори… Наприклад, зараз тісно співпрацюємо з Kammerspiele München, який є одним з кращих театрів Європи, ми багато вчимося у них. Їхня робота ще більш виснажлива, ніж наша. Там є люди, які йдуть з театру о першій ночі, а о десятій ранку вони вже на роботі. Розмови про безпечну роботу, нетоксичний простір, “якщо можеш не працювати – не працюй” – суто наша українська внутрішня тема. 

Ти хочеш сказати, що ми більше шкодуємо своїх?

Ми більше шкодуємо себе. Дуже різний емоційний стан у людини, яка займається IT, і в людини, яка займається театром. Той може сам собі встановити графік роботи, влаштувати дзен, а в театрі ти постійно працюєш з людьми, ти виснажуєшся швидше. Саме тому ми зараз будемо змінювати спосіб нашого руху вперед. Насамперед хочемо змінити внутрішню структуру роботи театру. Ми були одним з перших українських театрів, який перейшов на іншу систему внутрішньої роботи. Це важко, бо не збігається зі штатним розписом.

А Стас Жирков змінився за цей час? Ти відчув, що ти вже не найскандальніший український режисер?

Насправді я ніколи не хотів бути найскандальнішим. У мене був період, коли я зрозумів, що умовна скандальність – хороший інструмент, і цим можна користуватися. Я навіть брав приклад з одного політтехнолога під час роботи в Золотих Воротах. А на зараз я просто подорослішав. Перехід до нового театру – це новий досвід. Я зрозумів, що в чомусь треба зробити паузу, не реагувати на певні подразники, на чому необхідно сконцентруватися . Мене зараз менше у Facebook, і це тішить, бо наш світ – не FB. Мені раніше було все одно, що про мене кажуть, а тепер мені “все одно, все одно, все одно.” Це не говорить про скандальність, просто зараз всі мої справи поділяються на два типи: “Якщо я від цього не помру, то, загалом, окей” (ред. – сміється). Мені важлива моя родина, моя дружина, мій син, мої друзі, театр, в якому я працюю, моя країна, Тамара, з якою ми багато робимо разом. Я став більш серйозно ставитися до свого здоров’я, з серпня схуд на 15 кг. Це змінило багато моїх звичок, довелося відмовитися майже від всього, що я люблю. Ми дорослішаємо, втрачаємо людей… Пішла з життя Анна Липківська – це серйозна втрата, бо я не бачу іншої такої людини серед нашого старшого критичного середовища, її ніхто не замінить. Пішов Віталій Малахов… Ми розмовляли з Дашею Малаховою, вона розповідала, як хворів Віталій Юхимович. Частково під впливом цієї розмови я звернувся до дієтолога, бо подивився на себе і зрозумів, що не хочу так, хочу ще пожити. Пішли з життя люди, які пов’язані з моєю родиною, дуже рано померла мама мого найкращого друга, ми це досі переживаємо. Тому, звісно, я змінився.

Це позитивна зміна?

Для мене точно позитивна. Я перестав боятися щось втратити. Не когось, а щось. Якщо через два роки я втрачу Театр драми і комедії, як місце своєї роботи, я засмучусь, але це не буде катастрофою, якою могло б здатися ще кілька років тому. Я завжди казав, що не буду працювати в театрі допоки мене з нього не винесуть. Зараз я більше скажу, я планую працювати в театрі до 60 років.

А чого саме до 60?

Дійсно, чого..? Може тоді раніше! (ред. – сміється) Є така теорія, що людина розвивається до 48 років, а далі просто тиражує те, що вже було. Для мене основне питання – як піти самому, не чекаючи моменту, коли ти станеш вже смішним, коли кількість твоїх помилок буде занадто висока. Вік – це внутрішнє відчуття.

Це залежить ще від самокритики…

Ну, так… Але у нас так побудоване театральне суспільство, що ніякої критики бути не може. Залишається місце лише для самокритики. Бо все навкруги “геніально”, немає серйозного діалогу, розбору. Будь-який діалог дипломатичий, кожен боїться одне одного образити. Тоді залишається твій внутрішній камертон. Але все одно ти себе любиш більше, ніж інших людей на цій планеті, ну плюс-мінус (ред. – усміхається).

Банальне запитання – ти за Золотими Воротами сумуєш? Може за тим ритмом життя, за форматом, за командою?

Насправді, я ж нікуди далеко не йшов. Тобто, в “Золотих” є мої вистави, я все одно з’являюся там, щоб їх подивитися, зробити вводи. Я не сумую, бо “Золоті” стали сильніші з моїм відходом. Це круто, коли розумієш, що ти зробив крок убік, а без тебе не те, що не розвалилося нічого, а стало ще кращим. Ми живемо у сексистському суспільстві, побутує думка, нібито я все одно в тому театрі щось вирішую. Це говорять люди, які мало і погано знають Ксенію Геннадіївну Ромашенко. Ксенія Ромашенко – людина, на яку дуже важко впливати, саме тому ми колись полюбили і любимо одне одного. Ми дві особистості, які не заважають одне одному, не тиснуть одне на одного, у нас немає головного в сім’ї, ми все вирішуємо разом. У мене немає суму, є відчуття кайфу, коли я приходжу в Золоті Ворота, бо там люди, які мене люблять, там йдуть мої вистави. Ніякої ностальгії, бо я кайфую від “тут і зараз”, від того, що відбувається в Театрі драми і комедії. Я сам для себе є найкращим критиком, сам знаю, де я вчинив добре, а де погано. Я насправді є непоганою людиною, бо дуже поганих вчинків у мене майже немає, а за ті, що були, я вже давно сам себе покарав.

Ксенія Ромашенко та Стас Жирков

Правду кажучи, в якийсь момент було відчуття, що “Лівий” став правонаступником “Золотих”: схожі стилістика афіш, манери позиціювання. Навіть ідея гасла року для театрів з’явилась одночасно. Чи не перетворилися Золоті Ворота на сателіт Театру на лівому березі Дніпра? 

Насправді, і “Золоті”, і “Лівий берег” надихаються хорошими європейськими зразками. Здебільшого це німецькі приклади, бо німецький театр схожий за структурою на наш, а також, на мій погляд, у Німеччині найсильніші театри в Європі. Всі ці PR-стратегії справді розпочалися в Золотих Воротах, ми вигадували назву сезону, концепцію. Коли я прийшов у Театр драми і комедії, ми вирішили тут теж так робити, бо це правильно, це дає якусь дорожню карту глядачу, концепцію театру як інституції. Якщо є подібність в афішах, то це також свідчить про те, що місця, де ми надихаємося, схожі. Зараз у Малому театрі з’являються якісь фішки, схожі на наші. Мені подобається, як Дмитро Весельський переосмислює театр, він зараз знайшов свій вектор і його притримується.

Тобто, можна сказати, що і “Золоті”, і “Лівий”, вибрали вектор соціального театру?

Думаю, так. Але в “Золотих” немає великої сцени, і вони можуть собі дозволити більш різкі, серйозні експериментальні проєкти. У нас є велика сцена, і ми мусимо думати про те, як її заповнювати, а це дещо інша стратегія.

Вектор соціального театру себе виправдав?

У нас з'явився новий глядач, ми повністю перейшли на українську мову, ми зачепили багато проблем, про які цей театр раніше не говорив. Якщо звернути увагу на кількість наших міжнародних проєктів, які були однією з наших цілей, то, звісно, що виправдав.

Побутує така думка, що зараз доволі велика кількість мистецьких проєктів соціального спрямування стає кон’юнктурною, бо саме такі теми легко здобувають державні гранти для реалізації. Де межа між мистецтвом і кон’юнктурою?

Для цього потрібно, щоб був високий художній запит у самої команди. Має бути класний режисер, класний матеріал або класний драматург. Наприклад, вистава “Погані дороги” має класний меседж і високий художній рівень. Саме це відзначило міжнародне журі в рамках  фестивалю “ГРА”. На мій погляд, «Ерендіра не хоче вмирати» є однією з найсильніших вистав у Макса Голенка саме тому, що там є сильний акторський склад, і кожен з акторів – особистість,  яка проживає історію, а не просто відтворює репліки та жарти. Мене іноді питають, чому я не запрошую певних режисерів. Тому що вони не зроблять так, як нам необхідно. Схема «режисер­–акторський склад–матеріал» – лише перший план роботи над концепцією вистави, певна горизонталь. А є ще позиція театру щодо певних проблемних соціальних світових чи державних питань – це вертикаль. Проблема українського театру, що він переважно працює лише в горизонталі і не хоче виходити на вертикаль. Можна й по-іншому. Наприклад, Тамара Трунова зараз ставить «Гамлета», і в цьому немає ніякого політичного підтексту, але тут класний режисер і запрошений литовський художник (тобто є міжнародний контекст), хоч і вона напевно буде говорити на якусь політичну тему. Ще одна наша проблема полягає в тому, що ми постійно перебуваємо в рамках театрального контексту Києва, максимум – України. Йдеться не про те, що треба всім зважати на європейські театри і робити тільки так, як у них. Йдеться про те, з ким ти перебуваєш в діалозі. Натомість ми постійно в діалозі одне з одним і то, іноді цей діалог обмежується стінами одного театру. Чому нас нікуди не запрошують? Не тому, що у нас немає класних вистав, а тому що про нас ніхто не знає. Ти приїжджаєш в Kammerspiele і бачиш, що ось тут у тебе обідають чуваки з Канади, тут – з Франції, а тут – солянка зі всіх країн світу. Треба вийти за рамки власного кабінету і власного театру.

Стас Жирков і Тамара Трунова. Фото: Артем Галкін

Тобто ти все ж орієнтований передусім на міжнародну співпрацю?

І співпрацю, і розширення світогляду. Має бути чітке розуміння, чому ми робимо саме такий театр, чому ми беремо саме  цей матеріал. Чи може бути не політичний контекст? Може. Але тоді має бути, наприклад, запрошений звідкись режисер. Давай робити “Чайку” або “Дядю Ваню”, але ми запросимо Коршуноваса. Весь час потрібна вертикаль, а не горизонталь.

Тобто, якщо просто хороший режисер бере хороший матеріал і ставить хорошу виставу – це не твоя історія?

Це може бути, але все одно… У нас, наприклад, буде робити в наступному сезоні «Весілля Фігаро» Оксана Дмітрієва (ред. – режисерка лялькових вистав). Розумієш? У цьому тоді є якийсь парадокс, а вистави без парадоксу бути не може. Краще, якщо він хоча б поєднує нашу країну із зовнішнім світом. Мені здається, що це важливе завдання. Якщо ми заявляємо, що Україна рухається в Європу, ми маємо рухатися разом з нею.

Ти якось розповідав, що в Німеччині всі театри умовно розподілили між напрями, в яких працюють, і ніхто не заходить на чужу територію. А де ця межа, що тільки цей напрям і тільки для цього театру?

Я кажу про те, що принцип конкуренції змінився. Вона полягає не в тому, щоб зробити більше і краще, а в тому, щоб спостерігати один за одним і намагатися не заважати один одному, як це роблять великі компанії. Як може Apple зробити так, щоб Samsung не працював? Вони намагаються співпрацювати, може трохи тролити один одного. А ми часто не знаємо, що відбувається в іншому театрі – це проблема. А будь-яка закрита структура рано чи пізно сама себе з’їдає. Я не в конфлікті з жодним театром, але у мене виникають певні питання з огляду на закон про національні театри. Я вважаю, що не може національний театр (ні Національний театр Франка, ні Театр російської драми Лесі Українки) поводитися так, як поводиться. Якщо у вас є статус національного, він передбачає певні зобов’язання перед країною і перед громадянами. Ці зобов’язання вони не виконують. Національний театр оперети, наприклад, виконує, бо задає певний тон, працює на міжнародній арені. Мені сподобалося, як це колись було влаштовано у Литві за каденції керівництва національним театром Римаса Тумінаса. Там національний театр надає свій майданчик для вистав регіональних театрів. А реалізується це так: наприклад, у Чернігові відбулася прем’єра,  і театр має можливість раз на рік у наступні вихідні після своєї прем’єри безкоштовно привезти її до Києва і показати на великій сцені національного театру. Таку традицію запровадив Римас Тумінас у Литві. Тоді це національний театр, бо збирає під своїм дахом найкращі зразки, запрошує найкращих режисерів країни й поза нею. Моє запитання: ми думаємо, що буде завтра? Про нас старше покоління режисерів не думало, нам довелося складно прориватись. А я вважаю, що ми про наступне покоління подумали, тому, наприклад, відбулися Іван Уривський та Давид Петросян. У 2010 році не було поняття “молодий режисер”, не можна було собі й уявити, що якийсь київський театр робить йому пропозицію. А про гонорари, які є зараз, взагалі не йшлося.  

Стас Жирков та Римас Тумінас

Ти чи не єдиний, хто активно ставить за кордоном і хто запрошує митців із закордону у свій театр. Що нам обов’язково треба у них перейняти і чи є у нас щось, що б у позитивному сенсі нас вирізняло?

У нас є багато хорошого. Але ми абсолютно не працюємо над системністю, її немає в жодній галузі. Для того, щоб побудувати якусь систему, ми мусимо знести попередню. Знести – не означає звільнити всіх чи забрати весь репертуар. Знести – це переосмислити. Ти намагаєшся шукати кращий приклад, тому береш щось з Польщі, щось – з Німеччини, щось – з Британії. У нас все є – режисери, драматурги, художники, актори, але якщо це все не поєднано так, як має бути, воно не працюватиме.

У Європі все ідеально?

Ні. Та й Європа різна. Там теж є багато проблем, система не унеможливлює, але зменшує кількість помилок, бо вона дає чіткі правила гри. Наприклад, польський театр зараз переживає кризовий етап, вони начебто все зробили і не знають, куди рухатися далі. Принаймні, у них є ці проблеми, у нас же таких проблем немає, бо все щоразу «шедеврально»...

Розкажи про свій успішний кейс запрошення творчих одиниць з Європи сюди. Як тобі це вдається? Складається враження, що нічого не впирається у фінансування.

Все впирається в систему. Якщо керівник насамперед планує створити в театрі грантовий відділ – це хороше мислення з огляду на те, що театр буде робити завтра або післязавтра. Ми розуміємо, що грошей буде все менше, тоді треба думати, де їх брати. Гроші є в грантах. Тобто нам треба переходити на репертуарно-проєктний спосіб мислення. Також у нас брак режисерів, отже, треба шукати кадри, а я не боюсь впускати у наш театр хороших режисерів. Це ще й потреба в постійному навчанні, а будь-який досвід – це навчання.

А як відбулось налагодження комунікації з Kammerspiele? Ти написав їм імейл?

З Kammerspiele була цікава історія. Я дізнався, що у них змінився керівник, вони трохи трансформують ракурс своєї роботи і зараз зацікавлені в країнах третього світу. Я подумав, що це слушний момент, сказав дівчатам з грантового відділу, щоб написали листа про те, що ми хочемо познайомитися. І театр відповів! «Так, у нас якраз є гроші під проєкт, приїжджайте». Приїхали два драматурги, такі «ангели театру» – люди, які роблять проєкти, планують фінансування, пишуть гранти, допомагають режисерам. Ми познайомилися, узгодили плани щодо “Офелії” (ред. –“Офелія. Вихід з води” – спільний проєкт двох театрів). Так відбувся перший крок. Якщо все буде добре, свій проєкт з цим театром зроблю я, і свій проєкт зробить Тамара Трунова. Буде також декілька їх виїздів до нас, а ми до них поїдемо з навчальною метою. Всі ці плани розраховані на 2 роки. Також ми налагоджуємо зв’язок з Італією і, ймовірно, у 2023 році у нас буде кілька копродукцій (одна – навчальна, інша – вистава). Ми відкриті для будь-яких країн і будь-якого досвіду.

Стас Жирков на дискусії в театрі Kammerspiele

Стасе, з огляду на це все, чи є у тебе в планах здобуття для театру статусу національного?

Я думаю про це. Звісно, з огляду на нашу діяльність, це було б дуже доречним, бо ми стаємо певним «театральним МЗС» країни. Я не проти цього статусу, але що він змінює? Фінансування він поки не дає. Тому цей статус не пріоритет.

Така ж ситуація в нашій країні й зі званнями народних і заслужених артистів.

Так. Ми постійно подаємо наших акторів. Ірина Мак, Костянтин Костишин, Катерина Качан, Світлана Штанько досі без звань і це дивно. Але я філософськи до цього ставлюся. З одного боку, я відчуваю в цьому свою провину, з іншого – не хочу йти на компроміси, на які йдуть інші керівники, не хочу дзвінків з Мінкульту...

Як щодо тих акторів, які пішли з театру або перевелись на разові виступи? Ця тенденція показує, що штат – застаріле поняття?

Мені здається, що перехід до проєктного театру має відбутися. Не може бути такої разючої різниці в зарплатні національного театру і академічного – у чотири рази! Це несправедливо, вони не роблять нічого такого, що не робимо ми, у дечому ми робимо більше. І таке існує тільки у нас, це питання насамперед до Мінкульту. Має бути певна мінімальна ставка, яка призначається всім акторам, а потім ми плюсуємо кількість репетицій за місяць, кількість вистав за місяць. У проєктного театру є ще свій плюс – люди не застоюються довго одне з одним. У нас роздуті акторські штати, в яких понад 50 акторів, а з них працює приблизно 35. Хтось скаже: “Забезпечте їм роботу”. Але це не моя робота. Режисер сам обирає акторів, яких він хоче бачити у своїх виставах. І переважно це одні й ті ж актори. Ми ж не тато з мамою, які мають забезпечувати… Ця інфантильність дуже заважає в роботі.

Це питання, мабуть, бере витоки у театральній школі. Знаємо, що ви з Ксенією Ромашенко працювали в Університеті культури і мистецтв, зараз ти працюєш у Київській академії естрадного і циркового мистецтва. Чому змінили місце праці? І що за історія була у Ксенії з університетом культури?

Я ніколи не цурався того місця, де я навчався. Я розумію, що Університет культури, можливо, не найкраще місце для навчання, але так трапилося в моєму житті, у житті Ксенії, інших акторів та режисерів, що ми навчалися там. Нам пощастило, бо в нас були класні викладачі і класний курс. Ксенія Ромашенко – директорка театру “Золоті Ворота”, Ірина Ткаченко – одна з найталановитіших українських актрис, Дмитро Шарабурін – соліст Київської оперети, покійний Саша Чмихалов був одним з цікавих акторів ТЮГу та українського телебачення, мої одногрупники працюють на телебаченні. Мені нема чого цуратися. Можливо, не всі вистави Петра Івановича Ільченка є сучасними, але це людина, вистави якої до певної міри формують бюджет Театру Франка. Він багато років працює в театрі, тому давав нам практичні знання. Дмитро Олійник також з цього університету, Іван Уривський, Сергій Павлюк, Влада Бєлозоренко... Питання в тому, що університет, на жаль, зовсім не цінує своїх випускників. І це говорить про те, що поруч з ректором знаходяться люди, які роблять йому ведмежу послугу, радять не те, що потрібно радити. У нас був прекрасний момент, коли ми могли побудувати дуже сильну кафедру. Треба було лише призначити хорошого завкафедрою, або хоча б залишити Ніну Миколаївну Гусакова і почати по-іншому організовувати навчання. Але цього не сталося. Коли ти набираєш 50 людей на акторський курс – це повний треш. Ідеальний акторський курс – 13 людей, а ідеальний режисерський – 6 людей. Відбулася деформація кафедри, орієнтація на популізм і заробляння коштів. Ми терпіли, думали, що допрацюємо з цими акторами, а потім зустрінемось і запропонуємо інший формат, наприклад, набирати на курс 25 людей. Але все вирішилось раніше. Ксенія у вересні не отримала зарплату, зателефонувала декану, який сказав: “А, так ви ж у нас більше не працюєте”. Аргументом було те, що у неї занадто маленький курс (а такий курс приносить університету 600 тис. гривень на рік, бо вони всі на контракті). Тому Ксенія прийняла рішення не повертатись до університету, хоч її потім просили. Я поки не можу кинути там роботу, бо відчуваю відповідальність перед дітьми, яких необхідно довести до випуску. Але це останній курс. Тим більше, що я фактично працюю завідувачем театральної кафедри в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв. У цьому закладі новий ректор, викладає Тамара Трунова, Олег Стефан, Дмитро Олійник, Влада Белозоренко, нещодавно був дуже хороший показ першого курсу. Також я вже можу повідомити новину, що влітку акторський курс набиратимемо я і Віталіна Біблів. Викладачем на курсі буде також працювати Влад Писаренко. Мені здається, що це дуже крута команда і кафедра, на якій працюють також Ірина Чужинова та Віктор Собіянський. Мені здається, що ми за два роки взяли хороший темп, бо дуже багато людей хоче навчатися саме на нашій театральній спеціальності.

Ти зараз згадав про Олега Стефана – він унікальна акторська особистість. Ти відчув, що до вашого театру прийшла особлива школа в його особі? Як ти з ним взаємодієш, щось черпаєш?

Я не думаю, що мова про іншу театральну школу, тут феномен артиста. Олег – великий український сучасний актор. У цьому театрі завжди працювали круті артисти, але Олег – наш скарб, хоч у нас в усіх вікових категоріях є такі скарби. Я думаю, що унікальність Олега в тому, що, не дивлячись на свій вік (хоч він достатньо молодий), він ще молодший, ніж нам здається. Його феномен полягає в тому, що він людина, яка постійно знаходиться у стані пошуку, в хорошій невпевненості, неспокої, це дуже хороший приклад для молодих артистів. Класно, що він з нами, ми дуже цінуємо і любимо його, хочемо робити з ним багато вистав. Він зараз у Тамари буде грати класну роль в “Гамлеті”.

Олег Стефан та Ірина Мак у виставі "Батько". Фото: Анастасія Манттач

Ти одразу знав, що на головну роль у виставі «Батько» покличеш саме його?

Так. Я одразу зрозумів, що це його роль, його структура. Хоча, коли ми почали працювати, для Олега було здивуванням, що все буде саме так. Робота над «Батьком» була дуже кайфовим процесом, хоч і важким. Я радий за всіх, хто працює у цій виставі. Зокрема Іра Мак має надзвичайно круту роботу. Якби не було такої Іри, не було б такого Олега, вони відтіняють одне одного.

Прем’єра оскароносного фільму «Батько» в Україні відбулась навесні, прем’єра вистави – восени. Так збіглось випадково?

Я досі не бачив фільм. Може через те, що це дуже болюча історія для мене. Я не з тих режисерів, хто поставив виставу і може «йти курити». До мене на «Батька» нещодавно приходили знайомі, я вирішив, що не буду дивитися виставу в залі (і так вже 5 разів бачив). Сяду в кабінеті і спокійно спостерігатиму за трансляцією. На початку вистави я зайшов до зали з думками: «Тільки подивлюся, як глядач, на атмосферу і піду”. І я не зміг піти! Залишився, все пережив разом з акторами, був мертвий після вистави. Розумію, що фільм дивитимуся так само, тому й відтягую. Загалом, за розповідями людей я вже все зрозумів, який він (ред. – сміється).

Ти довго виношував ідею вистави?

Це було швидке рішення. Буває так, що матеріал у мене лежить по 5 років, я періодично до нього повертаюся думками, як до “Братів Карамазових”, до яких вже навіть є хороша інсценізація від Дмитра Богославського. Але на це треба наважитись, це серйозний стрибок. Я не можу обґрунтувати, чому цю виставу треба поставити саме зараз, немає суспільної причини… А тоді я якось написав Івану Рябчію з проханням перекласти 10 сторінок «Батька» Флоріана Зеллера, щоб зрозуміти чи хороший текст. Він зв’язався з автором, домовився про авторські права на чудових умовах. Іноді ти відчуваєш як менеджер, а не як режисер, я розумів, що ця вистава от-от з’явиться в Україні. А хотілося бути першим.

Надзвичайно сильне, гіпертекстуальне художнє рішення вистави. Звідки з’явилася паралель із зруйнованою церквою у селі Городниця і роботами Пінзеля?

Це ж теж символ пам’яті… Ми нічого не знаємо про цього творця – Йогана Пінзеля. А його витвори дуже фактурні, в них поєднується досконала недосконалість. Добре спрацював художник вистави Юрій Ларіонов, який підхопив мої ідеї, а Христина Корабельникова віднайшла художнє втілення в костюмах, а також відеорежисер Руслан Березовий, без якого всіх відеоможливостей у виставі не було б. Все склалося, і слава Богу. У цій виставі є психологічний документальний спосіб існування, є ця вертикаль. Раніше я боявся використовувати такий метод, переживав чи все зрозуміє глядач. А тут просто ризикнув і зрозумів, що для мене це новий етап роботи.

На початку нашої розмови ти казав, що подорослішав, ця вистава теж цьому свідчення?

Так, можливо. Я дуже люблю і хочу поставити “Ромео і Джульєтту”, але розумію, що ще трошки треба подорослішати.

А чому ти так любиш цю п’єсу? Багато літературознавців вважають, що у Шекспіра, попри її популярність, це не найкраща робота.

Я вважаю, що це одна з його найчесніших п’єс. Ми судимо про неї крізь ті трактування, які бачили, в яких є велика омана. На мою думку, ні Ромео, ні Джульєтта не є хорошими людьми насправді. Вони доволі конфліктні, але ти ніде не побачиш конфліктну Джульєтту чи Ромео у виставах. Я хочу трохи подорослішати до того покоління, які у п’єсі конфліктують, щоб зрозуміти обидві сторони. У мене вже теж проскакує нарікання: «Ой, це нове покоління…» (ред. – усміхається). Я сину весь час говорю про відповідальність, на що він мені відповідає: “Тату, мені 10 років” (ред. – сміється). Частково тема конфліктності була втілена у виставі Театру драми і комедії, в якій Ахтем Сеітаблаєв грав такого Ромео-Гамлета, але це трохи не та історія. Мені здається, що у фільмі з Дікапріо є цей дух протиріччя. Виникає питання: а якщо Ромео взагалі не кохав Джульєтту, якщо цей міф руйнується, світ залишається таким же чи ні? А якщо б Ромео поспілкувався з психологом, який йому порадив не ґвалтувати себе… Їх кохання – це ж як аксіома, це одна із казок, на яких тримається наш світ. Зараз ми ставимо під сумнів багато речей, і є питання, чи встоїть світ без цих переконань. Можливо, є речі, які й не варто ставити під сумнів. Може хай черепаха і кити залишаться хоча б у нашій фантазії, це ж гарна легенда. Саме цей метафізичний світ мене і хвилює. Я цю виставу обов’язково колись поставлю чи в Німеччині, чи в якомусь українському театрі.

Наостанок, розкажи про майбутні вистави, які ми невдовзі побачимо в Театрі драми і комедії?

Насамперед – “Гамлет” у постановці Тамари Трунової з литовським художником Артурасом Шимонісом, з яким я ставив “Маріте” в Алітусі. У «Гамлеті» буде крутий склад – Олег Стефан, Олександр Соколов, Ірина Ткаченко, Вова Кравчук, Андрій Ісаєнко, запрошена Катерина Кістень, Катерина Савенкова, Марина Клімова, Настя Пустовіт та інші. Також заплановано мою виставу на камерній сцені за п’єсою “Катапульта” Дмитра Богославського, в якій гратимуть Володимир Цивінський, Світлана Штанько, Ірина Мак, Дмитро Соловйов. Олексій Іванович Лісовець планує на малій сцені поставити виставу, в якій буде грати дует Ященко–Жданов. У цьому сезоні, мабуть, все. Ще буде кілька подій, наприклад, ніч драматургії, багато читок. Таня Губрій планує на камерній сцені поставити п’єсу української драматургині Віра Аненко “Вірогідності” – нестандартну історію кохання хлопця і дівчини. Також в планах проєкти з Олександром Серединим і Оксаною Дмитрієвою, третя вистава Маттео Спіацці – це буде класична комедія дель арте, з текстом, з крутими костюмами та декораціями. Також, якщо ми отримаємо грант, у нас поставить виставу німецький режисер з театру München Volksbühne. У нас готуються гастролі до Польщі, Німеччини, Італії. 2022 рік стане для нас роком підготовки до нового злету. Якщо говорити про мене особисто, наприкінці квітня – на початку травня я чекаю на прем’єру “Саша, винеси сміття” у Вільнюсі в Малому театрі – легендарному театрі Римаса Тумінаса. Восени в Алітусі я ставлю свою другу виставу – “Ревізор”. Думаю ще над постановкою іншої п’єси Флоріана Зеллера “Син», в якій головну роль (не сина) може зіграти Віталій Салій. Все інше буде залежати від грантів, у розробці 4 мої проєкти, і декілька проєктів Тамари Трунової. Чекатимемо на відповідь.

Десь в Україні, крім “Лівого” і “Золотих” є плани на постановки?

Без зайвої скромності, на даний момент я найдорожчий режисер в Україні, якщо не брати Жолдака, хоч не зрозуміло, він український чи ні. Багато театрів не потягнуть мій гонорар. Питання в цьому, хоч я відкритий до пропозицій. Також, я не дуже хочу ставити десь, крім “Лівого берега” і “Золотих”. Навіщо ставити хороші вистави десь в іншому місці? (ред. - сміється). Я жартую. Є ще також багато пропозицій з Європи. У мене може статися велика новина, яка суттєво зменшить кількість мого часу.