Після двох років закордонних постановок
Станіслав Мойсеєв повернувся на українську сцену з прем’єрою «Акула» за
мотивами твору «Олеанна» американського письменника, сценариста і режисера,
лауреата Пулітцерівської премії Девіда Мемета. На цей раз це неочікувана (або ж
навпаки, передбачувана після років боротьби з традицями репертуарних театрів)
колаборація з «Диким театром» Ярослави Кравченко. Вперше виставу було
представлено в рамках міжнародного львівського театрального фестивалю «Золотий
Лев» ще у жовтні, відтоді Київ очікував на свої покази.
П’єсу Мемета неодноразово ставили в
Європі і на Бродвеї, однак вона, попри свою, на перший погляд, просту колізію у кожного режисера була розкрита
по-своєму. Ну що ж, перед нами розгортається, ніби банальна історія одного
успішного викладача Джона, до якого приходить студентка-дурепа, яка хоче
виправити свою низьку оцінку. Вона заявляє, що нічогісінько не розуміє з того,
що їй розповідають на парах. Професор спочатку відмовляється щось виправляти, а
потім йде на якийсь ідіотський компроміс, пускаючи у хід весь шарм академічного
повчання. Коли ж вони зустрічаються вдруге, Керол звинувачує свого викладача в
усіх смертних гріхах (расизмі, сексизмі тощо…), скориставшись тим, що минула
зустріч у них проходила тет-а-тет. Кар’єра ламається, стосунки в сім’ї також, а
сильний інтелектуал стає жертвою тієї ж дурепи.
На перший погляд п’єса відкрито кричить
актуальною сьогодні західною гендерною проблематикою харасменту, яка дедалі
частіше звучить і в нашому медійному просторі, а також занепаду підходів до
системи освіти. Однак для Мойсеєва, як зрештою і для Мемета, це лише
інструменти для того, щоб створити вдале підґрунтя для розкриття глибшого
соціокультурного конфлікту.
 |
| Фото: Олексій Товпига |
На камерній сцені київського ТЮГу з
чотирма ефектними панорамними вікнами кабінет викладача Джона (Сергій Калантай)
перетвориться на капкан хижачки, з якого виходу нема. Художник-постановник Володимир Карашевський
використовує цей мінімалістичний простір максимально функціонально, створюючи
не тільки академічну атмосферу, в якій домінують нагромадження книжок і
усіляких паперів, але й вибудовує внутрішні сенси стосунків вертикалі
викладач-студентка завдяки логістиці сцени з її балконом і сходами, відтак
демонструє позицією «зверху» і «знизу».
Джон Сергія Калантая – це достатньо
успішний викладач на порозі
 |
| Фото: Олексій Товпига |
підвищення і купівлі нового будинку. В нього все
склалось, він виглядає з голочки, очевидно веде здоровий спосіб життя з огляду
на те, що він приїхав на роботу на велосипеді, на якому ще прикріплено декілька
бутлів для свіжої водички. Також можна зробити висновок, що він достатньо
законослухняний громадянин, який дуже турбується про себе, оскільки не сідає на
велосипед без захисного шолома, що недвозначно своєю формою нагадує плавець
рибки. Тої рибки, яка стане сніданком для більш сильної особини в харчовому
ланцюжку. Калантай як актор абсолютно європейського типу з легкістю вписується
в такий стереотипний збірний образ. Для нього важливо бути деміургом, гуру,
авторитетом не тільки в освітньому процесі, але
в життєвому, особливо для своєї непутящої студентки Керол Катерини
Алексєєвої. Він їй однозначно симпатизує, однак в його діях зовсім немає жодних
сексуальних натяків. Проте навіть на початку діалогу зі студенткою, висловлюючи
фрази патетичного інтелектуала, він виглядає достатньо непереконливо. Діалог
рвучкий, монолог не вдається, адже його методично пориває Керол зі своїми «а що
це означає?», «я нічого не розумію!». Чи був це усвідомлений режисерський хід,
щоб показати від початку, що Джон заручник не своєї, а чужої гри, чи це можна
списати на певний тремор прем’єрного показу, важко сказати.
Свої
промови він намагається виголошувати у прямому і переносному значенні зверху,
перебуваючи на балконі, чи стоячи над студенткою, яка тим часом сидить на
підлозі і демонстративно конспектує кожне слово. Через свою ліберальність він
іде на відвертощі про власні комплекси, які він вважає тою ниточкою, яка пов’язує
його з цією дурничкою, яку, він вважає, може героїчно порятувати. Але його
авторитет нульовий, його ліберальність грає проти нього, його позиція «над» вже
скоро опиниться «під», коли його ж учениця буквально виб’є з-під нього стілець
опори.
Трактування ролі Керол у втіленні
Алексєєвої цікавіше, порівняно з іншими
 |
| Фото: Олексій Товпига |
постановками, тим, що ти одразу
розумієш «who
is
who».
Вона обмежена, можливо, в академічних знаннях, але точно не в основах полювання.
Вона – нове покоління, для якого концепції та перцепції – це не освіта, а
банальне професорське термінологічне самолюбування. Вона чудово розуміє, що
Джон той прокламатор, який і сам не вірить у власні переконання. Вона поступово
і мудро вивчає його, як жертву, записуючи в конспект не його мудрі вислови (але
насправді пусті), а власні спостереження за його больовими точками. У неї немає
інших відчуттів крім злоби, хижацтва та відчуття помсти. Тому, коли професор на
середині сходів (так, це якась середня позиція між крайніми точками вертикалі)
говорить телефоном зі своєю дружиною, вона вже тоді бачить його слабкість, його
перехід від викладацького наративу до учнівського кивання головою. І саме в ці
моменти було цікаво спостерігати за тим, як запалюються очі Акули-Керол. Для Керол
виявилось так само легко, відкрити його, як бляшанку з шипучим напоєм, але вже
психологічно, тому Джон опиняється на стільці, ніби в кабінеті психолога-садиста.
Вона зітре його, як вправно стирала з підлоги його крейдяні написи банальних
істин.
Алєксєєва – шахіст-шулер, що у слушний
момент, коли відчуває власний
 |
| Фото: Олексій Товпига |
програш, перевертає дошку фігури і опиняється на
боці сильного. Саме тоді навіть у її візуальному образі почне проявлятись її
хижацька сутність: вона вже не дівчинка-школярка, а сексуальна дівчина,
спочатку на губах якої з’явиться чи то сяюча риб’яча луска чи то сталь, а потім
і на обличчі. Вона напише на нього кляузи і прикріпить до його піджака. Уважний
глядач зміг би навіть побачити, що на тих папірцях навіть звинувачення написані
часом безграмотно, але це не заважає їй відкушувати голову своїй жертві,
використовуючи проти неї кожне сказане слово, яке, виявляється, має подвійне
дно. І вже тоді вона почне говорити з висоти балкону, і навіть у музичному
рішенні відбудеться трансформація. Якщо провідною музичною темою Джона був
класичний менует у виконанні Даніеля
Чорземпи, а Керол – сингл гурту CCR
– «Suzie
Q»,
то під кінець вже Керол буде імітувати вишукані статечні рухи під менует. Однак
ненависть властива кожній людині, і кінцівку п’єси Мемета Станіслав Мойсеєв
обігрує з властивою йому естетикою. Замість сцени вияву жорстокої буквальної
агресії, як у самому творі, Джон у своїй безвиході й безсилій агресії буде
розбивати коло ніг Керол водяні бутлі-бомби.
 |
| Фото: Олексій Товпига |
Тому ця історія далеко не про сексуальне
насилля, а про те, як соціокультурні процеси, в яких винні ми самі, дали
можливість люмпену отримати владу, доводячи, що інтелігентство проти злоби
посередностей абсолютно безсиле. Але й позиція Керол – це не позиція лише
однієї людини, вона представляє цілу когорту своїх одногрупників, про що
неодноразово говорить під час звинувачень. А це вже, погодьтесь, зовсім інші
масштаби проблеми. На цю історію можна
подивитись і під іншим кутом. Всі ті, хто так чи інакше був вимушений зазирнути
за куліси, як говорить реформа, «нової української школи», міг побачити, що
таких хижаків (маленьких чи великих) чимало, і їм не важливо хто є їх вчитель,
адже старий формат лібералізму вже не працює, вже ніхто не сприймає викладача,
як правду в останній інстанції.
Вистава «Акула» вочевидь матиме досить
вузьке коло глядачів, крім того, це досить нетипова вистава не для Станіслава
Мойсеєва, а саме для «Дикого театру», адже естетика режисера тут перемогла вже
укладену традицію самого театру. І саме
в цьому полягає фішка експерименту такої колаборації, в якому глядач все ж буде
основним піддослідним.
Коментарі
Дописати коментар