 |
Влітку цього року мала змогу долучитися до репетицій вистави «Археологія однієї квартири», авторкою ідеї, драматургинею, режисеркою якої була Вікторія Миронюк, а єдиною перформеркою – Світлана Гриб. Репетиції в онлайні наразі вже не є винятком чи дивиною. Те, що здавалося неймовірним ще кілька років тому, стає нормою у сучасних умовах пандемії. Хоча саме моя робота відбувалася віч-на-віч з перформеркою, тобто у “живому” режимі в одній кімнаті, але Вікторія регулювала увесь процес з іншої країни – через zoom, skype, месенджери, тобто віртуально. Однак у цьому випадку дистанція тільки додала цікавих значень до самого задуму. Вистава демонструє вплив досвіду минулого через взаємодію сучасної дівчини з речами радянської культури - вона ніби прагне доторкнутися до того, що хоч і було не так давно, але вже зараз є для культури архаїчним, - і старається відтворити рештки радянського часу через рештки матеріальної культури на відстані у часі в кілька десятиліть, сама була зроблена на відстані у просторі, поза безпосереднім буттям-разом. У цій вимушеній інверсії була своя родзинка. Крім того, технічно такий підхід пішов виставі лише на користь, адже її готували як відеоверсію, а отже її й досі можна переглянути вдома онлайн.
Якщо говорити про враження від самого задуму, відразу спадає на думку приклад з теорій 2000х років – якраз із того часу, покоління якого представляє героїня. Французький філософ Жак Рансьєр писав у своїй теорії естетичних режимів, що сучасне мистецтво, і зокрема демократія у літературі, почалася ще у ХIX ст. з роману Флобера «Мадам Боварі», а саме з того прийому, коли навіть, здавалося б, незначні речі раптом набувають важливості живих героїв та починають промовляти до читача. Схожий ефект мала у виставі робота (взаємодія) з предметами із квартири 60х – перформерка оживлює їх, дає їм слово, дружить з ними, кепкує з них та розмотує приховані історії. А їх справді є безліч.
Ритуальне окурювання всіх розкладених речей надає відразу кожній з них піднесеності – і разом з тим висміює таке ставлення до них. Пані у розкішному лисячому хутрі, яка враз стає живою лисицею, мертвою лисицею – і, ліниво скидаючи маску-хутро з обличчя, – знову повертається у свій початковий лик - дівчини, що грається. Приміряє на себе завелику білизну, танцює під промову Луначарського і клубні баси, і занурюється у кольорове покривало з оленями і яскравим зеленим лісом, щоб стати диким звіром чи дівчиною під покривалом, яка веде телефонну розмову зі своїм дідусем. Вишиті гладдю рушники, діафільми з мультиками - у моєму дитинстві 90х ці залишки радянської розкоші оточували мене, як крихти уже не моєї ностальгії, що її транслювала моя мама, коли організовувала вечірні перегляди “Вінні-Пуха” та «Ну, постривай» - ми вочевидь переживали тоді її дитинство. Розсип значків, осінні листочки, які поклали сушити в книжку, текст, що яскраво описує протистояння «білих» та «червоних» - він кричить про поділ на поганих та хороших, але найскладніше запам’ятати, хто є хто - а втім, у моєму дитинстві вже ніхто цього напевне не знав. І ще - старі хебешні колготки.
У такій грі приваблює простота дії. Наближення до звичних чи вже напозір забутих речей і смислів, які вони за собою тягнуть, без напередсуджень та з цікавістю дитини. Раптова іронія, яку викликає надзаряджена патетика записів програмних ідеологічних промов. Різкий перехід військової агресії в агресію сексуальну. Побутове і тілесне йде поруч із цілісністю території нашої країни – як та жуйка, яка недбало окреслює кордони України на «политической карте мира». Усім давно відоме курбасівське «очуднення» звичних речей, що у такий-от непіднесений спосіб раптом віддаляє їх на притомну дистанцію, а з тим поглиблює саморозуміння глядача. Приїхавши тоді за місто в майстерню перформерки після власного інтенсивного творчого процесу, в який я була занурена тілом і головою, я дуже швидко відчула цікавість і була зворушена саме цієї простотою дії, а також несподіваним задумом, який пропонував живу забавку зі своїм, а більше навіть колективним, позасвідомим минулим, і завдяки якому легко досягалася зміна сприйняття, що, як на мене, і є одним із основних завдань будь-якого мистецького твору.
Текст: Світлана Олексюк
Дивитися перформанс тут: https://youtu.be/vwHL9yYfpro
Коментарі
Дописати коментар