Щастя на Голгофі | Прем'єра "Украдене щастя" Дмитра Богомазова

Перша післякарантинна прем'єра Національного театру імені Івана Франка стала вінцем 100-річного ювілею, що припав на буремний час пандемії. Хочеться одразу винести за дужки усі умови і умовності обставин реальності нового часу і говорити одразу про головне – про теми і реми символічної для театру постановки за твором патрона театру Івана Франка "Украдене щастя". Дмитру Богомазову вже вкотре свідомо чи несвідомо вдається своєю постановкою висвітлити не тільки смислову текстову складову матеріалу, але і захопити позатекстову реальність, об'єднуючи таким чином певні "інтро-" та "екстра-". Беручи до уваги попередню роботу режисера на франківський сцені, а саме "Коріолана" Шекспіра, варто зазначити, що неодноразово критиками та й глядачами підкреслювалась виняткова актуальність проблематики твору, яка мов у дзеркалі показує рефлексію сучасної України. Текст один – акцентуації різні, завдяки особливим піано та форте обраних надфразових єдностей режисер універсальну позачасову шекспірівську історію робить сучасною й українською (хоч і позбавлено візуальних посилань на національність), порівняти яку всі бажаючі на карантині змогли із британською постановкою Джозі Рурк з Томом Хіддлстоном і відчути геть інші акценти.

Поліфонічно зі сцени театру сьогодні зазвучало й "Украдене щастя". Як феномен, як загальнолюдська універсалія, як знак нашого часу, в якому кожен так чи інакше зміг відчути на собі цю крадіжку в світі дистанцій, недовіри і пересторог. Щастя не триває довго, говорить нам Франко, воно оповите примарами, за якими те щастя можна і не розпізнати. Версія культової вистави для театру народилась в умовах невизначеності, фатальності й водночас в ритмі "тільки тут і тільки зараз". Протягом свого репетеційного періоду і вимушеного доповнення до нього режисерське бачення мізансцен і певних рішень пережило своєрідні трансформації, як і акторський склад вистави.

Тож на сцені український Шекспір – Іван Франко, до подієвості п'єси якого Дмитро Богомазов ставиться із виваженим пієтетом. У виставі письменник такий же універсальний і такий же позачасовий, і поза географічний, як і «Коріолан», хоч в музичному оформленні і звучатиме українська етномелодика (музику до вистави написав Кохановський), а вночі світитиме світло умовного телевізора на Михайла з українськими новинами. Глядач потрапляє в особливу естетику такого собі артхаусного кіно. Цю соковиту кадровість мізансцен малює витончена робота художників по світлу (Ярослав Марчук, Ганна Ваховська, Петро Богомазов). 

Сценографія Олександра Друганова – це похила конструкція, яка спочатку нагадує ту оригінальну, що художник вже використовував у Дмитра Богомазова "Morituri te salutant", однак це тільки на перший погляд. Вона – це трансформований простір точки опори перехрестя трьох доль – Михайла, Анни та Миколи. Це будинок, в котрому не може разом поміститись одразу троє, це дах самотності під місячним світлом, це схід на ешафот чи паперть, це, врешті решт, саме той хрест, котрий кожен з героїв несе на свою Голгофу схилами гори, щоразу піднімаючись, відкочуються безсило вниз. 

Так і Микола з'явиться вперше перед глядачами лісорубом зі скривавленим обличчям і своєю жердиною-хрестом на плечах, як і решта селян. Від Олександра Печериці в цій ролі можна було б очікувати певної самоцитації зіграного ним Мишикіна, проте актор до цього не вдається, його лексика більш вужча, він обирає для свого Миколи місце десь між власним Я і Львом Миколайовичем, який здатен на гріх. Він дитинний і наївний, максимально буденний у своїх проявах, людина без права на власне місце, його психофізика вказує на те, що навіть у своєму домі Задорожній не хазяїн, а в коханні він завжди в очікуванні дозволу.

Кожен режисер, звертаючись до цього сюжету, неодмінно шукає точку опори в трикутнику: у когось це жінка, у когось один із суперників. У новій франківській версії складається відчуття, що режисер виносить на авансцену почуття несвідомого, яке бере свій початок від взаємин Анни та Михайла, які позбавлені раціо. Відтак ця пара – це два кути основи цього трикутника, в якому ЗаДорожний лишається поза дорогою цих двох, що й змушує Франка також заразити божу вівцю вірусом помсти. Режисер у свою чергу лишає простір для глядацької інтерпретації і дає можливість роздумувати, хто або що вкладає рушницю в руки Миколі. Тут варто згадати про фірмовий прийом Богомазова – це народ як масове несвідоме, як виразник суспільної моралі (так, в цій виставі він також є): він і дволикий (цю рису в собі несуть образи Ксенії Баші та Івана Шарана),і хитрий, і байдужий, так і охочий поласувати печалями сусіда, він же як і потомок того класичного хору в грецькій трагедії, що був провідником божої волі. Можливо й тут цей транслятор і спонукає Миколу переступити закон моралі.

Михайло Дмитра Рибалевського з’являється в сірому брудному плащі як привид минулого в домі Задорожних, як демон реваншу, що приходить «по душу» Миколи. Спочатку він холоднокровний і жорсткий, представник владної сили жандарма. Але цей Піковий Король тільки переконавшись у взаємності Анни, в можливості керувати її волею вертає до свого лиця кров. Дмитро Рибалевський згодом додає своєму Михайлу і легкості, й іронії, і пристрасті, і якоїсь спокійної впевненості, що спиняє дитячу лють Миколи, чим видається дорослішим і мудрішим, хоч за п’єсою Микола старший, однак це умовності. Не можна не відмітити те, що в своїй руці Михайло всю виставу носить свою ж смерть – кулю, якою бавиться між пальцями, а часом приставляє до скроні Миколи, ще не знаючи, що саме йому вона призначена за всіма чеховськими правила наявності рушниці на сцені.

Анна в інтерпретації Тетяни Міхіної – жінка, яка могла мати будь-яке інше ім’я: Єлена Троянська, Беатріче, Маргарита та інші. Через таких жінок починались війни, через них чоловіки не знали спокою до скону, через них вони продавали душу дияволу. В першому акті Тетяна Міхіна грає свою Анну на натягнутій струні, особливу естетичну насолоду можна отримати, спостерігаючи за тим, як нервово вона курить, походжаючи мовчки між двома чоловіками, і як вона трансформується у звабливу відьму (циганку, ворожку: байдуже як назвати), не тямлячи себе під впливом Михайла, в руках якої долі двох одержимих нею чоловіків. Надзвичайною магічною силою наділена мізансцена з тостуванням Михайла та Миколи за хазяйку дому, в якій Червона Королева Тетяна Міхіна демонструє своє жіноче відьомство.

Коду вистави Дмитро Богомазов вирішує без форсу, поза глядацькими очима, однак робить тонкий та благородний вензель, уклін в минуле, вводячи інтертекстово легендарну франківську постановку «Украденого щастя», здійснену в 1940 року Гнатом Юрою. Однак, як це відбувається, ви маєте дізнатись особисто, тож лишаємо інтригу.

Щастя короткоплинне і триває всього лише якісь миті, і почасти за нього доводиться платити високу ціну, сплачуючи мито за власний гріх. А поза всім тим лишається лише ефект білого шуму, який виникає від так званого снігу на екрані того самого телевізора під час перешкод радіохвиль. І що є реальність, хто рухає невідворотністю подій цього світу, у кого в заручниках людина зі своїми пристрастями – вічні шекспірівські питання, шукати відповіді на які й в «Украденому щасті» можна ще не одне століття.

 Рецензія: Даша Кашперська

Фото: Національний театр імені Івана Франка; фотограф – Валерія Ландар

Репортаж з першого дня прем’єри