«Вона горить! Та Троя-Україна
Палає, гине, з серця точить кров…»
Іван Франко
Сім
довгих років Леся Українка працювала над драматичною поемою «Кассандра». Опісля
публікації цього твору низка критиків звинуватила поетесу в тому, що вона геть
відірвалась у своїй творчості від реалій сучасності та українського народу, бо її
поглинули екзотичні сюжети. Та чи дійсно цей сюжет такий відірваний від реалій української
історії і народу, як стверджували тогочасні критики?
Злам
епох, еллінсько-троянська війна, яка триває роками і серед цього пекла в облозі
доля пророчиці Кассандри, на якій лежить кара богів – її пророцтвам не те, що
ніхто не вірить, а ще й здебільшого сприймають як прокляття. Леся Українка пише
свою поему з 1901 по 1907 роки, на своєму зламі епох, відчуваючи невідворотне,
відтак і вкладає у свою Кассандру чи то свідомо, чи мимовільно багато
автобіографічних елементів, проте робить це скромно, не претендуючи на роль
пророчиці.
Сьогодні
у 21 столітті Україна-Троя продовжує стояти на своєму зламі, 7 років писалася «Кассандра»
і вже 7 років на теренах сучасної держави війна. Саме у цей час принагідно до
150-річчя від дня народження Лесі Українки через півстоліття від першої
постановки на сцену Національного театру Франка вертається нова пророчиця.
Давид Петросян береться здійснити морально-естетичну оцінку подій міфу, в якому
аналізує конфлікт пророка і народу, війну і правду як загальнолюдські універсалії.
Режисер
не намагається вставати на рейки кон’юнктури і адаптувати Лесин текст до горизонталі конкретних сучасних
подій. Йому вдалось віднайти історичну горизонталь, яка пронизує століття та
епохи, а відтак за допомогою сценічної мови відтворити закладену поетесою загальнофілософську
концепцію історичного розвитку.
Давид
Петросян запускає механізм вистави, спираючись на концептуальне сценографічне
рішення Даниїли Колот. В основі цього рішення – драбини і їх нагромадження у
складну конструкцію, яка стає максимально функціональним майданчиком для
втілення головних ідей. Драбина – поліфонічний символ, який можна зустріти в
багатьох міфологіях. Передусім це зв’язок різних рівнів буття, двостороння або
тристороння комунікація: люди і боги, небо і земля, й нижчий світ – світ
демонічних сутностей і померлих. Крім того, драбина – біблійний символ розп’яття
чи сходження з хреста. У контексті психологічної драми Кассандри не варто
забувати й про існування так званої духовної драбини, як засобу сублімації духу.
Безсумнівно кожен з цих ідейних вузлів так чи інакше втілиться у виставі. Сама
ж конструкція спрацює у двох кульмінаційних точках: спочатку як Троянський
кінь, а потім як Голгофа для духу Кассандри. Крім того цілісні символічні
акценти з райськими червоними яблуками, що будуть падати просто з небес, чи живими
книгами, що нестимуть в собі зброю, зовсім не перевантажують сценічне рішення, а лише підкреслюють основні
концепти Лесиної думки. Не можна не відмітити й музичне рішення вистави, адже музика
стає настроєвою основою дії, а також прихованим міцним швом всієї конструкції
вистави. Тут звучатимуть і зразки класичної музики, зокрема імпресіоніста сучасника
Лесі Українки Моріса Равеля, або твори сучасного естонського композитора Арво
Пярта. Однак це тільки декілька імен з палітри вжитої в цій виставі музики, і
так видається, що про неї можна було б писати окремий огляд.
Цілком
очевидно, що режисер ставить надзадачу для актора – віднайти гармонію між
акторським втіленням поетичної мови, пластикою (хореограф Ольга Семьошкіна) і
майже акробатичною роботою зі сценографією. І цей складний механічний годинник
працює точно.
Ксенія Баша в образі Кассандри у свої очах
відображає ту саму «Stabat mater» – скорботну Матір свого народу, яка ніби постала
на картині в звучанні середньовічної католицької секвенції. Вона грає свою Пророчицю одразу з високої
ноти, що вимагає від актриси надзусиль для втілення динаміки ролі. Попри це
пристрасть і надрив Кассандри Ксенія Баша яскраво протиставляє своєму тихому
божевільному відчаю.
Кассандра – та, що не сходить зі сцени протягом всієї вистави і зав’язує
на собі нитки всіх інших образів твору. Тож можна будувати пари взаємодій.
Кассандра – Гелена (Світлана Косолапова)
– це дух і плоть, некрасива правда і краса, що несе в собі війну.
Недаремно саме Гелена довершить будівництво Троянського коня символічним
елементом.
Кассандра – Долон (Олександр Печериця). Попри те, що лінія кохання менш яскраво представлена у творі, вона розпочинає низку внутрішніх втрат Кассандри. І втрачає вона себе передусім, як просто жінка, яка хоче кохати, саме тоді, коли не може вберегти свого колишнього нареченого від смерті.
Кассандра – Гелен. Це протиставлення якнайкраще відображає такі сучасні
поняття, які Леся Українка ще не мала в лексичному арсеналі, як пропаганда та
політтехнологія. Гелен – один з найсучасніших образів, адже проголошує точно
описану маніпулятивну інформаційну стратегію. Акмал Гурезов з властивою йому
здатністю до вияву демонічності надзвичайно тонко відображає цинізм свого
образу, зазначаючи, що мова родить правду, а не навпаки. У його руках книга, як
символ знань, одначе в них може бракувати сторінок, бо непотрібних легко можна позбутись.
І віщує Гелен, як лжепророк саме те, що треба, однак пластика його демонструватиме
часом згорблені й затиснуті позиції, що виражатимуть його вміння плазувати
задля потреб влади.
Кассандра – Ономай. Не менш яскравий образ створив Павло Москаль,
втіливши в своєму Ономаєві якості деспотичної маскулінності і марнославства. У
цьому двобої Кассандрі доводиться боротись уже в рамках шлюбу за свободу й
проти рабської покори. Концепція шлюбу, як вигідного контракту, для Кассандри
абсолютно безглузда, що не менш актуально звучить сьогодні і звучало вже тоді в
Лесині часи, як зародження феміністичних ідей.
Цю низку пар можна продовжувати, адже кожна з них – це крок Кассандри до
власного самозречення, до трагічної відповіді на питання, чи є сенс в
пророкові, який сам не здатен діяти. Глухому народу, якому легше бути
безтурботними пташками-цвіріньками, не потрібні пророки, він жадає облесливої
брехні, а віщунів гіркої правди тисячоліттями відправлятиме на Голгофу, на яку
врешті і сходить Кассандра Давида Петросяна, адже:
«Завжди терновий
вінець
Буде кращий, ніж
царська корона.
Завжди величніша путь
На Голгофу, ніж хід тріумфальний»
Леся Українка
Фото: Національний театр імені Івана Франка; Валерія Ландар
Коментарі
Дописати коментар