Зважаючи на всі обставини сучасного світу й України, чи не виникало у вас бажання заснувати власну справу? Студію театрального мистецтва, театральну компанію.
Під час карантину у мене виникало багато питань до акторської професії. Мені здавалося, що всі театральні студії треба не відкрити, а, навпаки, закрити, акторська професія потребує практики. Наприклад, не можна вчити плавати в басейні, де немає води. Звісно, можна одне тренування зробити на березі, щоб показати техніку, але цього не достатньо. Так і з театрами. Під час жорсткого карантину ніхто не знав, коли відкриються театри і в якому режимі… Я знаю, що таке, коли зала напів порожня, коли граєш комедію, а глядачі бояться сміятися і реагувати, тому що їх мало. Виникає також питання рентабельності, оскільки необхідно заплатити за комунальні послуги, оренду і всім працівникам – від білетерів до акторів. Я розуміла, що театри, якщо і відкриються, то не зможуть отримувати прибуток за рахунок глядачів. Їх кількість скорочена на 50 відсотків. Або в іншому випадку, театри будуть змушені опуститися до відвертого заробітчанства – розважального репертуару низькопробних антреприз. Найпрекрасніше, що зі мною сталося під час карантину, – це zoom-проєкт театральної агенції «KATL» продюсерки Євгенії Шерменьової, режисера Оскараса Коршуноваса, читка п’єси Марюса Івашкявічуса «Обморок» за романом «Цинкові хлопчики» Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич. Міжнародний зірковий акторський склад. Щастя! А особливою радістю була для мене присутність в проєкті Лії Ахеджакової. Обговорення читки відбулося за участі Світлани Алексієвич. І коли вже всі глядачі вимкнулись, хтось з актрис запропонував: “А чого б нам не випити по zoom?”. Всі пішли за келихами, і Лія Ахеджакова з'являється в кадрі й каже: “А вот эти стаканчики мне подарила Алиса Фрейндлих”. Захотілося попросити: “А дайте мені потримати". Мої кумири - і ось таке спілкування, наче ми рідні.
На вашу думку, чи може такий міжнародний проєкт, як «Обморок», і театр загалом бути повноцінним інструментом культурної дипломатії?
Варто сказати, що в цьому проєкті не було жодної випадкової людини. Під час репетиції читки виникали деякі рефлексії. Було обговорення із zoom-глядачами. Одна актриса розповідала, що після початку російсько-української війни вони перевезли свою бабусю з Донецька в Москву. І до її останнього подиху так і не змогли їй пояснити, чому так сталося. І хоч у п’єсі йдеться про афганську війну, на репетиціях ми все одно говорили про війну в Україні. Це найсвіжіша рана. Ахеджакова сказала: “Я уже не знаю, кому писать эти письма, чтобы прекратить эту ужасную войну, сколько подписей я поставила под этими письмами! Как я хочу, чтобы Крым вернули Украине. Я только Господу Богу не писала эти письма”. Тоді з Афганістану привозили "цинкових хлопчиків", а зараз мої колеги за проєктом розповідали про безіменні могили в Ростові і про те, що матері не можуть прийти на цвинтар до своїх синів. Ці паралелі викликають жах. І знову виникають питання до Росії, яка вважає себе правонаступницею Радянського Союзу: чия то була війна? Хто ви у цій війні? Яку ви інтернаціональну місію виконували? І ці питання не лише про Афганістан, вони про сьогодення. І я подумала, чим ми відрізняємось від росіян сьогодні? Я можу бути незадоволена президентом, його оточенням, багатьма політичними рішеннями, але мені на загал не соромно за дії моєї країни. Моя країна не бомбить мирне населення чужих країн. Не вдирається віроломно зі своєю допомогою на танках. І працюючи над проєктом, я усвідомила, як важко свідомим росіянам, які живуть в державі, за яку їм соромно…
Культура здатна налагоджувати комунікацію? Об’єднувати той невеликий відсоток людей-однодумців?
У великих масштабах, напевно, ні, тому що той невеликий відсоток і так об’єднаний. Нам би в середині своєї країни об'єднатися. Бо я знаю театри в Києві, які відмовилися виходити з табличками «Free Sentsov», коли Олег голодував в російській тюрмі. Я усвідомила, що мистецтво і те, чим ти займаєшся, пробуджуючи найкраще в душі глядача, не спрацьовує. Я вже колись казала в інтерв’ю, що театр – це якісь пісочні замки: ти їх будуєш, робиш красивими башти, а потім варварська хвиля все руйнує. Таке відчуття в мене й щодо мого місця в мистецтві.
Сьогодні ви бачите себе винятково в проєктних театральних історіях чи є вірогідність, що Римма Зюбіна долучиться до трупи одного із репертуарних театрів?
Ні, я не бачу себе в жодному репертуарному театрі. Люблю цитату Раневської: “Я имела все театры города Москвы, и ни один театр не смог меня удовлетворить” (ред. – сміється). Якщо подивитись на мою театральну біографію, то я, мабуть, тільки в Театрі російської драми ім. Лесі Українки не працювала. Бо в Театрі Франка я, можна сказати, теж трішечки опосередковано працювала, коли мій чоловік там був художнім керівником. Це був дуже складний період для нашої сім’ї.
Може з репертуарним театром щось таке відбутися, певна реформа, що в результаті вам захочеться там працювати?
Це може бути репертуарний театр, але на кшталт театру “Майстерня Петра Фоменка”, коли в ньому працюють однодумці, люди “однієї групи крові”. В дитинстві я уявляла собі, що в театрі так: всі люблять один одного, ходять в гості один до одного і в гримерках розмовляють лише про театр, про мистецтво. Колись у мене було п’ять вистав у різних театрах, а трудова книжка лежала вдома. Останні два сезони в Молодому театрі я працювала на ангажементі, останню прем’єру “Різня” я випускала як актриса, чия трудова книжка вже не в театрі. Після Молодого у мене було кілька запрошень до театрів, але я подякувала і відмовилась.
А якщо самій зробити такий проєкт і об’єднати однодумців?
Зокрема й тому львів’яни мали можливість бачити вашу роботу у виставі “Серпень. Графство Осейдж” у львівському театрі «Воскресіння».
У виставу “Серпень” я ввелася за 4 репетиції. Актриса Галина Стричак, ідучи в декретну відпустку, вводила мене на свою роль Барбари. Дві репетиції я мала в жовтні. Відчувала, наче я сліпе кошеня: “Тут взяла валізу, тут поставила валізу, тут відкрила валізу. Тут драбина. Тут кофр. Залізла, вилізла, поставила валізу”. Я в кінці першого репетиційного дня жартую: “У мене слово “валіза” в тексті записано більше разів, ніж “мама”. Ми ж, начебто, про маму граємо, про сім’ю”. Через місяць я вже приїхала на випуск вистави. Текст вивчила сама. По відео вивчила мізансцени. В понеділок – перша репетиція. Слова не вимовляються від зажиму. А вже в середу мені режисерка Алла Федоришина сказала: “Та артістка вже готова грати!” Сьогодні порахувала кількість днів минулого року, коли мене не було в Києві – 101 день! (ред. – сміється). Зараз їхала до вас, і по радіо зазвучала пісня з цієї вистави. І ця ж пісня була у моїй першій дебютній виставі “Хочу зніматися в кіно”, яку Мойсеєв ставив в Ужгороді. Якщо тоді у виставі була дівчинка відкрита до всього світу, то тут це жінка, в якої повне фіаско в житті, в стосунках з мамою, з родиною, сестрами.
Театральна Україна єдина чи різнорідна?
Вона різна, як і театри в одному місті. У кожного театру є своя публіка, вона може змінюватися залежно від появи нового художнього керівника, зміни репертуарної політики. Наприклад, граю вистави, які йдуть більше 10 років, і раптом відчуваю, що інше сприйняття, інша реакція. І потім мені в адміністрації кажуть: “Риммочко, у нас публіка змінилась”.
На “Дядю Ваню” публіка змінюватись не може…
З “Дядею Ванею” відбувся дивний феномен. Ще в 2011 році, будучи художнім керівником Молодого, Станіслав Мойсеєв хотів знімати з репертуару цю виставу. Він як режисер розумів, що вистава йде раз на місяць, а двом складам завжди важко працювати через паузу у два місяці. Влітку її ніколи не ставили, бо це серйозний репертуар. Тобто з квітня по жовтень ми взагалі мали перерву і вже відчували якийсь глядацький спад. Але останніми роками це змінилось. Навіть минулого року в червні було зіграно дві вистави і вони пройшли на “переаншлагах” (ред. – виставу зняли з репертуару Молодого театру). Вистава прожила 15 років. Чехов. Українською. У Києві.
Чи є, на вашу думку, у Києві, в Україні театри з репертуарним обличчям?
“Дикий театр”, “PostPlayТеатр” – це недержавні театри. А от державний театр має забезпечити всіх зарплатнею, лікарняними, бо актор – це ж не хобі, це професія. Керівництво театру мусить звітувати управлінню культури про свої фінансові показники. Завдяки чому мають збільшитись ці показники? Більшість театрів обирають шлях – завдяки комедіям, швидкому оновленню репертуару. Я не вважаю, що це йде на користь театру, але це тільки моя позиція. Гармонійно існувати театр може тільки 5 років, а потім необхідно вливати нову кров, щось змінювати. Репертуарний театр, на мій погляд, не виправдовує себе.
Такий театр робить продукт (так тепер все частіше називають виставу), на який приходить випадковий глядач, який не знає куди прийшов і на що. Як з таким боротися?
Боротися з ним не треба, я навпаки тут по-іншому мислю. Я особисто знаю такі приклади, коли люди випадково потрапляли на виставу і це змінювало їх життя. Колись давно на “Гедду Габлер” прийшов хлопчик з Криму, який навіть не розмовляв українською мовою. Прийшов за компанію і з великим сарказмом. Його настільки вразила режисура, сценографія, він настільки був захоплений побаченим, що вирішив вчитися на кінорежисуру і вступив у ВДІК. І пам'ятаю, коли ми грали цю виставу в Севастополі на фестивалі “Херсонеські ігри”, деякі глядачі дуже шумно почали залишати залу, ледь почувши українську зі сцени. Одна жінка влаштувала скандал, голосно верещала у фойє: “Верните мне деньги за билеты, я не собираюсь смотреть это укрАинское искусство, которое мне навязывают”. Нещасна! (ред. – посміхається). Але ж Генрік Ібсен – це не українське мистецтво (ред. – сміється). Хоча у виконанні українських акторів, у постановці українського режисера – це є українське. Отака дипломатія потрібна. На цю виставу колись таємно і без попередження прийшов посол Норвегії в Україні. Він не скористався своїм статусом, не за запрошенням прийшов на виставу, а купив квиток. Дочекався, коли пройдуть вихідні після вистави і в понеділок зателефонував у Молодий театр. Сказав, що він у захваті, що ніколи не бачив такої постановки Ібсена і був дуже щасливий, що є така культурна дипломатія. Він ще разів зо п’ять ходив на цю виставу, і коли вже прощався з Україною, викупив місця для всіх своїх співробітників на цю виставу, навіть для тих, хто не розумів української мови. Потім на камерній сцені він зробив прощальний вечір з «норвезьким акцентом» і розпочав його, зачитавши лист подяки Молодому театру, режисеру Станіславу Мойсеєву за те, що культурна дипломатія зближує.
Наскільки важливо для актора залишатися самокритичним, незважаючи на власні професійні здобутки?
Мені здається, що для актора дуже важливо не стати бронзовим пам’ятником собі самому і мати внутрішній стержень. Я теж беру участь у різних за якістю проєктах, особливо телевізійних. І є ті, за які мені соромно, або ті, в які я йшла з одними намірами, а в результаті вони не мали належного художнього рівня. Але у мене є мій внутрішній цензор, мій досвід, який дає зрозуміти, що надалі так не можна, або що я зробила недостатньо для того, щоб все таки дотягти цей проєкт до необхідного рівня. Я не сплю після поганих вистав, невдалих теле-, кінофільмів, з’їдаю себе, дуже жорстко з собою обходжуся в таких випадках. Сходячи зі сцени, я розумію, коли вистава пройшла погано, незважаючи на вигуки “Браво!”. Але внутрішній цензор розвивається завдяки критичному мисленню та вихованню смаку. В якому би несмаку Вам не довелося працювати, ніхто не забороняє Вам читати хороші книжки! На мене ще вплинуло те, що я брала участь у виставах найкращого творчого періоду режисера Станіслава Мойсеєва і, я вважаю, що воно мені трішечки завадило, тому що після цих вистав і його режисури у мене поставлена висока планка. Тому іноді, коли приходжу на репетицію і чую, як розбирається п’єса, бачу рівень роботи з матеріалом, стає сумно. Іноді дивує, коли колеги-професіонали кажуть: “Ой, така хороша вистава!” не розрізняючи, що то п’єса хороша, “органічнєнько” артисти грали. А вистави нема. Мене в Університеті Культури навчили, що я маю йти дивитися виставу, знаючи п’єсу. Бо тільки тоді можна прийти до висновку, чи це була прекрасна п’єса, але так-собі поставлена, чи це посередня п’єса, а режисер так змістив акценти, що відкриті нові сенси виявились важливішими. Ось це режисура. Я знаю геніальних акторів, які потрапляли під руку бездарних режисерів і ставали безпомічними, але знаю і бездарних акторів, які, потрапляючи до рук хороших режисерів, розцвітали.
Що особисто вам допомагає тримати в тонусі критичне мислення?
У мене є блокнотик, де я записую переможців Каннського і Берлінського кінофестивалів, Оскара і шукаю в інтернеті саме ці фільми, щоб рости на них, вдивляюсь в акторські роботи дуже уважно: “Боже, як він це зробив? А ну, я перемотаю і подивлюсь ще раз”. Це і є професія, в якій тобі ніколи не можна спочивати на лаврах, це професія, в якій ти кожного разу маєш ставити собі запитання. У мене нещодавно був кастинг, для якого треба було весь текст вивчити італійською мовою. Я сама знайшла в Інтернеті вчительку італійської Ольгу Булдіну, з якою ми протягом тижня займалися у Zoom. І для мене було неймовірною підтримкою, коли Оля навіть приїхала з Рівненської області, щоб підтримати мене на кастингу. Зйомок майже нема, тому кастинг – це твоя маленька вистава, у якої є глядачі, а найсуворіший глядач – це ти сам. На роль пробувалися найпрекрасніші актриси мого віку: Олеся Жураківська, Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Наталка Корецька, Катя Кістень, – всі яскраві, комедійні, класні. Але, як би не склалося із затвердженням на роль, я для себе цей кастинг пройшла. Я перемогла саму себе, свої страхи. І, навіть, якщо у Facebook я виставила фото “Кава, ранок, все прекрасно”, то насправді в цей час всюди лежали тексти: під подушкою, на подушці, навколо мене, на кухні, на всьому! І мені важливо, що я сама собі довела і зробила все так, щоб ніхто не мав права сказати: “Зюбіна вже текст не тримає, вона вже не у формі”.
Чи важливо для вас у житті мати ментора, майстра, морального авторитета? Чи на якомусь етапі творчого та особистого життя ви вже не потребуєте такої думки?
 |
| Особисте фото Римми Зюбіної зі згаданою платівкою Квітки Цісик |
Пані Риммо, ви людина послідовна в дотриманні власних визначених позицій. Як на вашу думку, чи любить доля принципових?
Я так дорого плачу за ці принципи… Не знаю, хто любить принципових? Я завжди аналізую своє життя за Станіславським: “Магічне “якби”. Що було б, якби…?”. Що було б, якби мій чоловік зробив з Молодого театру театр однієї актриси? Могло таке бути? Могло. Однак цього не відбулось. Більше того, у мене було декілька вистав у Молодому театрі, в яких я хотіла грати, але чоловік казав: “Ти вже в цьому сезоні мала прем’єру”. Я при ньому грала одну прем’єру в два сезони, на мене ніколи не ставився репертуар. Перша головна роль (коли моя героїня була ключовою дійовою особою) – це Марія Стюарт. Ця роль мені дісталась через 8 років перебування в Молодому театрі. Крім того, в цей театр я прийшла не у виставу Мойсеєва, а у виставу Юри Сидоренка за першою п’єсою Наталки Ворожбит “Житіє простих”. Усвідомити, що актриса не йде, як та валіза, за своїм чоловіком, було багатьом неможливо. Якби пішла в Театр Франка, якби поїхала в Москву зніматися в кіно, адже заманювали...
Чи любить доля принципових? Я не вважаю себе реалізованою актрисою ні в театрі, ні в кіно. Однак є випадки, коли люди підходять на вулиці і дякують за мою принциповість не брати участі в російських проєктах, дякують за громадську позицію – це все поєднується, і це теж доля. Мабуть, найважливіше в цьому житті – бути чесним перед самим собою. Але ви не думайте, я не свята і мені є, що розказати на сповіді перед смертю.
Утім роль Марії Стюарт стала для вас однією зі знакових.
Коли відбувалась підготовка до цієї ролі, у мене був дуже важкий період в житті. Рівно за місяць до прем’єри на мене напали в підземному переході, побили і пограбували. В особистому був також жах. Готуючись до ролі, я читала Стефана Цвейга, біографію Марії Стюарт, історію Шотландії. Мені так хотілось проникнути в цю роль, я настільки занурилась в матеріал, що роль проникла в мене. А Марія Стюарт ще та штучка була (ред. – сміється). Ця вистава зокрема і про владу. Саме тоді Юлія Тимошенко сиділа за гратами, зі сцени лунали такі тексти, що до мене підходили глядачі після вистави зі словами: “Ви розумієте, що ви граєте Юлію Тимошенко?”, – я відповідала: “Розумію!” (ред. – сміється). Трапляється таке, що коли ти занурюєшся в матеріал, притягуєш енергію. Треба бути дуже обережним, необхідно, щоб режисер все бачив і контролював, тому що кожен по-різному сприймає ці енергії. Треба дуже чітко вміти психологічно себе відмежовувати. У мене було спочатку, що коли грала Панночку, постійно мала травми ніг. До того фізичного додавалось емоційне виснаження. Це така тонка межа, перетинаючи яку, деякі актори потрапляють в психіатрію. У трупі Ґротовського, наприклад, всі чоловіки трагічно закінчили. Мені пощастило колись потрапити на тренажі до Зіґмунда Молєка, який був єдиним чоловіком з трупи Ґротовського, що вижив. Були у мене вистави, коли, історія повністю переноситься на моє життя. Якось незрозуміло, що впливає, чи життя притягує цю енергетику. Але в основі професії лежить слово “гра”. І ставитися треба дійсно як до гри. Тому, коли я бачу колег, які після вистави тягнуть шлейф свого образу, я кажу: “Це лише гра. Дивіться, як діти в пісочниці ГРАЮТЬ, і вони це роблять легко і кайфово”.
 |
| Римма Зюбіна в ролі Марії Стюарт у виставі "В моїм завершенні - початок мій..." Режисер - Станіслав Мойсеєв. Фото: Молодий театр |
Ви колись сказали: якщо акторка до 30 років не навчилась бути некрасивою на сцені, це дає оцінку її профпридатності. Дорослішання, старість – це теж певна природна умова. Як з гідністю старіти в акторській професії?
Акторці необхідно мати сміливість. А щоб красиво старіти в акторській професії, передусім потрібно бути розумним. Я вікову зміну абсолютно спокійно перейшла. Ще в 36 років зіграла трьох бабусь у трьох різних проєктах. Самоіронія мені допомагає. Якось на одній відновлювальній репетиції “Русалоньки” після літа я промовляю текст: “Бабуню, здумай, виповнилось йому 16 день у день зі мною”, – задумуюсь і додаю: “Правда, було це 30 років тому”. Треба тверезо дивитися на себе. Саме тому я сама підійшла до Андрія Білоуса – художнього керівника театру і попросила зняти мене з ролі “Русалоньки”. Це теж мої принципи. Піти вчасно, аби не розсипатись на сцені (ред. – сміється).
На нашу суб’єктивну думку, на ваше мистецьке світобачення особливо вплинула також Квітка Цісик. Чому б вам не спробувати написати кіносценарій про неї?
Бо я читаю хорошу літературу і розумію, що те, що напишу я, буде графоманство. Можна навіть взяти хорошу книгу, а написати з неї поганий кіносценарій. Майже все, за що я берусь, я роблю з великим максималізмом і перфекціонізмом, і це мені треба зробити перфектно. Мене зараз запитують, чому я не займаюсь режисурою. А я розумію, що краще, ніж мої улюблені режисери, я вистави не поставлю. А ставити гірше – навіщо?
А що головне, на вашу думку, має бути в сценарії до кіно про Квітку Цісик?
3–4 ключові події, а далі – наша фантазія на тему. За весь цей час мені не трапилось жодного сценарію про Квітку Цісик, за яким можна було б зняти кіно. І тут я вже з продюсерського погляду кажу, бо за багатьма сценаріями необхідно було б частину зйомок проводити в Америці. Ми не потягнемо такий бюджет. Я колись пропонувала зняти три дні з життя Квітки, які вона провела в Україні. І навіть можна додати, що вона пішла в Карпати (бо її вчили білого співу) і зустріла там мольфара або бабцю, яка сказала: “Ой, дитинко, недобре тобі щось”, – бо вона через 5 років померла. Обов’язково треба використати історію недоотриманого Оскара за сингл у 25 років, і як він міг докорінно змінити все її життя. Чому вона, живучи в США, в правовій державі, не подала до суду, і не довела, що це її голос звучить на записі, адже багато людей були свідками її роботи в студії… Мені розповідав один мій друг про випадок, як він потрапив у Львові, як кажуть, на “забаву”. Після неї, він всю ніч ходив-гуляв містом з однією дівчиною, з якою вони цілувались, обіймались. На наступний день він питає в тій же компанії: “А де та мала?”, – а йому відповідають: “Вона полетіла. Ти що, не знаєш, хто це була?” А це була Квітка Цісик, її тоді знали тільки по касетах. Я про цей епізод комусь розказала, а мені: “Ти що, вона ж була тоді заміжня! Таке не можна знімати!” Давайте тоді знімемо “Квітка в монастирі”. Але це життя, воно має бути наповнене, особливо під впливом її перших відвідин України. І не дай Боже не робити з неї або її оточення людей на ходулях, бронзові пам’ятники. У Трускавці на фестивалі я сказала: “Слухайте, ми тут сидимо всі свої. Я людина патріотична, люблю свою Батьківщину, свою мову, свій край, я борюсь за її волю, незалежність. Але якщо через 50 років про мене знімуть кіно, як хотіли знімати про цих нещасних, то я встану з того світу і буду являтися у сні” (ред. – сміється). Люди мають бути живими. А творчість – це все фантазія. Є, звісно, основа: така героїня, така історія, отак народилась, отак померла. І цього вже достатньо.
Ви б зіграли головну роль, якби вам запропонували?
Я б обов’язково почитала сценарій. Мені Квітка Цісик настільки близька, рідна… Вона – це вже частина мене, і тому я б хотіла зіграти тільки в хорошому кіно. Сидить жінка з купою проблем, яка думає, що життя закінчилося, але лунає пісня Квітки, яка повертає її до життя. Отак на межі. Але поки напишуть, поки затвердять, то Римма Зюбіна зможе хіба що бабусю Квітки Цісик зіграти. Вона ж померла в 44 роки!
Вас часто доля приводить до імені Квітки Цісик, так чи інакше ця роль мусить відбутись з вами.
Знаєте, одного разу у мене був кастинг на роль жінки, яка повернулася з заробітків з Італії. Діти, чоловік, всі стали чужими, сім'я зруйнувалась. Це був серіал “Здравствуй, мама”. Тоді на головну роль взяли російську акторку, а через кілька років в моєму житті трапляється “Гніздо горлиці”. Теж мама, теж Італія, але іншої якості кіно. Я завжди кажу: коли ми про щось мріємо, ми пускаємо ці мрії в космос, але не розшифровуємо. Я ж не пишу: “Я мрію зіграти Гертруду у виставі Оскараса Коршуноваса, яку він поставить в Парижі, за що отримає ще одну нагороду, і ми таким чином увійдемо в театральну історію.” Ні, я кажу: “Хочу зіграти Гертруду”. Приходжу в якийсь театр, куди давно глядач не ходить, а там в наказі написано: “Гертруда – Римма Зюбіна. Постановник – такий-сякий”. Та й вистава така собі якась вийшла. Ти хотіла Гертруду? Ти її маєш. Але в якій якості ти її маєш? А вже в якій є.
Соня, яку ви втілили у постановці «Дядя Ваня», – теж та роль, яка була варта мрій.
Я її дуже люблю. Досі. У день прем’єри і останніми роками – це були дві різні Соні, хоч текст і мізансцени не змінились. Там стільки рідного в моїй Соні. Вигадала пластику, зачіску. Коли я готувалась до вистави, на Андріївському узвозі шукала гребінець, яким розчісую у виставі Астрова. Особистий щоденник Соні – це теж моя ідея. Він виник в той момент, коли режисер Мойсеєв скорочував текст на читці, і один монолог Соні теж летів в “корзину”. Для мене він видавався надзвичайно важливим, а режисер спитав: “А як ти виправдаєш цей текст? В концепції вистави Соня не може говорити цього”. А я: “А Соня буде вести щоденник, куди буде записувати все про своє кохання до Астрова, я знайду ці моменти, а саме цей монолог Соня писатиме як самообман. Розуміючи, що Астров не кохає її, заборонятиме собі вірити в це”. І Мойсеєв здивовано підняв на мене очі і сказав: “Ну, спробуй…” У цьому щоденнику в першій дії я реально писала. Всі 15 років. На початку вистави я завжди встигала записати поточну дату, що зараз відбувається. От приміром: “Березень 2014. У нас забрали Крим”. Чи: “Березень 2017. Я приїхала з прем'єри свого фільму з Америки…”; “У Вертинського біда”. У цьому щоденнику є дати кожної зіграної мною вистави. Я лишила його собі на пам’ять. А коли мені в другій дії доводилось його рвати, то в мене був заготовлений інший щоденник - обкладинка з кишенькою, куди я вкладала папірці, які вирізала в день вистави. Це не друковані папірці, які мені часом пропонували в реквізиторському цеху. Обов'язково написані від руки тексти. Бо ж в залі хтось може побачити їх. На них було написано моєю рукою. Інколи я брала Данькові (ред. – сина) зошити з письма. З олівця, яким пише Соня свої записи, я теж стирала фарбу до дерев'яної фактури, а в сумочці завжди мала додатковий, на випадок, якщо грифель зламається. Так, можна зімітувати, що я пишу, але я не хотіла. Сутулість і хода, до того ж жодного манікюру, щоб це дійсно були руки дівчини, яка працює. І тому від зовнішнього до внутрішнього була така моя Соня.
 |
| Римма Зюбіна в образі Соні та Олексій Вертинський в образі Івана Войницького з вистави "Дядя Ваня", режисер - Станіслав Мойсеєв |
Під завершення нашої розмови, хотілося б поставити філософське питання. Чи виживають у сучасному суспільстві чеховські Сонічки? Вони не виживали при Чехові, та чи виживають вони сьогодні?
Я б, можливо, запитала, чи живуть вони сьогодні?
Можливо, і живуть, але чи виживають, лишаючись собою, незламані?
Чеховську Сонічку теж ламають: ламає нелюбов батька, байдужість коханої людини.
Попри це в неї лишається внутрішнє світло, яке здатне вселити надію, що нехай не Тут, а Там, але «ми побачимо небо в алмазах».
За гробом…
Але це теж певна надія…
Така чеховська надія. Я ж в якісь життєві моменти теж Соня. Я ж живу, виживаю якось… як би це сказати, щоб не плакати? Якщо для когось певна ситуація в житті – це тільки поранення, то для Соні – це смерть. Я можу ходити й посміхатися, вдягти маску або повністю закритися нею внутрішньо й зовнішньо, і відчувати себе мертвою. От зараз в мене такий приблизно стан. Щастя – оточити себе людьми своєї групи крові. І коли люди тобі дякують за щось зі свого життя – це важливіше за все: за всі ці звання, медалі, за всі ці особисті статуси. У свої 17 років я того ще не розуміла, але Чайковський вчив так: “Ви можете стати режисерами, акторами, а можете й не стати ними. Але ви мусите стати хорошими людьми.” Спитайте зараз, кого так вчать? Вчать йти по трупах – це ж заради професії. Але ні. Ця професія може завтра зникнути – це показав карантин. Ми ніхто. У нас навіть немає якісно відзнятих вистав, ми в історії навіть не залишимось, бо це ж не кіно, не література. Тому, як на мене, цей карантин мав статись, як криза, яка має очистити. І щоразу, коли криза проходить, мені здається, що в професії мають залишитися найкращі, професіонали, але цього не відбувається.
ProТе-БЛІЦ
1.Що читати?
Хорошу літературу. Її завжди можна знайти за нагородами – Пулітцерівська премія, Нобель.
2. Що слухати?
Те, що сьогодні просить серце.
А що слухаєте ви?
Сьогодні слухала Френка Сінатру, а також на Radio ROKS їх рубрику рок-балади.
3. Що дивитись?
Тільке хороше фестивальне кіно. Я завжди кажу, що витратити час в кінотеатрі в черзі за попкорном, а потім ще 2 години на неякісне кіно, я собі дозволити не можу.
А у вас є свій топ фільмів, які ви зараз можете назвати?
Зараз це “Капернаум”, “Пожежі”. “Капернаум” – це фільм, який перевернув мій світ, після нього залишається відкритим питання, хто правий і хто винен.
4. З висоти сьогоднішнього дня, не думали, якою була б ваша кар’єра, якби ви пішли працювати у Театр Франка?
У мене було запрошення в Театр Франка ще в 1992 році, коли Дмитро Чирипюк ставив “Лісову пісню” і запрошував мене зіграти Мавку. Я тоді працювала із Олександром Балабаном, і він категорично не відпускав свою актрису. У нас була тоді студія, ми намагались наслідувати Єжи Ґротовського, я працювала з Сашею в Театрі драми і комедії, в ТЮГу, і не пішла до Театру Франка через відданість до Балабана.
А якби ви пішли тоді?
Не знаю. Я не знаю взагалі, як робляться кар’єри в таких великих театрах, де ти за все життя не встигаєш познайомитись з усіма його працівниками. Театр для мене - це щось все ж таки камерне. Я не думаю, що 300 людей можуть бути однодумцями.
5. Якої вистави або п'єси бракує в нашому театрі зараз?
Я не можу говорити, що потрібен політичний театр чи документальний. Але якщо дивитись на більшість діючих театрів, то можна сказати, що вони законсервувалися і навіть не можуть уявити, що є щось окрім “За двома зайцями”, “Сватання на Гончарівці” і “Кайдашевої сім’ї”. Я думаю, що глибини не вистачає. Якщо дивитись на режисуру, то більшість серйозних тем зараз подається під масками фріків. Це складне питання, бо я не можу сказати, що театри України щось одне об’єднує. Я би дуже не хотіла, щоб театр перетворився в розважальний об’єкт. А чого в нашому театрі не вистачає? Смаку не вистачає.
6. Римма Зюбіна напише книгу?
Можливо (ред. – усміхається).
Про що?
Про життя, яке цікавіше, ніж кіно. Нещодавно говорили з видавцем Іваном Степуріним, то він зазначає, що мемуарна ніша у нас зовсім не заповнена. Мене колись вразила книга Людмили Гурченко “Моє доросле дитинство”, і я запропонувала Степуріну перевидати цю книгу українською мовою, а я б її озвучила як аудіокнигу. Варто говорити, що такі особистості, як Гурченко, Малевич, Сікорський, Корольов - це українці, а не “вони народились на території…” і питання кордонів не обговорюється.
7. Якби вам довелось провести екскурсію якимось містом, що б це було за місто і маршрут?
Я в Києві, приміром, дуже люблю мости, бо сприймаю їх філософськи, як подолання шляху з одного берега до іншого. Дуже люблю їхати рано вранці і бачити, як на правому березі вже світяться верхівки церков. В Ужгороді я постійно для друзів проводжу екскурсії. Мені Ліван дуже сподобався - унікальна країна. Враження про будь-яке місто залежить від того, хто тебе там зустрічає. Я би, можливо, зробила таку екскурсію - по місцях, де я була щасливою, або з’єднала в одну екскурсію всі місця, де були поцілунки, їх було б багато (ред. – сміється).
8. Чого боїться Римма Зюбіна?
Річ у тім, що я так багато вже пережила: і болю, і образи, і самотності, і зради, і хвороби, і смерті близьких. Часом здавалось, що не переживеш цього, але якщо я це пережила, значить я цього вже не боюсь, у мене вже є щеплення. Кажу завжди, що щастя - це відсутність нещастя, так і відповідаючи на це питання, можу сказати, що Римма Зюбіна боїться того, від чого в неї немає щеплення, але від чого в неї немає щеплення, вона не знає.
9. Якби у вас була можливість поговорити з будь-ким, хто живе чи жив, хто б це був?
Я з Марічкою Стюарт колись хотіла поговорити (ред. – сміється). Ще хотіла б поговорити з першим королем Португалії Афонсу І, тому що він заради незалежності своєї країни пішов своїм військом проти війська рідної мами. Він порушив божественний закон взаємозв’язку мами і сина, але народив країну, яка могла ніколи не відбутися.
10. У вас є божевільна мрія?
Є. Я колись прочитала книгу Стефана Цвейга “Подвиг Магеллана” і була захоплена. Я дуже хотіла б проплисти маршрутом Магеллана, бо насправді саме ця людина відкрила Америку, але він не знав, що це Америка. Так і досі буває в світі (ред. – посміхається).
Коментарі
Дописати коментар