Стасе, серед міток на карті Європи у вас вже Німеччина, Білорусь, тепер Литва. Ви самі знаходите свою Європу чи Європа «полює» вже на українського режисера? (ред. - це вже 5-та постановка Стаса Жиркова за кордоном)
Мій вектор, загалом, завжди був спрямований на Європу, я прагнув зрозуміти принципи і погляди європейців. Але ми маємо усвідомлювати, що Європа неоднорідна. Іспанія - це одне, Італія - друге, Німеччина - третє, Литва - четверте, Польща - це п’яте. Звісно, коли я вперше у Німеччині ставив виставу, для мене це було приблизно, як здобування другої вищої освіти. Моє уявлення про театр перевернулося з ніг на голову. І, напевно, своєю роботою, гарною англійською мовою, комунікабельністю, своїм прагненням відкривати український театральний простір для європейських митців я заслужив те, що зараз я ставлю вже другу роботу в Європі, на яку мене запрошують не як українського режисера, який би працював з якоюсь українською темою (“постмайдан”, війна тощо). Мене запросили робити виставу для литовського театру, а до цього в Німеччині я ставити “Чекаючи на Ґодо”, і це також був не спеціальний проєкт, у мене підписані контракти й це честь. Також приємно, що когось з молодих режисерів це може надихнути і стати прикладом, який підтверджує, що все можливо, якщо ти працьовитий, якщо знаєш мови, готовий до співпраці і вивчати нові підходи в абсолютно інших умовах роботи. Хочеться поступово витягувати український театр з іноді маргінальних, іноді надто класичних рамок, в які він чомусь сам себе запхав.
 |
| Репетиції. Фото театру Alytaus miesto teatre |
Пропозиція здійснити постановку в Литві надійшла вже під час карантину чи, навпаки, у зв’язку з карантином ви тільки зараз приступаєте до роботи?
Карантин ніяким чином не вплинув, тільки треба було зсунути строки. Я вдячний передусім театру “Золоті Ворота” і художній керівниці Ксенії Ромашенко за це знайомство, яке відбулось у рамках фестивалю “Golden Golden Golden Gate Theatre Festival”, який був присвячений 40-річчю Золотих Воріт. На нього з’їхалися театральні митці зі всієї Європи: Чехії, Німеччини, Польщі та Литви. Вони передивлялися репертуар, зокрема і мої вистави, після чого директорка литовського театру Інесса запросила мене на роботу.
 |
| Репетиції. |
Твір «Моє ім'я – Маріте» Альвідаса Шляпікаса, над постановкою якого ви зараз працюєте, це сучасний литовський бестселер. Чи відчуваєте ви додаткову відповідальність, ставлячи литовського автора на його батьківщині ще й першим в Литві?
Так, цей твір - справжній литовський бестселер, і я був дуже здивований, що його жодного разу ніде не поставили. Мені видалося, що тема “дітей-вовків”, наших спільних з Литвою травм, які пов'язані з Другою світовою, Радянським союзом, надзвичайно важлива і надзвичайно цікава. Я хотів ставити цей текст ще в Україні, але якось не склалося, і я зрозумів, що, можливо, час почекати на Литву і зробити це саме тут.
 |
| Репетиції. |
Цінність цього роману передусім полягає в тому, що він дає можливість подивитись на наслідки війни очима німецьких дітей, яких радянські війська позбавили дому. На чому ви у своїй постановці акцентуєте увагу, говорячи про цю проблему?
Ми намагаємось розглянути це питання не стільки з боку німецьких дітей, а з боку конкретних людей, які знаходяться на сцені. Ми зібрали військові історії родин наших акторів. Це надзвичайний досвід, коли самі актори дізнаються щось вперше про свої родини. Це надає виставі зовсім інший вимір. Взагалі, я зараз займаюся тим, що мені найбільш цікаво. Я збираю виставу, не маючи фактично готового драматургічного тексту. Ми придумуємо, документуємо, шукаємо інтерв’ю, архіви, а текст Шляпікаса використовуємо як основу. Це надзвичайно цікаво! І, напевно, якби мене запитали: “Чим ви хочете займатися в театрі?” - відповів би: “Я хотів би займатися тільки цим”. Я вважаю, що це зараз найважливіше з огляду на сучасний театр.
 |
| Репетиції. |
Сценографія також ваша? Поділіться вашим баченням.
 |
| Репетиції. |
Сценографія - ні. ЇЇ створює литовський сценограф Артурос Шимоніс - надзвичайно класний художник і сценограф. Величезне задоволення працювати з ним. Він сучасний, активний, дуже театральний в хорошому сенсі цього слова. Ти з ним розмовляєш - він тобі підкидає думки, ідеї. Це справжня робота з художником, коли ти перебуваєш у діалозі, і художник не просто слухає, що йому необхідно зробити, а сам є активним співтворцем.
Прем’єра очікується вже цього місяця. Вам комфортно працювати в такому темпі з новими акторами?
Мені здається, що 4 тижні все ж замало, а фактично у нас залишається 3 з половиною, якщо не враховувати вихідні. Оптимальний строк для роботи - це 5 тижнів. Ми намагаємось це брати до уваги, коли запрошуємо режисерів до себе. Але такі обставини: є Covid-19, трохи зміщені графіки. Я знав на що я йду. Справа не в комфорті, справа в тому, хочеш ти це зробити чи ні. Якщо ти хочеш це зробити - ти це зробиш і за 3 тижні, і за 2 тижні. І найголовніше - це концентрація і любов, яку ти даруєш акторам. І, скажімо так, твоя внутрішня готовність зробити це за будь-яку ціну.
 |
| Репетиції. |
Чи матиме український глядач можливість побачити в майбутньому цю постановку в рамках гастролей литовського театру в Україні?
Я сподіваюся, що у нас це вийде, коли закінчиться карантин. Принаймні, мені б цього дуже хотілося, тому що ця тема і те, як працюють актори - це надзвичайно цікаво і болюче.
Директорка театру литовського міста Алітус Інесса Пільвеліте розповідає: |
| Інесса Пільвеліте.
Фото - сайт театру Alytaus miesto teatre |
“Рік тому я отримала чудовий подарунок - можливість взяти участь у шоукейсі театру “Золоті Ворота”, тобто презентації вистав цього театру. Зізнаюсь, я давно не отримувала такої великої дози хорошого театру. Що ж, Литва славиться своїми режисерами, своєю театральною школою. Так, у нас багато цікавих й унікальних постановок, але вистави Стаса Жиркова, мабуть, є моєю театральною моделлю. Я була зачарована його вмінням побудувати виставу так, щоб розкрити при цьому всю глибину душі, дозволити нам жити у виставі й пережити її. При цьому режисер ніби ріже ножем, ставлячи різкі й незручні питання. Тут є все - побутове і метафізичне, горизонтальне і вертикальне. Одним словом, я була вражена, закохалась і стала мріяти не тільки про те, як запросити цей театр на наш щорічний міжнародний театральний фестиваль, щоб представити прекрасні постановки цього театру (якщо тільки не завадить пандемія, литовські глядачі зможуть побачити вистави “Річард ІІІ” і “Тату, ти мене любив?” ще цього року), а також як запросити Стаса для постановки вистави до нашого театру. Люди, мрійте, бо мрії здійснюються. Після недовгих перемовин Стас погодився й запропонував поставити у нас виставу за романом литовського автора Альвідаса Шляпікаса “Моє ім’я - Маріте”, який вже переклали українською мовою. Цей твір читаєш на одному подиху, але він, тим не менш, глибоко укорінюється у свідомості і, хочеш-не хочеш, залишає там слід. Роман ніби пульсує жахом війни, диханням смерті, яка стає такою простою і такою щоденною. Так, пропозиція Стаса змусила мене задуматись, чи не занадто це складна тема, як вона буде резонувати з теперішнім, чи знайде вистава свого глядача? Але у кожного з нас є своя історія або історія близьких нам людей. Моя бабуся після війни овдовіла, залишившись з чотирма дівчатками, старшій було всього 9 років. Голодні діти, озвірілі російські солдати, на обочинах доріг трупи “лісових людей” - литовських борців за свободу - такі спогади моя бабуся розповідала мені, коли я була маленька. Хіба вона не та сама вовчиця з роману, котра з усіх сил захищалась від жорстокості життя, виступаючи проти безжалісного світу мужчин - війни - смерті? Так, минуле жахливе своєю жорстокістю, але як часто ми зустрічаємося з нею в сучасному світі, де фізичний голод змінився голодом духовним, який спричиняє ще більш звірячі вчинки. Зізнаюсь, теми дійсно важкі, але, знаючи, що постановку робить Стас, я впевнена, що він додасть їй і ніжного гумору, і легкості, оскільки жорстокість й агонія йдуть поруч з любов’ю і надією, з людяністю і добротою.”
Андра Каваліускайте - актриса і художня керівниця:
 |
| Андра Каваліускайте. Фото - сайт театру Alytaus miesto teatre |
“Я познайомилася зі Стасом і подивилась його вистави рік тому. Повернулася в Литву з фестивалю й моїми першими словами до акторів були: “Ви маєте подивитися “Тату, ти мене любив?” і “Сталкери”. Просто мусите!” Після цих вистав я закохалася у їх творця й почала мріяти про день, коли цей чудовий режисер приїде попрацювати з нашою трупою. Іноді ти мрієш і не віриш у здійснення, а іноді стається диво і мрія стає реальністю. Пройшов рік, і ось, він творить з нами. Така відданість, світло, глибина і любов до того, що ти робиш - неймовірний приклад для усіх нас. Я іноді тихо спостерігаю і не можу збагнути як це світло і любов вміщається в одній людині. Під час спільної роботи я помітила ще одну важливу рису Стаса - він доросла дитина, яка не припиняє гратись. Актори насолоджуються кожною репетицією, бо не знають чого чекати. Цінний досвід. Ми тішимося, як діти, кожному інсайту. І ми говоримо не тільки про театр, професіоналізм, а й про людину загалом. Запропонована Стасом постановка надзвичайно важлива для нас. Жорстокий світ існує не тільки на словах, в подіях п’єси, роману або фільму жахів, він поруч з нами. Коли ми звертаємось до кожного і до себе з головними питаннями: що ми можемо вдіяти, щоб спинити світове потрясіння? Чи готові ми захищати націю? Землю? Один одного? Скільки у нас емпатії до подій, які відбуваються навколо? Чи є у нас сила протистояти несправедливості? Чи є у нас сила уособлювати правду і людяність? Я вдячна Стасу за його вибір і відданість, за його любов, яка проявляється не у словах, а в діях. За театр, який розповідає про найважливіше, що лежить не на поверхні, а на глибині, якої ми прагнемо. Це великий подарунок Бога чи долі для нас, для глядача, сподіваюсь, для театру, для людей. Від душі до душі.
Матеріал підготували Даша Кашперська та Марія Шишкевич.
Коментарі
Дописати коментар