Коли журналісти і театральні критики розпочинають розмову про режисера Івана Уривського, то щоразу додають словосполучення «молодий режисер». У нас часто молодість асоціюється з недосвідченістю, однак до Уривського це не має жодного стосунку. Чи не кожна прем’єра режисера викликає резонанс і здобуває любов глядачів, театральної вимогливої спільноти та отримує заслужені нагороди. На цей раз Іван Уривський змінив свою основну театральну прописку на Київ і вже в статусі штатного режисера Національного театру Франка презентує прем’єру за п’єсою Теннессі Вільямса «Трамвай «Бажання».
Режисер, який кохається у класиці та щораз створює символічне павутиння нових смислових зрізів, цього разу представляє глядачу новий почерк – глибокопсихологічний аналіз однієї з найвидатніших американських п’єс. Приїзд екзальтованої, елегантної Бланш в гості до сестри і її неотесаного чоловіка в міські нетрі стає пасткою для білого метелика. Художник вистави Петро Богомазов візуалізує ідейну форму постановки Івана Уривського – трейлер-недотрамвай, наче брудна вузька бляшанка. У виставі завдяки цій конструкції і художньому світлу існує три площини простору: всередині трейлера, за межі якого вирватись всім надзвичайно важко; на даху для Бланш і Мітча та безпосередньо коло трейлера.
Бланш Тетяни Шляхової – представниця виродженої еліти, залишків яскравого голлівудського лоску, яка втратила всі сімейні статки після самогубства чоловіка і забулася у випадкових стосунках з чоловіками. Її білі одежі не пристосовані до цих місць, де домінує інстинкт над душею. Саме тому на порозі цього дому тоненька шпилька її підборів застрягне в решітці грубих залізних сходів у тихому знакові перестороги. Тетяна Шляхова грає від самого початку в стані людини на межі нервового зриву. Цей стан прихований і чимдуж стискає її внутрішню пружину. Пластичне рішення досить точно підкреслює малюнок образу: тремор, наполоханість – все це вміщено в маленькому створінні Бланш, яке ще хоче віднайти спокій. Але чи можливий він тут? Все скидається на те, як в епоху вишуканих древніх греків у білих тогах вриваються північно-східні грубі варвари.
Стелла (Світлана Косолапова) – уособлення руйнівного конформізму, адже ніщо так не відкриває двері вседозволеності, тиранії та жорстокості, як цілковита мовчазна згода з нею. Так вона приймає за належне вбогий світ свого існування і чоловіка, який може її вдарити так само пристрасно, як і кохатися з нею. Вона прикладе до своєї роби вишукану тканину суконь сестри, але це лише миттєва слабкість появи тієї схованої всередині Дюбуа, яка забула, що вона однієї крові з сестрою. Реальність Стелли зовсім інша, як і невідворотна реальність її майбутньої дитини.
Трейлер на підпорах без коліс – це задушливий склеп, в якому метелик-Бланш задихається, тому весь час відкриває вікно. Тут дуже рідко прочиняються двері, і навіть вікно щоразу закриває різким рухом господар дому – Стенлі. Взаємодія Дмитра Рибалевського і Тетяни Шляхової будується від перших сцен на високовольтній напрузі. Неприйняття сестри дружини у Стенлі ґрунтується передусім на фройдистській агресії. Вишуканість і аристократичність Бланш для нього – фальшивий чужий світ, який загрожує цілісності його світу, він викликає роздратування й одночасно бажання заволодіти ним, як чимсь звабливим і недоступним. Знаючи акторську фактуру Дмитра Рибалевського, можна було б передбачити його ескіз ролі (а вона близька до тих маскулінних образів, що вже є в доробку актора), одначе Іван Уривський розширює відтінки психофізики Стенлі, позбавляючи його одноколірності, а також одну зі сцен малює виразними гротескними фарбами. Він – саме той холоднокровний колекціонер, який вичікує слушної нагоди, аби настромити яскравого метелика на шпильку. Стенлі забруднить лице та одяг Бланш (а потім і репутацію), а сестра перевдягне її в таку ж, як в неї, робу. У цьому світі такі правила, які прийняла Стелла, але підлаштування, уподібнення – це все не про Бланш.
У наш час демонстративними сценами ґвалтування і насилля нікого не здивуєш ні в кіно, ні в театрі, їх активно експлуатують для досягнення миттєвого глядацького враження. Натомість Іван Уривський насичує виставу прихованим еротизмом і непоказною сексуальною напругою, що додає їй естетичної тонкості. Це певне підглядання за тим, що переважно за закритими дверима: малесеньке віконечко в душ, чи пристрасні поцілунки в мерехтливому приглушеному світлі. У цьому і ключ до психологічного трилеру – жахає найбільше тиша, бо найголосніший крик відбувається всередині. «Трамвай «Бажання» Івана Уривського – це не про шекспірівську трагедію буття, це про хворобливість за субфебрильної температури. Там, де в п’єсі підвищується градус і відбувається емоційній вибух, у режисера зачиняються двері трейлера, і ми перестаємо що-небудь чути. А тим часом там білою крейдою обводять чоловічий силует і мітять його кров’ю, там чоловік б’є свою вагітну дружину, саме там в скло вікна знесиленими крильми буде бити Бланш в образі Чорного лебедя.
Тікаючи від потворного замкненого простору стосунків сестри з чоловіком, Бланш опиняється символічно на даху трейлера з Мітчем (Олександр Печериця), і поки вони там під зорями читають поезію і говорять про тонке почуття кохання, там внизу виливатиметься тваринна пристрасть між Стенлі та Стеллою. Це кадрове «кінозонування» дозволяє першому і другому плану існувати одночасно і в рівноцінній смисловій навантаженості, що дає можливість глядачу самому обирати для себе ключову точку розгортання дії.
Олександр Печериця в ролі Мітча інфантильний, вже не молодий мамин синочок, який резонує з повітряними мріями Бланш, і наче сам не з цього брудного середовища. Їх емоційний унісон стає найбільш руйнівним для Бланш, коли виявляється, що цей єдиний шанс на спокій стає вбивцею всіх світлих примар, а сам Мітч найжорстокішим (бо дав надію), тим останнім, хто, за режисерським рішенням, востаннє насаджує білого метелика на шпильку.
А далі трюм-божевільня уявного круїзного лайнера, на якому біла сукня Бланш вже безповоротно перетвориться на гамівну сорочку. Потворна ж реальність продовжить далі існувати демонструючи свою непереможність, і Стенлі ціпками волочитиме за собою своє ж втілення – трамвай без коліс.
Коментарі
Дописати коментар