Григорій Гладій спеціально в День театру: "Театр неминучий"

Григорій Гладій – український актор театру та кіно, режисер, педагог; живе і працює в Канаді, протягом багатьох років співпрацює з Театром Просперо в Монреалі. Сьогодні в міжнародний День Театру Григорій Гладій спеціально для ProТеатр поділився роздумами про вогонь Живого театру, і чому він обов'язково переможе.

...зараз, як ніколи, перед Театром постає нагальна потреба нової дефініції. Такої екзистенційної загрози перед самим інститутом театру на моєму віку ще не існувало. Навіть за часів тотального контролю, а вся моя юність, студентська і перші роки у професійних театрах, проходила під пильним наглядом владних органів, театри були надійно захищені від поганих впливів іззовні, здавалося, що так буде назавжди, і я особисто був готовий залишитися «невиїзним» на решту років свого життя. Ті молоді ентузіасти, що мріяли про «живий» експериментальний театр, винаходили способи, як, лишаючись «на плаву», такий театр практикувати. «Стійкий Принц» Марка Нестантинера у Молодіжному (тоді) театрі, був результатом майже нелюдських, зусиль і стремлінь цілої групи молодих артистів.

Після цього було вчинене насильство державними органами, і від вистави залишився, приправлений гіркотою, сумний спогад. Тепер говоритиму «від себе»: театр є невід’ємною частиною нас самих, як людей, і доки життя на Землі існує, доти буде і Театр. Театр є дзеркалом життя; життя потребує свого відображення так само, як Краса мусить себе заманіфестувати у чомусь; вона шукає цього дзеркала, а Театр, як дзеркало, дає притулок цій красі, бо у «комерційній» реальності Краса себе почуває «не вдома», тому я хочу наполягати на потребі свого власного, захищеного від зовнішніх впливів, інтимного світу, до якого не мають доступу ніякі зовнішні впливи. Треба Внутрішньо Емігрувати!..

Ще раз нагадую: мій особистий приклад зовсім не є закликом до якогось

Єжи Ґротовський, Григорій Гладій та Анатолій Васильєв
(Понтедера, Італія, 1990р.)

наслідування. Усе своє «доросле» життя я віддав на служіння Театрові; після свого вигнання з України на початку 80-х, мене прийняв Йонас Вайткус, запросивши працювати у Каунасі. Це була для мене справжня еміграція! Вперше у житті я закохався у Театр, побачивши «Короля Убю», якого Вайткус поставив, уявіть собі, у кінці 70-х!, коли ми з Харківським театром ім. Шевченка, куди я був направлений після Карпенка-Карого, - гастролювали у Вільнюсі (справжній заграниці!) - і там я побачив Справжній Театр: паралельно у Вільнюсі тоді був на гастролях Каунаський театр, керований Йонасом Вайткусом!.. Другим режисером був молодий початківець Еймунтас Някрошюс; і я побачив тоді його перші вистави: «Івановас» і «Балади Дуокішкіса»... Це було для мене першим коханням. Відтоді я став служити Театрові. Потім була Москва, був Васільєв. Роки навчання і роботи у трупі Школи Драматичного Мистецтва - це окрема сторінка моєї Театради, що співпала з Пєрєстройкой.

Далі - Канада. Нова територія, на яку я в‘їхав на Білому Коні,- по інерції шокового успіху у західної публіки, до якого привели численні гастролі трупи Театру Анатолія Васільєва з легендарними «Шести Персонажами у Пошуках Автора» Л.Піранделло. Монреаль у Квебеку став моєю Другою Батьківщиною... Театр, звичайно, виживе, навіть у моменти турбулентності і катастроф, і я хотів би скупчити увагу саме на тому очевидному факті, що сам феномен театру є дзеркалом, своєрідним відбитком нашої реальності; якщо є світло, то є й тінь, образ, відбиток, видіння. Наша реальність не може існувати без свого усвідомлення - без Театру. Незалежно від обставин, навіть коли ці обставини катастрофічні.

Театр неминучий. З огляду на те, що Театр має бути кимось постійно підживлюваним, хтось має пильнувати вогонь Традиції радше, ніж уклінно розшаркуватись перед Попелом традиції, як сказав би Густав Малєр. Саме музика Малєра відкрила у мені потребу шукати ключі для творення Театру через Музику. Глибинне почуття Музичності вважаю ключовим для тих, хто робить Живий театр; словом, маємо тут до діла справи внутрішнього порядку. Коли вогню живого Театру загрожують несприятливі зовнішні чинники, то треба тоді з потрійною енергією зануритись повністю і цілковито у пошук внутрішній. Запитати у себе: навіщо все це?.., створювати свій внутрішній Театр: є для цього найкраща оказія. Читати, писати нові сценарії, вигадувати нові методики і самовдосконалюватися; мріяти, зрештою. Посадити сад, бодай на підвіконні, здійснити акт Повернення Додому. Усі ми на Землі, потребуємо цієї інтроспекціі, цієї радикальної переміни. Не думаю, що за пару тижнів- місяців все знову повернеться, так як було... А Театр, все таки, буде і надалі, як і наше на Землі життя... "Полюбіте щирим серцем Велику руїну...", - як у Шевченка. Отакі ось думки в переддень Дня Театру...

Григорій Гладій (с)