Після довготривалого забуття й анабіотичного сну на пагорбах старого Києва напередодні найщасливіших для дітей зимових свят запускає заново свій чіткий пульс Театр юного глядача. Після всіх зон турбулентності, які були пов’язані з виборами директора-художнього керівника театру, Слава Жила в новому статусі керманича дитячого театру нарешті випускає довгоочікувану першу прем’єру «Легенди Бахчисарая», які поставив Ахтем Сеітаблаєв.
Цього разу хочеться відійти від традиційного розгляду
суто мистецького втілення вистави, а сказати про державну дорожню карту в час
гібридної війни крізь призму театрального менеджменту. Все, що відбувалось в
пресі, соціальних мережах та в кулуарах довкола виборчої кампанії до ТЮГу, стало
чітким відображенням зменшеної копії сучасних гібридних протистоянь. Стоси
односторонніх медійних матеріалів, підміна понять і війна на емоційному ґрунті
за глядача завдяки маніпулятивним інструментам, здавалося б могли призвести
лише до вже буквальної залізної завіси для цієї сцени і довготривалої стагнації.
Але на кожну дію є своя протидія. За керівником (держави чи
театру), тим більше новим, має стояти чіткий меседж, який буде звернуто не тільки до колективу
театру (читай свого народу), але й до глядача (міжнародної спільноти, як це
буває в політиці). «Легенди Бахчисарая» якраз і стали в масштабах
театру-держави безсумнівним стратегічним кроком і меседжем.
Слава Жила відкриває двері країни ТЮГ для інших режисерів, запускає циркуляцію свіжої крові, й ім’я Ахтема Сеітаблаєва тут відіграє не останню роль. Це перша його театральна робота в якості режисера дитячої вистави, це перші кримськотатарські казки на театральній сцені Києві, і весь цей збіг подібних «вперше» резонує передусім в самому голосі Криму, який лунає всередині серця нашої країни на 8 році війни й за стільки часу окупації півострова особливо болюче. Це той випадок, коли про виставу варто говорити саме як про стратегічний наратив не тільки в межах ТЮГу, але й усієї країни.
Ахтем Сеітаблаєв у триптиху взаємопов’язаних сюжетів казок буде говорити не тільки про сімейні цінності та взаємоповагу, про одвічне протистояння дня і ночі, але і про людську гідність. Саме на цьому наголосив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров вже після прем’єри, виступаючи зі сцени театру, зокрема говорячи про незламність кримських татар, які зараз сам на сам у Криму протистоять російським окупантам та щоденно піддаються тортурам їх спецслужб. Зокрема йшлося про активіста Нарімана Аметова, якого нещодавно було викрадено з дому вночі і піддано катуванням, про які він пізніше розповів у відеозверненні. Така інтеграція смислів сягає загальноцивілізаційних ідей, зокрема єдності і сили голосу нації, що б там не було.
Так, у казці лише спільними зусиллями чотири майстри творять чудо відродження життя, за яке навіть грошей не пасує брати. Всі оголені хиби вистави абсолютно неважливі, коли на сцені можна побачити силует маленької дівчинки-Криму, яку тільки єднаючись, відчуваючи силу власної гідності і любові до батьківщини, можна повернути.
І тут вже видається, що Сеітаблаєв все ж веде
розмову здебільшого з дорослими і про дорослих мовою часом забутих, але таких
необхідних істин, висловлюючи прагнення танцювати хайтарму в українському
Криму. Композитор Усеін Бекіров у свою чергу занурив глядачів в мелодії
кримськотатарського народу, чим не тільки переніс думками на теплі пагорби
своєї Батьківщини, але і став головним творцем особливої атмосфери
національного духу вистави.
І ось тут народжується театр-держава, котрий здатен продукувати
не тільки мистецькі сенси, а заявляти про себе, як про повноправного суб’єкта культурної
дипломатії і як про важливу основу державної стратегії, в якій підтримка культури
стає чи не головною запорукою національної безпеки.
Текст: Даша Кашперська
Фото: Artem Galkin
Коментарі
Дописати коментар