Рапсодія для маленької людини | Прем'єра "Моменти/Momentі", реж. Маттео Спіацці, Театр драми і комедії

 

Після цьогорічного Євробачення італійський дух заполонив Європу,  а в Театрі драми і комедії він оселився ще 2019 року, коли Стас Жирков запросив у свій театр італійського режисера Маттео Спіацці поставити сommedia dell’Arte «Сімейний альбом/Album di Famiglia». І от сьогодні у буремний час закритих кордонів і пандемій на сцені українського театру Спіацці з новою роботою «Моменти/Momentі» говорить про наше радянське минуле мовою комедії масок завдяки драматургині Марині Смілянець. Крім того, виставу було створено за підтримки Посольства Італії в Україні та Італійського інституту культури в Україні.

Здавалося б, ностальгування за радянським геть не вписується в психологію сучасної України, і режисер ризикує, обираючи вкотре для своєї роботи цю тему. Однак, навіть якщо такі перестороги і могли виникнути після прочитання анотації до вистави, то вже під час дії вони всі розвіються, адже йтиметься не стільки про рудименти совка, скільки про маленьку людину під час змін епох, подій і ритмів нашої плямистої історії від початку 1970-х аж до Помаранчевої революції. Дивитись цю виставу все одно, що крокувати сторінками підручника з історії.

Варто зазначити, що маска в сучасному українському театрі доволі рідкісний гість, що робить вистави Спіацці особливою точкою на театральній київській мапі, а завдяки темі охоплює неабияку широку аудиторію. Маленька «людська комедія»  відбуватиметься, як у ситкомі, в рамках одного простору – кабінету якогось відділу державного підприємства (художник-постановник Юрій Ларіонов),  де кожен день розпочинається однаково і нагадує ті самі картинки-інтро з відомого радянського фільму «Службовий роман».  Портрет генсека Брежнєва в кабінеті начальниці, вікна з видом на Хрещатик, всюдисуща прибиральниця,  виробнича зарядка, гуркіт машинки для друку і стукіт печатки, когось відправляють на пенсію, заміняючи молодим, хтось фліртує, хтось вислужується, словом – кипить життя. Середній віковий зріз глядача у залі показує те, що для нього початок 70-х ­– це час чорно-білих, а часом пожовклих фото, тому і перші сцени він побачить саме крізь фільтр сепії. Із плином часу ця сценічна картинка набиратиме фарб.

Режисер підходить до функції маски по-вайлдівськи, бо як казав письменник: «Людина відчуває себе незатишно, коли говорить про себе. Дайте їй маску, і вона розповість вам всю правду». А правди буде вдосталь, як історичної, так і суто театральної. Акторські роботи абсолютно точні в одухотворенні своїх гротескних облич. Кожний образ наділений винятковою пластикою, від чого характери стають виразними, опуклими і неповторюваними, і часом сатиричними, як в Ляльковому театрі Образцова. Акторська фізика працює в кожному персонажі на максимумі, що в певні моменти створює ілюзію  живої міміки на обличчях з пап’є маше. Слід віддати належне  передусім авторці масок, художниці Христині Корабельниковій, яка існує зримо та незримо в кожному образі, завдяки філігранно створеній палітрі різнобарвних характерів. 

Італійський режисер, звісно не без допомоги драматургині, розставляє досить точно головні маркери епох у подієвій лінії вистави. Тут буде й олімпіада 1980-го, і моторошний дух війни в Афганістані, і тема Чорнобиля, проголошення незалежності, й «малинові піджаки» 90-х, які потім розставлять на своїх столах прапорці «Партії регіонів»… Режисер досить тонко відчуває час і його плин, саме тому другий акт вистави показує, як стискається час і все починає відбуватися в набагато швидшому темпі, коли одна подія не встигає змінити другу, як вже людині доводиться готуватись до третьої. І весь цей оберемок подій зшивається міцною ниткою музичних композицій, які максимально точно відображають кожну епоху, від радійної радянської заставки з уривком мелодії «Широка страна моя родная», до Ротару, Челентано, ефіру радіостанції «Голос Америки», Пугачової, Ламбади, промови Кравчука, групи Queen чи треку «Freestyler» у виконанні Bomfunk MC's, котрий на початку нульових лунав з кожного чайника. Не дарма як жанр вистави вказано паперову рапсодію, і хоч це слово позначає інструментальний музичний твір-фантазію на народні теми, у виставі він цілком втілюється в значенні народної бувальщини в рамках декількох десятиліть. Цю виставу, без такого особливого трек-ліста важко уявити, адже він стає хребтом, на який нанизуються роки. І якби існувала вікторина, в якій треба було вгадати відтинок нашої історії за одним з цих треків, це було б неабияк просто.

Та попри свою гротесковість, сатиричність і комедійність вистава завдяки особливій коді підкреслює глибоко філософський погляд на людське життя під вагою епох. У цій країні в рамках одного кабінету, які б не були начальники, скільки б не народжувалось і не помирало, як би не змінювалися генсеки і президенти, лишаються незмінними дві речі – холодильник і вічна Прибиральниця. Саме її образ червоною ниткою проходить крізь всю виставу, у Маттео Спіацці вона стає чи не спостережливим оком Бога, ба навіть голосом правди, бо саме вона хоче ввімкнути радіо з повідомленнями про війну в Афганістані, а не про олімпіаду. З неї все почнеться, нею все і завершиться. 

Не менш важливою виявиться маска того найпершого персонажа – старого працівника, якого звільнять ще на початку дії. Цей образ стає обрамленням вистави і показує колообіг маленького людського життя від молодості до старості, і так без кінця. Ми прослідкуємо долю однієї людини, яка прийде в цей кабінет молодою на місце старого і, зрештою, стане наприкінці тим самим старим, всього лише черговою маленькою Божою людиною, яка під інфернальну композицію Арво Пярта на вірші Роберта Бернза піде у засвіти, знявши вперше і востаннє перед вічністю свою маску.

Рецензія: Даша Кашперська

Фото: Анастасія Мантач 

Трейлер першого прем'єрного показу: