Учитель і Зрадник, Втілення любові і Недолюблений в одному віддзеркаленні. Леся Українка і Євангеліє від Юди на Камерній сцені Національного театру Франка.
 |
| Режисер Юрій Розстальний |
У рамках святкування ювілею поетки хочемо поговорити про виставу «На полі крові», якій цьогоріч виповнюється 12 років, про виставу в якій чоловічий квартет, а це режисер Юрій Розстальний, художник Федір Александрович та акторський дует Остапа Ступки та Дмитра Рибалевського опанували філософію міфу видатної жінки, яку Іван Франко назвав чи не єдиним мужчиною в українській літературі. Вистава ж народилась 2009 року у примхливому просторі Театру у фойє, а згодом пережила низку трансформацій. У 2011 році ця вистава стала другим актом спектаклю «Голгофа», в якому першу дію було розроблено на основі драми «Одержима», образ Міріам в якій втілила Оксана Батько. І вже до нашого часу вистава дійшла у первинному задумі одноактної постановки «На полі крові», але вже в новому просторі Камерної сцени імені Сергія Данченка.
У чому ж феномен Лесі Українки, яка попри 150 років
від свого дня народження продовжує говорити про нас теперішніх? Чому її
поетична мова лишається досі актуальною для театральної сцени? Ці та
інші питання ми поставили сьогодні режисеру Юрію Розстальному.
«Спочатку було
Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». І все буде актуальним взагалі, і
текст "На полі крові" безпосередньо.
«Прочанин
Хіба я знаю?
Я зроду ще не продавав людей.
Юда
(з понурим жартом)
Так само продають їх, як і все,
як гуси, як худобу: поторгують
і вдарять по руках. Ти ж думав як?
А потім з рук у руки віддають їх
тому, хто купить. От і все. Не бачив?»
Всі Лесині Слова можна розібрати на цитати, як і цю, щойно за цитовану мною. Навів саме ці рядки, як приклад щільності і насиченості. Що не рядок - завершена думка. Але окрім глибоких думок, Леся вкладала в свої твори серце і душу. Це поєднання, думаю, і робить їх актуальними на всі часи».
Біблійна тема у творчості Лесі Українки
має свій аристократичний смак в контексті мистецьких процесів тогочасної
європейської літератури. Біблійний міф – не аксіома для неї, а першооснова
осмислення психології людини. Літературні міркування Лесі Українки над
канонічними біблійними сюжетами вважались досить зухвалими. Чим же привабив твір
«На полі крові» Юрія Розстального і чому саме переосмислення біблійного
міфу про Юду він обрав для постановки з-поміж європейської, античної
тематики творів поетеси. Розповідає режисер:
«Мушу трохи торкнутися історії моєї Родини. З роками життя йшло накопичення досвіду і знань. Далеко не всім моїм ровесникам випало, скажімо, щастя, рости на глиняній долівці (до глини ще домішували кінські кизяки) під солом'яною стріхою при світлі гасової лампи. Мені пощастило. Ні-ні! Не побувати, а саме жити. На цій долівці на колінах і молилась моя бабуся Лідія, мамина мама, і за мертвих, і за живих, і ще ненароджених. Ті молитви і досі тримають мене на Світі, допомагають жити. Бабуся була моїм сталкером, провідником в релігію, у віру. Молодим людям тепер тяжко уявити, що християнство було заборонено. І Біблія належала до заборонених книжок. От я і ріс на простих, але щирих розповідях про Христа людини з початковою церковною освітою. Свого роду Євангеліє від бабусі Лідії. Потім був, знову ж таки, заборонений, роман М. Булгакова "Майстер і Маргарита", який якимось чудом в кінці 60-х потрапив на сторінки совдепівського журналу і був з любов'ю переплетений в окрему книгу педагогом Театрального, тоді, інституту ім. І. Карпенка-Карого Елеонорою Гончарик. Вдячний їй, що дала мені буквально на добу той таки скарб. Прочитав за ніч. У ті ж студентські роки було прочитано оповідання Леоніда Андрєєва "Іуда Іскаріот", п'єса М. де Гільдерода "Варава", твір Жозе Самараго " Євагеліє від Ісуса". Ця тема мене не полишала. Працюючи в Мінську, навіть репетирував Ісуса і Майстра у виставі за романом Булгакова. Але в процесі роботи зрозумів принципову річ: не може один актор проживати ці дві ролі. При всій любові - відмовився.
І коли вперше почув, саме почув, а не прочитав текст Лесі, мене вразила відповідь Юди на запитання Прочанина, чи дорого земля коштує коло Єрусалима. Юда відповів: "Як для кого"... Прочитав і зрозумів: ось воно – все сконцентровано на 20 сторінках. Євангеліє від Лесі».
Юда беззаперечний злочинець і зрадник? І чи має його злочин право на виправдання? Яка "ціна крові" Учителя? А може він той, хто найбільше любив Христа? Саме ці питання постають перед глядачем вистави «На полі крові». Остап Ступка грає Юду "адвокатськи", якось по-булгаківськи стираючи тонку межу між абсолютним злом і абсолютним добром. Його емоції кидають з крайності в крайність: від абсолютного обожнювання Учителя до ненависті і зневіри. Його психологічна дуель з Прочанином – це можливість сповіді, мовлення власної правди, яка може пояснити навіть найбільший біблійний гріх. Юда Ступки самотня маленька слабка людина, яка все життя прагла любові, прихильності Учителя, котрий ніколи не говорив нічого прямо. А Юда потребував того слова. Слова, яке виведе його зі злиднів. Месія? Ні, для нього Він звичайна людина зі слабкостями, що не виправдала його сподівань. Натомість Дмитро Рибалевський малює свою роль імпресіоністичними мазками, його контур розмитий, однак акторське вираження мінімалістично чітке, точне та коректне. Його зовнішня аскеза гармонійно поєднується із внутрішньою глибиною та наповненістю. У цьому химерному малюнку він – контрастна антитеза Юді, чим підкреслює мотив людської дуальності, мотив дзеркала, що, як стверджує театрознавця Ганна Веселовська, може спонукати до думки про те, що вся ця філософська дуель відбувається в уяві Юди. Одначе глядач може й сам стати на сторону захисника, а не звинувачувача, дійшовши думки, що Прочанин Дмитра Рибалевського цілком може бути віддзеркаленням Учителя, що прийшов прийняти одну з найголовніших сповідей.
Юрій Розстальний говорить про «адвокатську»
позицію так:
«Досі не вмочаю хліб у сіль. Так навчила Сталкер. До речі, бабуся, Царство їй Небесне, була моєю і хресною мамою, і хресним батьком також. Хліб не вмочав, але дитиною задумався: «Чого ж це Юда кинув свої 30 срібняків під ворота у куряву, повертаючи їх первосвященику..? Не все так просто... До речі, Леся викинула цей епізод з поеми. Чому - не знаю. Я, вважаючи його дуже важливим, у виставу повернув. Це про спокуту Юди. Скорше Леся, а за нею і я, дали Юді можливість останнього слова на Страшному Суді. Якщо говорити про речі есхатологічні, про кінечність».
Юда в пастці власних шукань, розчарувань і нерозуміння. Він той, хто від початку приречений на зраду. Він, ніби недолюблена дитина в багатодітній сім'ї. Навіть своє невпевнене зізнання в любові до Учителя Юда одразу обертає на жарт, боячись навіть собі в тому зізнатись. То може Юда один з тих, хто якраз найбільше за всіх любив Христа, адже від любові до ненависті...? За словами Юди, коло учнів - це пастка та пекло заздрості, в якому кожен хотів бути першим поруч з Учителем, а Месія натомість просто той, хто бажав стати на чолі всіх знедолених, не більше. Все мара. І в цих лабетах зрада – це єдина можливість звільнитись для Юди.
Вистава наповнена тонкою символікою: Юда то запалює, то гасить періодично свічки, він часто протягом вистави нервово миє руки, намагаючись змити з себе цей злочин; він поїть Прочанина водою, виказуючи свою великодушність, яку відзначає подорожній. У пластиці Юди часто відзначається відкрита поза розп’ятого. Хоче дорівнятися до Месії? Хоче зрозуміти чи вважає себе рівним йому? Режисер не даремно в антитезі протиставляє Юду Прочанину: вони однаково відчувають головний біль, доторки Прочанина обпікають Юду. В одній зі сцен важливу роль дзеркала відіграє скляний стіл, крізь який вони вестимуть полеміку.
Юрій Розстальний про сценографічне
рішення:
«Про
сценографію, про роботу з художником говорити складно, тому що від того, що
було в Театрі в фойє, нічого, крім прозорого столу з оргскла, майже не
лишилося. Дякую Федору Александровичу за прозорий стіл. Завжди пам'ятаю такі слова
Анатолія Васильєва: якщо п'єсу можна зіграти в білій кімнаті - це п'єса
геніальна. Кажу з повною відповідальністю: драматична поема Лесі Українки
"На полі крови"- геніальна. Переконався в цьому, працюючи над першим
варіантом вистави, який був зіграний в Мюнхені в білій напівпідвальній кімнаті
Українського Вільного Університету. Там крові на полі було стільки, що мені
довелось робити ремонт. Якось треба було захистити стіни театру Франка від
крові. Так виникла захисна будівельна плівка. Але я за час між мюнхенським
варіантом і київським подорослішав на 13 років і став менш кровожадібним. У
багатьох поїздках Україною, Європою і тоді ще Росією, а потім з перенесенням
вистави на Камерну сцену, необхідність в плівці відпала. Лишились прозорими
стіл і завіса. І рецензія: «Євроремонт у час Юд».
Не менш символічною була й афіша до вистави, яка поєднувала в собі мікро- та макросвіти, в яких перебуває Людина. Режисер описує її так:
«Афішу було створено на основі репродукції картини Ієронімуса Босха «Св.
Іоан Богослов на острові Патмос». По колу - страсті Христові. Земля - довкола себе і
довкола Сонця. І Сонце по колу в Чумацькому шляху. І шлях Чумацький ще довкола
чогось. І ми - по колу разом з тим усім. І так безкінечно».
Фрагмент картини Босха
 |
| Фрагмент картини Босха |
Як відомо, у Лесі Українки було задумано дві кінцівки п’єси: одна – Юда на віки лишається орати своє криваве поле, переживаючи муки совісті довіку; інша – Юда вішається. У виставі Юрій Розстальний подає особливе бачення розв’язки. Він доповнює кожен образ твору Лесі Українки ще глибшою метафізикою, яка являє свою розгадку в кінці вистави за буквальною ширмою подалі від людських очей, але в момент, коли до кінця спадають всі шори. Ось такий ось оксюморон, в котрому Юда має власне внутрішнє пекло - своє «поле крові»…
Коментарі
Дописати коментар