Ілля Разумейко: Начебто мають перекласти українською книгу Антонена Арто «Театр і його двійник», її можна і взяти за таку методичку. У нас є проблема в розумінні термінів експериментальний театр, сучасна опера, артхаусне кіно… Хотілось би, щоб ця парадигма змінилась в уяві глядача, щоб просто лишились поняття кіно, опера і театр. Все, що не сучасне і не експериментальне - це несправжнє мистецтво. Це важко пояснити нашому консервативному глядачу, який ходить на умовного Чехова в умовний Театр Лесі Українки. Якраз у згаданій книзі розповідається, що це все фікція і потрібно рухатись в іншому напрямку.
Як змусити глядача взагалі взяти до рук таку книжку? Якщо він консервативний, він звик до певної сталої парадигми, за якою він далі буде споглядати мистецтво. Що необхідно зробити, щоб він почав виходити за межі і цікавитись новими баченнями?
І.Р.: важко сказати. Зараз в інтернеті можна подивитись будь-яке мистецтво: від найавангарднішого, до того, що було записано за останні сто років. Нам дуже важко, бо в Києві тепер немає міжнародного музично-театрального фестивалю з тих пір, як ГОГОЛЬFEST поїхав звідси і почав перетворюватись на більш регіональний. Хоч всі тоді казали, що нічого страшного, буде щось замість нього, але нічого нового не з’явилось, що могло б дорівнятися йому за масштабом і хоч якось приєднувати локальну сцену до європейської. Відсутність великого театрального і оперного фестивалю в Україні - великий мінус, з яким треба працювати, але не зрозуміло, хто цим буде займатись.
 |
| Тут і далі сцени з прем'єри "Чорнобильдорф". Фотограф: Валерія Ландар |
На вашу думку, сучасна опера - це більше про слухати чи дивитись?
І.Р.: і те, і те, залежить від опери. Пересічний глядач думає, що опера - це п’єса для симфонічного оркестру, де співають академічні співаки. Є таке типове розуміння опери. Просто “опера” - дуже розтягнуте поняття, як і театр. Є дуже багато різних жанрів - щось можна і слухати, а щось неможливо сприймати без перформансу, бо там замість музики може бути тиша.
Чи є, на вашу думку, проблема контакту з глядачем в рамках “очікування і реальність”, якщо ми говоримо про жанр опери? Скажімо, можливо “Чорнобильдорф” варто сприймати як синтетичний мистецький акт і не називати це оперою?
Роман Григорів : Можна поставити вам питання? Ви говорите про оперу і очікування. А що для вас є опера?
Опера різна, залежно від епохи, в якій вона творилася. Якщо говорити про сучасну, то можна згадати авангардного австрійського композитора Дьордя Лігеті і його оперу “Великий мрець”. Це якраз музика, яка дуже відрізняється від класичних творів того ж Вагнера чи Верді, до яких звикла більшість слухачів. А є опера, яка постає із сучасної інтерпретації класики (Моцарт, Верді), наприклад в постановках Боба Вілсона.
Р.Г.: для заангажованого оперного українця я вам дуже просто розкажу, що таке “Чорнобильдорф” і чому це опера. По факту, Чорнобильдорф відбувається у театральному просторі, є музична складова, яка включає оркестр, хор, окремих солістів, їх арії, їх дуети, тріо, ансамблі. Є оркестр, хай він і мікро, але він є. Всі складові оперного твору у нас наявні: від увертюри до драматичної кульмінації. Крім того, у нас дуже широко використовується і медійний матеріал. Також у нас є важлива музична складова - це фольклор. Тобто всі складові опери як такої є. То, чому ми маємо не вважати це оперою? Тому ми вважаємо це сучасною оперою, якою ми займались багато років і до якої прийшли. У нас була опера, яку можна було тільки слухати - це “НепрОсті” (сонопера). Вночі глядачі могли навіть спати на ній, ми це дозволяли. Ви знаєте, навіть на Чорнобильдорфі були такі екземпляри, які просто закривали очі і слухали, їм не важлива була “картинка”. Багато людей, а відтак і багато думок, різний бекґраунд навіть в нашій команді. Я до того це говорю, що сьогодні говорити про підготовленого чи непідготовленого слухача немає сенсу, тому що, скажімо, як показує попередній досвід, опера “IYOV” сприймалась краще не заангажованими академічними знаннями людьми, а звичайними, які не закінчили консерваторії і не писали дипломні роботи по Вагнеру чи по Верді. Їм було набагато простіше, легше, доступніше. Опера “Чорнобильдорф” нам важлива тим, що нам вдалось зануритись в інший процес і поєднати візуальні пласти з музичними. В анотації ми готували слухача і глядача. І для того було створено велику SMM-кампанію, тексти якої написав Ілля, і я вважаю їх окремим мистецьким актом. Тому, якщо скласти це все в одну картину, від першого поста до останнього, то це буде як окремий мистецький твір. Як і відеоновели, кожна з яких є завершеним мистецьким продуктом. На нашому YouTube-каналі є відео, які не ввійшли до опери.
Як відомо, є режисери, які хочуть, щоб до них глядач приходив підготовленим: з прочитаним твором, зі знанням лібрето, музики, зокрема в цьому випадку ознайомлений і з тими всіма відеоновелами, які увійшли до SMM-кампанії і до опери. Для вас це важливо?
Р.Г.: для сприйняття це не має значення.
Кілька років тому у вас був досвід написання музики до опери-антиутопії «GAZ» за Курбасом разом з режисеркою Вірляною Ткач. Тематично ця вистава Курбаса була певним пророцтвом Чорнобильської катастрофи, зараз - “Чорнобильдорф”. Чому ця тема така важлива?
І.Р.: так сталося, що “Чорнобильдорф” вийшов, як продовження “GAZ”. У “GAZ” був вибух і апокаліпсис, а в “Чорнобильдорфі” - постапокаліпсис. Тема Чорнобиля у нас, в Україні принаймні, трохи “переюзана” поганим мистецтвом і поганими театральними постановками. Усі великі наративи про Чорнобиль зробили не українці: роман Світлани Алексієвич, однойменний серіал HBO. Коли ми почали працювати з цією темою, у нас була установка, що це опера не про Чорнобиль, ми хотіли абстрагуватись від Прип’яті. Із всього нашого відеоматеріалу Чорнобиль займає досить скромне місце. Найцікавіші перформанси ми зняли в інших місцях.
Це, ймовірніше, інтертекст, якщо ми беремо музику, то це алюзії на Баха, на Лисенка, що звучить у трансформованому варіанті, це й українська народна пісня. Так само і ця тематика проходить червоною лінією, але не є визначальною.
І.Р.: не знаю чи ви читали, днями вийшла рецензія Тамари Гундорової на Чорнобильдорф. Вона з 90х років досліджує так звану постчорнобильську літературу, до яких відносить зокрема Іздрика, Андруховича. Їй сподобалось, але вона повністю проінтерпретувала оперу, як про Чорнобиль. Але цей погляд випливає з її теорії.
Чи не спіткало вас відчуття, що ми вже живемо в постапокаліптичному суспільстві? Пригадуючи вашу думку, Романе, про Кривий Ріг, як постапокаліптичну столицю, про Каховське водосховище з його лепами, Енергодарську електростанцію.
Р.Г.: ну так, постапокаліпсис, насправді, вже настав.
І.Р.: тим більше у нас. Коли вибухнув Чорнобиль, розповідали, що Київ був пустий, на вулицях не було людей місяць. Європейські міста це тільки зараз відчули через карантин. У нас, українців, є глобальний постапокаліптичний досвід, який ми можемо передати нашим колегам. У нас нема сучасного театру, сучасної музики - окей, але досвід виживання в умовах постапокаліпсису у нас є, от ми його й далі продукуємо.
На вашу думку, минуле вмирає разом з людьми і реконструювати духовні надбання практично неможливо, чи є надія, що згодом нове суспільство осягне досвід минулих поколінь?
І.Р.: все нове - дуже умовне. Опера виникла, як повернення до грецького театру. Якщо буде якесь мистецтво, то воно все одно буде повертатись до давньої Греції, до золотої доби. Ми досі цим живем.
Ілле, від вас пролунало в одному інтерв’ю, що ви сподіваєтесь на те, що у людей майбутнього буде краще мистецтво, ніж зараз. Що не так з мистецтвом сьогоднішнього дня?
І.Р.: це був жарт. Вони знайдуть маленький будиночок Чехова і будуть ставити Вишневий сад і читати тексти (ред. - усміхається).
А є якась проблема з сьогоднішнім мистецтвом в Україні?
І.Р.: це не тільки українська проблема, це загальна проблема. Все мистецтво погане, 99%, але є 1% чогось хорошого. Ми завжди його шукаємо, але важко знайти.
Хочеться згадати про ваш проєкт - неооперу-жах “HAMLET”, як про один з найбільших театральних проєктів, який об’єднав провідних акторів України, синтезував нове прочитання Шекспіра з новим його перекладом Юрія Андруховича.
Р.Г.: Ми згадали з вами про Курбаса. Ми щиро вважаємо, що колись, сто років тому він запропонував інший розвиток українського побутового театру. Його вбили, а разом з ним всю плеяду. Тому коли йдеться про “HAMLET”, ми зазначаємо, що ця вистава була цікавим явищем в сезонах 2017-2019 років, але зараз необхідно рухатись далі. У Курбаса сто років тому - вистава “GAZ”. Перша дія - жодного слова, просто сценічний рух і музика. Це божественно! Сто років тому! Коли ставили “Наталку Полтавку” в автентичному вигляді. Хоча, якби ми зараз побачили цю виставу, можливо, ми б інакше її оцінювали. Але те, що ми про неї прочитали і як ми уявляємо цю виставу - це те, що нас надихає.
І.Р.: між іншим, ми зараз готуємо “Ромео і Джульєтту” з Ростиславом Держипільським, тому співпраця продовжується.
Р.Г.: а після “HAMLET” ми створили багато опер, зокрема і “AEROPHONIA” з літаком.
І.Р.: просто є, наприклад, “Гамлет” Жолдака. І за 15 хвилин цієї вистави можна віддати всі інші гамлети.
Р.Г.: Саме так. Андрій Жолдак - це приклад того, що 20 років тому він ставив те, що можна поставити через 40 років в Україні. У нього була якась своя методичка. Ми дуже поважаємо і надихаємося цим режисером. На жаль, він мало ставить, можна сказати взагалі не ставить в Україні. У 2008 році ми були на його прем’єрі в рамках ГОГОЛЬFEST, який на той час проходив у Мистецькому арсеналі, і це було дуже круто. Мені здається, якби Жолдак приїхав зараз в Україну, на нього прийшло б дуже багато глядачів. А з Ростиславом Держипільським, працюючи над “Ромео і Джульєттою”, стараємось зробити її іншою. Він планує доволі експериментальні сценічні рішення, сценографічні. Прем’єру заплановано на 14 лютого у Франківському драмтеатрі.
А від чого ви відштовхуєтеся при написанні музики до тієї ж неоопери “HAMLET” чи “Ромео і Джульєтти”? Вам режисер задає ритм чи, навпаки, повністю спирається на ваші пропозиції?
Р.Г.: завжди по-різному. Хтось знає де він хоче музику, хтось нічого не знає. Держипільський завжди каже: “Напишіть мені геніальну музику”.
І.Р.: у Ростислава більш класичний театр, а отже, є сценарій, режисерська структура, потреба в музиці.
Ви вже згадували Жолдака, Курбаса, але хотілось би знати, що слухають і чим додатково надихаються композитори NOVA OPERA?
І.Р.: Томмі Кеша ми слухаєм (ред. - усміхається).
Р.Г.: Томмі Кеша ми слухали. Але я от зараз згадав, що коли ми писали “IYOV”, ми з Іллею довгий час дивились ролики про довічно ув’язнених.
І.Р.: “Чорний дельфін”. Маніяки розповідають, як вони їли людей. Вся підготовка до “IYOV” у нас була така.
Р.Г.: ми недавно повернулися з Івано-Франківська, а перед поїздкою приблизно 40 відеороликів з вистав Ромео Кастеллуччі скинули Ростиславу, щоб він надихнувся. Між іншим, Держипільський зараз працює над оперою “Вишиваний”, музику до якої вже написала Алла Загайкевич, а лібрето Сергій Жадан. Ми з нетерпінням чекаємо на цю прем’єру, бо її переносили вже кілька разів.
А якщо говорити про драматичний театр (ми почули про Жолдака), чи є щось, що вам імпонує, на що ви ходите?
І.Р.: ми періодично ходимо на прем'єри, але це завжди травматичний досвід. Кудись піти в Києві так, щоб було цікаво, важко.
Р.Г.: були нещодавно на стрічці “Атлантида” - гарне кіно. Повний зал, забитий, на скільки це зараз можливо з карантинними нормами, сидить і дивиться артхаусне кіно.
І.Р.: є подкаст “Де шукати сучасну оперу?”, який записує Ліза Сіренко. У ньому йдеться про те, чим стала опера, як вона розвивалась і перепліталася з драматичним театром в різних формах. Цей шлях ще не пройшли ні оперні театри, ні наш слухач.
Ваші викладачі з консерваторії приходять на ваші постановки?
І.Р.: кілька людей так. Алла Загайкевич ходить на всі наші постановки, і ще викладач музичної літератури.
Ви прислухаєтесь до їхньої думки?
І.Р.: вони її не висловлюють (ред. - сміється). Іноді прислухаємось.
Тобто у вас є певні авторитети?
І.Р.: краще, щоб не було. Це в консерваторії прийнято, а в театрі ще гірше, де є майстер, який навчив, як жити, і йому треба поклонятись до кінця життя. Треба від цього відмовлятись. Вони теж несуть історію і розуміння, але… У нас є авторитет Жолдак, але треба і з ним прощатися.
Р.Г.: до вступу в консерваторію нашими викладачами були Прокоф’єв та інші. Потім ті, хто з нами працювали - Троїцький, Держипільський. Вони на нас мали вплив, і це певна школа. Але Ілля правий, що від цього треба відмовлятися. Зараз ми надихаємося чимось іншим і це природно.
Фото: Валерія Ландар
Коментарі
Дописати коментар