Перейти до основного вмісту

Життя – не спорт. Дискваліфікація – це смерть


Скільки там нам заповів Жорж Польті драматургічних ситуацій? 36? І, напевно, що одна з найпопулярніших це та, коли все приховане стає явним, коли від початку і аж до самого кінця розкручується клубок гріхів, зрад і пороків. Таким собі ящиком Пандори є й п’єса Дмитра Богославського «13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом». Йтиметься про баскетбол? Можливо. Про спорт? Очевидно. Правда,  найскладніший спорт – це саме життя, в рамках якого кожен грає за своїми правилами, а часом і без них, тому, коли постає питання дотримуватись хоча б 13 з них, все може перетворитися з невинного класичного спорту на жорстоку забавку.

З білоруським драматургом Богославським режисер Стас Жирков співпрацює не вперше. Театрали, звісна річ, пам’ятають їх співпрацю, що вилилась спочатку у виставу «Любов людей», а потім у топову виставу фестивалів, офіційних та неофіційних театральних чартів камерних сцен «Тату, ти мене любив?» в театрі Золоті ворота. І якщо остання вистава – це суцільно психологічна інфернальна забавка у спогад і реальність, то у «13 перших правилах» не варто шукати подвійного дна темного колодязя.
Цей текст  – типовий приклад нової української драми, що спускає нас з неба на землю. Колись це міг би бути Джон Прістлі і його «Небезпечний поворот» з аристократичними панами та пані, але тепер це умовне баскетбольне поле в межах однієї типової квартири молодої пари, яка б могла бути в будь-якому спальному районі українського мегаполіса. Юрій Ларіонов розташовує сценічний простір за геометрією подіуму. Однак завдяки кавовому кольору килима, чіткій роздільній лінії на його середині, а також тортові – головному символу причини зустрічі двох пар давніх друзів на день народження одного з них  ми потрапляємо на баскетбольний майданчик, в центральну зону якого згідно з правилами вкидають м’яча.

Тож глядачі за законами цього простору, розташовуючи з обох боків від умовної сцени, стають глядачами на трибунах цього підсвіченого неоновим білим світлом спортивного майданчика. Чому ж баскетбол? Все просто – головний винуватець свята Вова, якому виповнилось 35 років, спортсмен-баскетболіст, який і спробує розказати цим неконтрольованим гравцям у життя, і нагадати собі теж, 13 простих правил.

У якийсь момент п’яної гулянки  подіум-майданчик перетвориться на умовну відстань між дуелянтами, де замість пістолетів з обох сторін стоятимуть мікрофони (вже звичний для режисерського почерку стендап-прийом), з яких лунатимуть тихі постріли гучної правди, а посередині на точці відліку – торт зі своїми цифрами «35». Роки прихованої заздрості, ворожнечі і зрад дадуться в знаки, тому шокове протверезіння буде приходити різко, що змушуватиме учасників цієї гри зволожувати свою свідомість спиртом знов і знов. І щоб не розсипати тут жменями спойлери, опускаю ключові моменти низки сюжетних кульмінацій, в межах яких з’ясується, що подруги й не подруги, друзі не друзі, а коханих може й нема. Домінують маски, а під масками лише потворне обличчя страху.
Цікаво зауважити, що з мовою персонажів час від часу відбуваються певні трансформації. Тут лунає з вуст героїв і чиста українська з красивою лексикою, що виправдано моментами відвертощів, коли вони з п’яних своїх подоб повертаються, ніби, до внутрішньої тверезої реальності; або в патетичних монологах Ігоря (можна згадати його алюзії на народ могутніх і щасливих гипербореїв) чи, зокрема, в міркуваннях такого собі недалекого фізрука Вови, якому за умовами образу подібна патетика ніби й не властива. Однак вона є. Тут лунає і типовий суржик, який у героїв то з’являється то пропадає, часом вже незалежно від психології мізансцен.

Поза тим – ця вистава мала з’явитися хоча б для того, щоб ця четвірка – Андрій Ісаєнко, Ірина Ткаченко, Євген Авдєєнко та Анастасія Карпенко зійшлись в неймовірно потужний акторський квартет, спостерігати за сценічним існуванням, емоційними параболами та динамікою розвитку образів якого одна насолода. Вони будуть усі відмічені леопардовими принтами в одязі, які є чи то маркером такого собі провінційного гламуру (який також підкреслюють і пісні, що лунають з телефонів героїв – гурпи «Пропаганда», «Горячий шоколад»), чи то відбитком  внутрішніх тваринних інстинктів, які жодні правила не здатні регламентувати, навіть баскетбольні (костюми – Христина Корабельникова). І поки вони шукають в собі людське почуття любові, їх наздожене фол, наприкінці якого в ламповому світлі будуть промовлені Ігорем слова про смерть. Про неї говорять спокійно,  лишаючи собі простір усвідомлення, так само тихо, як говорять про будь-яку правду, хоч і в мікрофон.
35 років. 35 секунд – максимум, як довго можна утримувати в одних руках баскетбольного м’яча.  Мало, напевно. Проте правила є правила. І коли ти програєш в житті, а не в баскетболі, то тебе буде дискваліфіковано, без права повернення на майданчик існування. Ця вистава – дзеркало маскульту, поняттями якого вміє вправно жонглювати Стас Жирков, вбудовуючи їх у межі театральної стилістики, а для поціновувачів авторського почерку цього режисера – це чергова можливість додати цю роботу в свій чек-лист і побачити знайоме в новому й нове в буденному.
Рецензія: Даша Кашперська
Фото: Дарина Дейнеко-Казьмірук

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в н...

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі...

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз...