Перейти до основного вмісту

Вижити. Зрадити. Осліпнути.



«Розумні нам не потрібні. Нам потрібні вірні»
«Важко бути Богом» брати Стругацькі

Ілля Мірошниченко та Катерина Кузнецова презентували прем’єру в Kyiv Modern-Ballet Theatre – балет-антиутопію «1984. Інша» за мотивами роману Джорджа Орвелла. Вони ж і виконали головні партії постановки – Її та Його. Зовсім не даремно їх герої не мають якихось конкретних імен, на відміну від прототипів. Адже, культовий роман, втілений мовою тіла, звучить не тільки словами Джорджа Орвелла, але й взізуалізує збірно головні меседжі всіх антиутопічних сюжетів, в котрих суспільство не має жодної вакцини проти спотворення власних душ. А головне ставить вкотре питання, а чи здатне хоча б кохання розірвати пута викривленої брехнею реальності.

Гібридний світ пропаганди, страшні зародки якого здавалися лише попередженням для майбутніх поколінь ще в минулому столітті, сьогодні набули свого тіла, конкретних обрисів і навіть імен. Хореографи-постановники у своїй інтерпретації відомого сюжету свідомо відходять від звичного контексту твору. Роман перетворює свої ідеї в хореографічний малюнок, в якому Він, як і всі інші, людина кольору хакі, лише з червоною стрічкою-відміткою на серці. Як і всі інші, Він вживає пігулки пропаганди регулярно, слухняно, притупляючи тим самим будь-які інші свої чуття. «Великий Брат» контролює дихання кожного, вкладаючи безумство лозунгів у їх свідомість,  доводячи їх стан до рефлекторного тваринного гарчання з-за сітки клітки. 

У єдиному пориві танцівники підноситимуть віддано схрещені руки догори й майстерно у стилі «body percussion» відтворять єдине дихання несвідомої суспільної машини, позбавленої власного «Я». Трупа Kyiv Modern-Ballet давно вже славиться винятковим стилем хореографічної школи, яка виявляє себе в кожній індивідуальності танцівника. Тут балетний організм у складі 9  артистів (Владислав Добшинський, Катерина Курман, Роман Кушнеревич, Олександра Максимчук, Валерія Мельничук, Віолетта Петролай, Дмитро Погрібніченко) амплітудний і єдиний у своїй виразній лексиці, завдяки чому в поєднанні із сучасною музикою Гільдур Ґуднадоттір та Hauschka, без особливих якихось дорогих спецефектів змушують поринути в моторошний світ, в якому індивід ламають так само легко, як сірник. І попри те, що сучасна музика влучно вплелась у сучасну хорегорафію, у голові неодноразово під час перегляду зринали рядки з відомих пісень гурту Nautilus Pompilius, зокрема «…И я держу равнение, даже целуясь, На скованных одной цепью…» і «…Я не видел людей страшней, Чем людей цвета хаки», що не дивно з огляду на ті ідеї, які закладені в них і у самій постановці.

Вона – сліпа, чи свідомо обирає чисту темряву, замість чорного світу брехні. Вона закриває свої очі чорними окулярами і тільки, як Свіфт Григорія Горіна, відчуватиме цей світ на дотик, аж доти, поки кохання не зніме з неї цей морок з очей. Але система нищить навіть це почуття, ламає зсередини так, що навіть закоханий Він зрадить Її, як і Уінстон Джулію в однойменному романі, бо як казав Орвелл, вже ліпше її, ніж його. І це теж вибір. Художня робота зі світлом надає постановці об’єму і певного динамічного пульсу, коли гра відблисків, проміння і тіней доповнює хореографічну динаміку.

«Ми зустрінемось там, де немає темряви», – промовляє в своєму романі письменник, але, на думку постановників, й світло може породити темряву, заворожити й осліпити. Яскравий прожектор у глибині сцени – це автономний герой вистави, саме в його світлі народжуються омани й гіпнотичні тіні Великого Брата, воно, як істинне зло, ховається завжди за маскою добра, чим деформує розуміння правди. Саме цей прожектор у постановці стане втіленням абсолютного антигероя, якого за законами будь-якої антиутопії знищити не можливо, тому і Він після поразки у двобої з випалюючим світлом зрозуміє зраджену Її і вже тепер сам обере морок замість світла.

«1984. Інша»  це дійсно інша, ніж в Орвелла історія, бо вона ще більш універсальна для нашого посттоталітарного суспільства, для світу, котрий живе в епоху постправди та гібридної свідомості.
Рецензія: Даша Кашперська
Фото: Настя Телікова

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз