Уявімо, що вам довелося б вступити в діалог з класиком магічного реалізму Габріелем Гарсією Маркесом, який колись розповів "Неймовірну і сумну історію про простодушну Ерендіру та її жорстокосердну бабцю". Досить того, що сам Габо ніколи не прикрашав свою непривабливу, а часом і огидну дійсність, вам доведеться подивитись на цю історію крізь призму ядовитого, позбавленого цноти світу постоталітарних країн. Безсумнівно, вам захочеться чимдуж тікати від самих себе і цього демонстративно цинічного видовища, про що й попереджає Максим Голенко в своєму прев`ю до нової роботи "Ерендіра не хоче вмирати".
Що ж очікувати глядачу? А не
менше і не більше, як фірмовий стиль Максима Голенка, який виростив
"дикий" перець чилі на сцені Театру драми і комедії. І хоч ми і
розпочали цей огляд із самого Габо і його першоджерела, не варто забувати, що
саме Лєна Лягушонкова як авторка п'єси налаштовує вектор ідей сюжету у
необхідному напрямку, актуалізуючи його у нашому часі. Тому навряд доводиться стверджувати
про безсумнівну необхідність знайомства глядача із маркесівським текстом, хоч
це не аксіома. Тож перед нами історія деспотичної бабці, колишньої повії,
відомої вдови контрабандиста. Вона звинувачує свою 14-річну онуку Ерендіру у
тому, що їх будинок знищила пожежа, і вирішує продати її цноту за двісті
двадцять песо і банку тушонки. Але на цьому все не завершується, адже бабця
буде використовувати свою онуку для заробітку, допоки та не покриє всі витрати.
Та насправді їй не розрахуватись довіку.
Максим Голенко виходячи на сцену
Театру на лівому березі все ж зважає на аудиторію, яка істотно відрізняється
від Дикого театру, тому тут ви не зустрінете характерних натуралістично
кривавих сцен чи розмаїття обсценної лексики, однак драйву, епатажу та екшену
бракувати не буде. Режисер будує виставу за принципом травестіювання та
постмодерної карнавальності, яка руйнує усталені ціннісні орієнтири. Його
вистава масштабна і видовищна передусім завдяки художниці-постановниці Олесі
Головач, яка засіяла сцену сталевими соняхами і виставила фортепіано, як центр
тяжіння жорстокості (саме навколо нього, за ним чи на ньому відбуватиметься
ґвалт і вбивство); завдяки хореографу-постановнику Павлу Івлюшкіну і звісно
музичному бенду, який насичує виставу аргентинськими ритмами, а також
реанімованими хітами на кшталт народної партизанської італійської пісні "Bella ciao".
Концептуально ця історія
розкладається на два рівні: перший сприймається пересічним глядачем просто, як
брутальна історія з доступним гумором і сатирою, а другий, як концептуальна
алегорія, і про це докладніше. Максим Голенко не просто мовою Лєни Лягушонкової
переповідає адаптовану історію Габо про деспотизм, він проводить пряму паралель
з радянським тоталітаризмом. Рудименти епохи присутні будуть в усьому: від назв
косметики бабці, які звучатимуть протягом вистави рефреном (тональний крем
"Балет", туш "Ленинград" і пудра
"Красная Москва"), до образу Чебурашки з поясом з олімпійських кілець
(який буде регулярно посланий бабцею) та нациста, який одружений на єврейці
тощо. Відтак і сатира в режимний бік стріляє влучно і гостро. Проте не без
зловживань "наївністю" глядача, адже низка актуалізованих жартів про "112NewsOneZik"
чи партію "Зе", хоч і виражають тверду громадську позицію
режисера, проте не несуть суттєвого змістового навантаження.
Поза цими підморгуваннями
публіці, драматургиня цілком гостро бавиться сенсами, а Максим Голенко неабияк
влучно та символічно вирішує кінцівку вистави. Жертва Ерендіра, навіть
перебуваючи на ланцюзі, мов звір, у своєї бабці, навіть не намагається їй
протистояти, втілюючи філософську ідею любові жертви до ката. І тут зіграє свою
роль чудова знахідка-концепт – сталінська шинель, яку бабця свого часу отримала
в нагороду за чергові бандитські перемоги. Шинель, падаючи на плечі Ерендіри
після вбивства бабці, стає символом правонаступництва режимів, породжуючи в
дівчині того ж тоталітарного монстра, якого на досить раціональне переконання
режисера вбити неможливо. Та й вірогідно, онука й так є цілісним організмом з
бабцею, тому й трансформація по суті не відбувається, а просто Ерендіра виявляє
своє справжнє обличчя.
Вистава насичена яскравими акторськими роботами Владислава Писаренка, Костянтина Костишина, Олега Гоцуляка, Тетяни Круліковської Володимира Цивінського та інших. Проте абсолютним бенефісом можна вважати роботу Дмитра Олійника, як етапну і нетипову у своєму яскравому перевтіленні в епатажну і провокаційну бабцю без віку, в шинелі якої він почуває себе абсолютно органічно. Гарматою, сповненою енергії була і Еренедіра Анастасії Пустовіт, яка зуміла в собі поєднати полярність зацькованої жертви і рокової спокусниці.
"Ерендіра не хоче вмирати" вистава про те, що Ерендіру, як і бабцю, вбити насправді і не вдасться, як і сутність постоталітарних правонаступниць імперій. Максим Голенко вніс геть новий стиль та сценічний ритм до Театру драми і комедії, який вас жахне і потішить сценами оживлення трупа в цинковій труні, перерізання червоної стрічки на урочистій події позбавлення цноти, і занурить у буфонадну ірреальність, якщо, звісно, ви тільки будете знати, до кого йдете в гості.
Рецензія: Даша Кашперська
Фото: Anastasiia Mantach
Коментарі
Дописати коментар