Україна в тумані | Прем'єра "Поїхати не можна залишитись" в постановці Тетяни Губрій

1,3 млн громадян України. Ця цифра не про статистику захворюваності на Covid-19. Ця цифра про іншу пандемію, яка триває в Україні при субфебрильній температурі вже майже 30 років – пандемію трудової міграції. Саме така кількість українців за неофіційними джерелами перебуває на заробітках у Польщі. А ця цифра насправді може бути і більшою. Мільйони мертвих душ-громадян України, які від 1990-х років тільки примножують печаль цієї статистики.

«Поїхати не можна залишитись» – розмова театру з глядачем про «непомітних», яка відбулась завдяки Тетяні Губрій та автору трагікомічної п’єси Ігорю Носовському у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Соціально гострий вектор, який обрав Стас Жирков для театру за час керівництва вже сформував аудиторію свого нового глядача, який значно помолодшав. А разом з цим глядачем до зали увійшли проблеми нових поколінь. Одна з глядачок після вистави подрузі промовляє: «Коли я почула польську мову, аж згадала, як сама в Польщі влітку працювала». Хто на літо, хто на пів року, хто юрист, хто економіст, хто перекладач – всі вони ті, хто змушений приймати одне з найважчих рішень ще замолоду – поїхати на заробітки за кордон чи ні.

Так дипломований юрист Максим (Макар Тихомиров) добу проведе напевно в найважчих у своєму житті телефонних розмовах: з дівчиною, майбутнім роботодавцем, мамою, другом, що вже давно кличе його «тікати» на заробітки до Польщі, обіцяє йому заробітчанський рай. Однак в «тому раї на землі» насправді  ніхто нікого не чекає крім найчорнішої роботи.

Таня Губрій працює в маленькому квадраті простору камерної сцени театру. Кімната, як переговорний пункт, де тільки голос створює ілюзію «разом», яка насправді для головного героя розпадається спочатку з дівчиною після повідомлення новини, потім із батьківським домом і, врешті, з мрією ­ про океан і морських черепах.

Перед нами діти, що тільки навчились любити, а вже вимушені усвідомити, що 30-річна держава для них лишає тільки запилені, затхлі і просочені сльозами та потом автобуси, що курсують добово на пунктах Рава-Руська, Шегині, Краковець…

Текст Ігоря Носовського насичений влучним і легким гумором з перчинкою, позатим він позбавлений зниженого тону, який часто характерний для «сучукрдрами». Саме він дає можливість кожному гвинтику в системі злагодженого акторського складу зблиснути своєю унікальною барвою. Роботи Макара Тихомирова, Катерини Савенкової, Костянтина Кириленка, Володимира Цивінського, Наталії Циганенко, Ірини Мельник та Станіслава Мухіна рівнозначно об’ємні і харАктерні, що стирає межу першого та другого плану.

Таня Губрій в тому ж тексті віднаходить чи не головну знахідку – образ-ключик родом з дитинства – норштейнівського Їжачка в тумані. Він таке наївне і дитяче, загублене в тумані недитячих проблем внутрішнє Я головного героя; він транслятор якогось незбагненного зв’язку з домом, з пошуком своєї примарної білої конячки чи морської черепашки мрії. Насправді, навіть в мультфільмі Їжачок – це образ, який несе в собі відчуття безглуздої трагічності (яка неабияк пасує трагікомічній постановці), у виставі стає як символом усіх тих 1,3 мільйонів з вузликом в руках, так і  єдиною надією на правильно розставлені знаки пунктуації у назві вистави, надією на доленосну кому.

Кінцівку вирішено в дусі нічного жаху, в якому рідні перетворяться на потвор. У цей потойбічний жах вриватиметься невипадкова українська народна (а також польська та словацька) пісня «Гей, соколи!» чим підсилюватиме цей ефект безглуздої трагічності, в якій вимушені жити ті самі 1,3 мільйони вже намагаючись вірно поставити кому в іншій фразі: «повернутись не можна залишитись»…

 Рецензія: Даша Кашперська

Фото: Anastasiia Mantach