Від Фрекен Юлії до Фрекен Бок або телефон ілюзій | Прем'єра "Білка, яка прожила 100 роікв", реж. Стас Жирков

 

Спробуй – проживи 100 років, крутись білкою в колесі і збережи при тому свій хвіст пухнастим, тримаючи його трубою. Найвірогідніше, ти перетворишся на стару білку, подібну до тих голодних та облізлих з парку Скансен, що в серці Стокгольма, що часом забувають й де заховали свої горіхи. І все це було б так, якби своєю п'єсою Олег Михайлов не відкрив історію особливої білки, яка пройшла все 20 століття.

Театр "Золоті ворота" здобуває для свого репертуару виняткову роботу – моновиставу, з жанром якої вперше працює як режисер Стас Жирков, так і улюблениця сцени Віталіна Біблів. І ця робота стає для них обох втіленням світлого фантазійного безумства і напрочуд зворушливої історії про відому нам з дитинства Фрекен Бок, про яку ми насправді геть нічого не знали. Вона ж прожила 100 років, намагаючись любити, прощати і відпускати найдорожчих їй людей з самого дитинства. Ось саме про це своє довге наповнене життя вона і домовляється   розповісти в ефірі якоїсь передачі.

Віталіна Біблів ступає на шлях спартанського марафону довжиною в 1 годину 40 хвилин тет-а-тет з глядачем. Ця сповідь в прямому ефірі світу стає найкращою візуалізацією  енциклопедії з акторської майстерності. Тільки уявіть собі дистанцію між Фрекен Юлією Авґуста Стрінберґа (яка вже давно лежить в скарбниці перевтілень Віталіни Біблів) до Фрекен Бок міксу Астрід Ліндгрен та Олега Михайлова, яку акторка може пройти за один вихід на сцену. Таку полярну за відтінками палітру і всі її складові можна розкласти на півтони, споглядаючи роботу Віталіни Біблів. І навіть в моменті нагромадження імен та історії, які почали швидко перемикатись між собою всередині вистави, акторка, як вправний лижник на крутих віражах, виводила дію на трамплін. Неозброєним оком можна помітити, з якою любов'ю Стас Жирков ставиться до своєї актриси: він дає їй повну свободу для імпровізу, а також прокладає цей емоційний марафон режисерськи так, щоб чергувались ритми серцебиття як актриси, так і глядача, якому треба переводити подих, в той час як актрисі ніби цього й нетреба – так легко вона перемикає свої емоційні стани.

У білій кухні в максимально простому славнозвісному скандинавському стилі, головними об'єктами якої будуть телефон та вікно-екран, Білка-Бок розсипле підлогою горіхи, а з тим і 100 років своєї самотності. Вона буде сміятись і плакати, курити, пити вино і смачно їсти хлібчик з оселедцем. Буде розповідати про дві війни, епідемію іспанки, роботу в психлікарні, особливих діток і про негодованих білок в парку Скансен, за якими вона любить спостерігати. З першого погляду наївна іронічна історія, насправді відтворює глибоко психологічну драму життя жінки Бок, яка пронесла травму дитинства до кінця свого життя – під час сімейної подорожі, коли вона вперше побачила тих самих білок, в автотрощі загине улюблена сестричка, а мама ще й перекладе вину за це на Бок, що вижила. Жодна людина не здатна була затулити їй порожнечу невиказаної любові із втратою сестри, навіть ще одна новонароджена сестра під тим самим іменем була лише чорно-білою копією.

Варто зазначити, що глядач дізнаватиметься про головну героїню не стільки з її егоцентричних розповідей, скільки з оповідок про тих людей, які її оточували протягом життя. Вона мало говоритиме про себе, вона говоритиме про тих, кого любила чи за кого несла відповідальність. Тут проскочить й історія про малюка, який мав уявного друга з пропелером, що жив на даху, що дасть ключик до розгадки концепції ілюзії – щоб заповнити свої порожнечі, щоб не загубитись у втратах, можна схопитись за рятівну уяву. За неї хапається й Бок: на білому телефоні можна непомітно натиснути кнопочку, він задзвонить і ти почуєш голос маленької живої сестри Фріди; можна готувати, дивлячись у вікно-екран і уявляти себе учасницею кулінарного шоу або диктором новин; або можна підняти слухавку і погодитись розповісти в телепередачі про все своє життя.

Проте декорації цього життя не зміняться ні на мить – все ті ж білі стіни, що нагадуватимуть стерильність палати психлікарні, маленька людина з великим серцем і з невимовним бажанням жити далі. Стас Жирков і Віталіна Біблів таким чином створюють життєствердну оду, в яку кожен вкладає частинку своїх дитячих пустощів, зворушливої наївності і виваженої мудрості любові. Тож немає значення – Скансен, Маріїнський парк чи ботанічний сад Фоміна – кожна білочка заслуговує, щоб ви їй принесли горішок, бо, хто знає, може саме під її облізлим хутром ховається історія буремного шляху до любові завдовжки у 100 років.

Рецензія: Даша Кашперська

Фото: Anastasiia Mantach