Лілія Бевзюк-Волошина: "Моє завдання - зняти постать Заньковецької з котурн"

   

Нещодавно Музей актриси Марії  Заньковецької здобув нову очільницю - нею стала кандидат наук, театрознавиця, експертка Українського культурного фонду Лілія Бевзюк-Волошина. ProТеатр дізнався у нової завідувачки pro її погляд на бренд Музею, як можна зробити його актуальним і живим для сучасного відвідувача, а також чому варто обов’язково відвідати цей Музей.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

Пані Ліліє, ми знаємо вас як театрознавицю, експертку Українського культурного фонду, ви пишете статті, долучається до обговорень творчості сценографів. Тим не менш, розкажіть трохи про себе і як ви прийшли на посаду завідувачки музею Марії Заньковецької?

Я займаюся театром ще з 15 років. Спочатку була акторська діяльність (я вчилася у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім. М. Леонтовича) на базі театру імені М. Садовського. Потім був театрознавчий відділ Університету ім. І. Карпенка-Карого, пізніше аспірантура, захист дисертації, публікації рецензій у різних виданнях: Український театр, Театрально-концертний Київ та ін. Але це була неоплачувана робота, ми вірили в ці видання, розуміли для чого вони, що ми там можемо реалізуватися як театрознавці. На жаль, це все закінчилося, зараз залишились тільки поодинокі колонки, присвячені культурі в різних газетах і журналах, а профільного видання немає. Пізніше з театром була пов’язана через Національну спілку театральних діячів України. В 2017 році очолив народний артист України Богдан Струтинський, якому я дуже завдячую у безцінному досвіді та навичках. Наша команда від початку працювала над оновленням спілки, її перезавантаженням (було запущено сезонні школи, семінари, фестивалі), тому у мене є досвід і розуміння як державну структуру зробити дієвою. Після цього важливим для усвідомлення потреб культурної сфери для мене стає УКФ, де я працюю експертом вже третій рік. Мене запитують, чому я так часто змінюю діяльність? Поки я бачу себе потрібною для певного розвитку і руху - я є. Коли я розумію, що вище своєї голови не стрибну, в мене може зникнути інтерес до певної структури, але він не зникає до театру в цілому. І тут ми підходимо до музею (ред. - усміхається). Так склалося, що минулого року я  була прес-секретарем програми “Малі міста - великі враження”. В цій програмі було 74 проєкти, які виграли, і у 2 з них я брала участь безпосередньо, а не лише як прес-секретар програми. Вони були пов’язані саме з меморіальними музеями - це меморіальний музей Миколи Леонтовича в Тульчині і музей Ігоря Стравінського в Устилузі. Власне, ці проєкти показали мені шлях до сучасного музею. У музеї Леонтовича я вперше побачила як можна діджиталізувати наші музеї, як зробити їх цікавими. У Тульчині був створений сайт з віртуальним туром, діджиталізована експозиція, відбулось оновлення стендів. З цього і почалось моє знайомство з роботою музею. Також завдячую Ірині Френкель, яка була керівником програми “Малі міста - великі враження” і продюсером “Операфест Тульчин”, яка взагалі розвиває місто Тульчин в різних напрямках, робить з нього мекку оперного мистецтва, зараз відбуваються також реставраційні роботи у палаці Потоцького. 

Чи можемо ми наблизити українські музеї до рівня європейських? Адже там є сформована “музейна культура”.

У мене була можливість з’їздити в Берлін, Флоренцію, Краків та інші міста, подивитися галереї і зрозуміти, що це зовсім інший світ, що величезні черги в центрі Флоренції в галереї - це реальність. Ми до такого не звикли, хоч у нас іноді були черги в Мистецький арсенал залежно від виставки, наприклад. Але щоб в будній день стояла черга в музей на стаціонарну експозицію - у нас такого немає (звісно, я не про карантинні часи). Національний художній музей, Картинна галерея, Музей Ханенків зробили величезні зрушення у комунікації, це дуже круто. Мене вразила виставка присвячена Мирославу Ягоді у Національному музеї перед початком карантину, для неї було розроблено особливу комунікаційну стратегію. Розуміючи світовий музейний контекст, з яким я знайомилась в різні роки, мені хотілося, щоб українські музеї ставали дійсно живими центрами культури, щоб це не просто була експозиція, яка живе своїм мертвим життям, а щоб це була жива точка, де б щось відбувалося. 

І ось перед вами новий виклик - Меморіальний музей Марії Заньковецької. Що є головним в його структурі?

Експозиція

Музей Марії Заньковецької - це частина Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. Варто відзначити, що 1923 рік - рік заснування Музею, тобто скоро його 100-річчя, а це означає, що треба вирішувати на державному рівні зміну приміщення, щоб Музей мав своє приміщення, а не орендоване, де можна розмістити повноцінну експозицію та мати свій виставковий зал, який буде вміщувати змінні виставки, пов'язані із сучасним театром, адже в першу чергу це саме Театральний музей, яким його задумував Курбас та його колеги. Відділи Музею Заньковецької та Музею Косенка, звісно, як меморіальні музеї, залишатимуться на місці.

Переважно, очолювати музей має науковець, бо одна з важливих функцій музею - це наука, збирання колекції і її дослідження, написання статей, участь у конференціях. На жаль, багато наших музеїв тільки на цьому концентруються. Але треба вже сьогодні виходити за межі і розуміти, що театрознавець чи мистецтвознавець - це людина, яка має в собі поєднувати наукову, просвітницьку, і в певній мірі рекламну діяльність. Дуже часто музеї заграються тільки науковою діяльністю, або працівники музеїв заграються тим часом, про який вони знають все, вони консервуються в ньому. Для меморіальних музеїв це погано, тому що ми маємо сьогоднішнім відвідувачам не тільки донести історичний контекст, але й пояснити чим ця людина, у моєму випадку Марія Заньковецька, важлива для нас саме зараз. Час змінюється, треба вміти подати цю колекцію сьогодні. Дуже часто мені кажуть: “Театр корифеїв - це ж тиночки і українські костюмчики. Чим він цікавий сьогодні простим відвідувачам? Інша справа, наприклад, Курбас...”. Я відповідаю, що вони рівновеликі митці для свого окремого часу. Історія і контекст Театру корифеїв, в якому примою була Заньковецька, відрізняється від історії і контексту, коли працював Курбас вже як режисер та очільник власного театру. Ми маємо пам’ятати, як забороняли все українське за часів Театру корифеїв. Трупи називались “малоросійськими”, мова - “малоросійське наріччя”. Дозволялося грати лише побутові українські сюжети в українських костюмах, і нічого іншого. Звісно, Марія Заньковецька була дворянкою, знала українську, французьку, російську мови. Звісно, вона читала класику, знала, хто такий Шекспір, звісно, вона хотіла грати у виставах за його п’єсами, як і за п’єсами улюбленого Островського. Їй пропонували перейти на російську сцену, але якби ця актриса погодилася і погодився б ще хтось із Театру корифеїв, Україна втратила б особливий рупор. Та вони залишились тут попри те, що мали можливість розвиватися в професійному плані в Російській імперії. Це, по-суті, велика пожертва. Умови театру “Березіль” вже були зовсім іншими, тоді вже можна було ставити і світову літературу. А Театр корифеїв тільки в 1890-х роках поставив перші історичні п’єси: “Мазепу” О. Пушкіна і “Богдана Хмельницького” М. Старицького. Хоча, звісно, український театр ніби ходить колами пекла, і Курбаса спіткало своє коло...

Експозиція

Якщо ми говоримо про Музей Заньковецької, що має лежати в основі його “бренду”?

Обличчям музею є сама постать. Наша мета - донести сучасному відвідувачу в чому важливість Марії Заньковецької. Що це не раритетна фотографія з 19-20 століття, а що це реальна особа, яка жила і дихала повітрям, яка дуже цінна для сьогоднішнього українського театру здобутками свого часу. Крім того, Заньковецька була громадським діячем, вона боролася за права жінок і була тією жінкою, яка наприкінці 19 століття отримала офіційне розлучення від церкви. Так, разом з тим вона отримала і заборону на повторний шлюб, але вона довела, що це можливо і це знакова подія для тогочасного суспільства. Моє завдання - зняти постать Заньковецької з котурн, бо вона не пам’ятник. Також я хочу зробити в музеї сучасний драматургічний клуб, я сподіваюсь, що це нам вдасться. Нам також потрібно оновити естетику музею, запустити рекламний контент. Поки з людиною не говориш її мовою, вона не прийде. Має бути певне запрошення сюди, певна обіцянка, акція. 

Головне моє завдання - поєднати той час, ту епоху із сучасністю. Поєднувати історичні факти з сьогоденням. Мене часто під час екскурсії  запитують: “А сьогодні йде ця п’єса?”. І кожен наш екскурсовод має бути в контексті сучасного театру. Наприклад, “Лимерівна” йде сьогодні в Театрі ім. І. Франка. Це важливо в контексті зв’язку епох.

Чи можете назвати якісь загальні проблеми українських музеїв?

Проблеми, звісно, є завжди. Утім, проблеми музеїв нарешті почали обговорюватися, наприклад, у проєкті УКФ “Валіза без ручки”. Там були дуже слушні зауваження, які стосуються майже всіх наших музеїв. В Україні дуже класні великі колекції, які дуже цінуються в світі, але щоб все це донести до широкого кола - необхідна медіаприсутність музею, мають відбуватись відповідні заходи, хоча їх організувати зараз в умовах карантину найважче. До себе зараз ми можемо запросити тільки 15 людей, хоча до карантину могло бути і 40. Але є альтернатива - онлайн-трансляції або віртуальні екскурсії, які можуть залучити набагато більше людей.

Як на вашу думку, чи будуть такі онлайн-екскурсії користуватися попитом і приносити музею прибуток?

Треба пробувати, запускати. Багато європейських музеїв в карантинні часи почали безкоштовно викладати в Інтернет свої колекції. А ми собі зараз безкоштовно не можемо дозволити це зробити. Але, для того, щоб відео-контент продавати він має бути якісний. У нас зовсім інша підтримка культури з боку держави. Карантин вихідного дня став реальною проблемою для мистецької сфери, адже до нас приходять люди більше на вихідних. Зараз ми подовжуємо час роботи музею до 19:00 (в деякі дні до 20:00), щоб люди могли встигнути завітати до нас хоча б після роботи. 

Експозиція

Що найближчим часом планується зробити, щоб запросити відвідувачів у Музей Заньковецької?

Ми працюємо над відеоконтентом, запустили флешмоб до ювілею представників Театру корифеїв, оскільки в 2020 році, тільки вдумайтесь, 180 років з дня народження Михайла Старицького, 180 років з дня народження Марка Кропивницького, 175 років з дня народження Івана Карпенка-Карого і 160 років з дня народження Софії Тобілевич! Практично жодного заходу досі не було - ні віртуального, ні офлайн. Я сподіваюсь, що театри підтримують цей флешмоб. Наступного року необхідно зробити виставку до ювілею Лесі Українки. Вони з Марією Заньковецькою знали один одного, цінували, спілкувалися. Найближчим часом ми будемо нарощувати віртуальну присутність, бо у нас маленькі приміщення і за карантинними нормами ми не можемо запросити багато людей, тож будемо більше бачитись онлайн.

Відомо, що у Європі є така практика - залучати до співпраці в музеї приватних колекціонерів, або викуповувати в них певні експонати. Чи плануєте ви комунікувати з приватними колекціонерами?

Музей Заньковецької повністю укомплектовано. Експозицію музею формують автентичні речі, які належали самій актрисі - її костюми, сорочки тощо. Ще за життя, після завершення акторської діяльності, Заньковецька передавала свої костюми в музей, згодом її родичі багато чого віддавали. Надходження останніх років - це вже більше те, що пов’язано з іменем Заньковецької.  Це було б дивом, якби зараз знайшлось щось ще автентичне. В планах на 2021 рік - створити з музею функціональний простір, здійснити ремонт концертної зали, оновити її і робити там виставки української сценографії. Це мені цікаво особисто, оскільки я пов’язана зараз із Lider Triennial of Scenography. Українською сценографією дуже цікавляться і за кордоном, більшість знають про Данила Лідера, але у нас сьогодні потужна когорта українських сценографів, яких треба презентувати, бо одиниці працюють за кордоном. І взагалі я думаю, що Трієнале власне має бути профільною діяльністю саме Театрального музею, утім, до цього воно існувало саме по собі. У 2022 році наступний захід, побачимо як його вдастся провести. Є вже багато напрацювань, міжнародні зв'язки, бажання сценографів.  

Ви наголошуєте на тому, що необхідно говорити про живу людину, про її талант і прояви. Мене особиство серед іншого вразило фото Марії Заньковецької в образі Ісуса Христа в одному із залів. Розкажіть, що ще тут варто обов‘язково побачити і чому точно треба сюди завітати?

Експозиція

Мені здається, що треба побачити автентичні речі, костюми Заньковецької. У першому залі є костюм Наталки Полтавки, вона цю роль грала ще в аматорських виставах, і саме Наталкою дебютувала на професійній сцені 27 жовтня 1882 року у Єлисаветграді, зараз Кропивницький. Дуже часто люди кажуть: “Ой, костюм такий маленький, невже вона була такого низького зросту”. Мені подобається, коли відвідувачі заходять на кухню, там пахне сушеною травою. Питають чи служниці у неї не було. Вона любила готувати, є книга рецептів з її підкресленнями, там багато солодкого (ред. - усміхається). Хоч вона була маленька, худенька і граціозна, але очевидно солодке любила і мені хочеться, щоб люди відчували в цьому життя. Любила збирати трави, гриби, приймати гостей у себе в їдальні. Дуже люблять історію з Садовським, звичайно. Фотографії всіх приваблюють. Ми маємо розуміти, що фотографії того часу - це не як зараз, тоді на зйомку витрачався весь день, щоб зробити ці драматичні етюди, які показують психологічний стан образу. Марія Заньковецька була простою людиною, яка водночас мала надзвичайну силу відмовитись від імператорського театру, сказавши, що її шлях - це український театр як він є, з тиночками і без Дездемони і Джульєтти. Якщо ця тендітна жінка тоді це все змогла відстояти, то зараз ми можемо набагато більше, адже все залежить від нас. Саме тому важливо розуміти історичні контексти, і сьогодні перестати грати в жертв, і просто робити все, що залежить від кожного з нас.

Наскільки ви відчуваєте державну підтримку зараз, фінансову зокрема? 

У мене є багато ідей, і їх хотілося б реалізовувати за бюджетні кошти, але і  за грантові зокрема. Тому треба передусім почати із себе і займатися написанням заявок на здобуття грантів. Серед усього іншого, є ідея створити у Музеї, або поруч творче кафе, звісно, на це треба мати дозвіл. Всі звикли, що музей - це осередок науки і там все нудно, а поява кафе також допоможе зруйнувати цей міф. В його меню можуть бути страви за рецептами з кулінарної книги Молоховец, яку автор подарувала Марії Заньковецькій. Можна випустити і алкогольну “заньківчанку” (ред. - усміхається). Це жодним чином не применшує значимості актриси, просто є бажання експериментувати.

Портретні фото: Даша Коржан