Перейти до основного вмісту

ОЛЕГ СТЕФАН: "Треба відкривати двері театру для невідомого, ризикового"



Олег Стефан –  лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Заслужений артист України, актор, чиє ім’я стало символом львівського театрального простору, митець, що не побоявся зараз кардинально змінити своє життя, і став частиною київського театрального виру і ввійшов у склад трупи Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. ProТеатр зустрівся і поговорив з актором pro те, як далась зміна міста; роботу з молоддю; усвідомлення себе; pro резонатори сучасного; Театр Леся Курбаса, Театр драми і комедії, Київ, Львів, першу київську прем’єру та вже наступну і, звісно, pro любов.


Хотілось би нашу розмову почати з кардинальних змін, що відбулись зараз у вашому житті. Спочатку зі зміни міста. Як вам сьогодні в діловій машині столиці після мистецького камерного Львова?
Я не мав на меті переїжджати до Києва, я відгукнувся на запрошення. Це важливо. Останні роки я відчував, що якийсь поворот в мені назріває. І коли приїхав у Київ, мав сильну тривогу, що місто мене роздере: своїм ритмом, знайомими, якоюсь надмірною заклопотаністю... Тому в перші дні, коли до мене зверталися журналісти, я їм всім повідмовляв. Сказав: «Друзі, мені нема про що говорити, я сюди приїхав реально не для того, щоб завойовувати простір. І взагалі, я киянином не спішу ставати». Насправді, я вдячний, що так склалося все: що я працюю на лівому березі, що я живу тут недалечко, біля озера в мікрорайоні Райдужний. Влітку я там вже і покупався, і з деякими людьми поспілкувався. Київ для мене став відкриватися таким нестоличним. Я бачу кожного разу в маршрутці людей, які їздять на роботу, з роботи, вони різного статусу, і мені приємно, що від кожного другого я чую «на зупинці, будь ласка», «біля театру, будь ласка», «на наступній». Для себе я зрозумів, як для того, хто довгий час прожив на Галичині, що Київ…
Не безнадійний?
Я не хотів так сказати, але власне! В такі моменти  одразу відчуваю, що ці люди мені рідні, хочеться підійти і сказати: «Я такий радий вас чути!».
Коли ж ви відчули, що потрібно щось міняти?
Кадр з фільму Ахтема Сеїтаблаєва
"Захар Беркут"
Останні роки мені хотілося попрацювати більше з молоддю і я бачив в цьому сенс. 7 років тому я набрав курс у Львові і це теж був поклик мого серця, бо я розумів, що приходить момент, коли можу не тільки на якомусь вербальному рівні передати свій досвід, а коли я ще у змозі зробити це тілом, звуком – всім. Це не було бажання зайнятися викладанням в університеті. Набрати і випустити курс – це була спроба на раз, просто знав, чим буду займатися з учнями протягом цих п’яти років. Сам принцип викладання був схожим на те, що робив свого часу у своїх майстернях Лесь Курбас, але про це я дізнавався згодом. І так було часто в моєму житті: вигадував велосипед, а потім дізнавався про давнє його існування, проте це був мій власний винахід і це відкриття особливо творило мене. Знаєте, коли тут в театрі (Театр драми і комедії – ред.) був конкурс рік тому, і в соцмережах відбувалося жваве обговорення: «А хто? А що?» – я знав, що претенденти дуже достойні. Але коли відбувся такий тандем..! Для себе десь років 5–6 тому я почав помічати режисуру цих двох молодих людей, як Тамари, так і Стаса (Тамара Трунова та Стас Жирков – ред.), то міркував собі: «Було би добре попрацювати разом». І навіть були такі думки, щоб вони у Львові щось поставили. А тут вони раз і вдвох! До того ж запрошують акторів Діму Олійника, якого я помітив в театрі «Золоті ворота», і Оксану Черкашину, з якою я познайомився набагато раніше на перехресті доріг між Харковом і Польщею, збирається сильний склад молодих акторів.  Коли прийшов, почав дивитися діючий репертуар, спершу останні роботи театру, важливо знати, що сьогодні звучить і промовляє до цих режисерів. Вдячний, що перша, і поки єдина, робота сполучила мене зі старшим складом акторів. Розумів, що з’являюся перед людьми, які нічого не знають про мене… хіба щось чули колись… З  молодшими акторами цього театру я був знайомий більше: вони приїжджали до Львова, ми гастролювали, на зйомках, хтось на майстер-класах… А тут з перших же проб тепле, просте, радісне спілкування, і дуже душевне і професійне ставлення. Маю всередині дивне відчуття – ніби все з початку, зараз більше відчуваю себе учнем. Зрозумійте, вся моя активна фаза відбулася у Львові –  25 років в театрі Леся Курбаса. Це місто, яке мене сформувало непомітно для мене. Тому, коли мені кажуть: «Ну, от він вже киянин», – я так само шугаюсь, як колись, коли ще не відчував себе львів’янином. Напевно все справжнє з нами  стається непомітно для нас самих.
Тоді хто Олег Стефан? Львів’янин, харків’янин, житель планети Земля, може безвідносно до місця, ким себе відчуваєте в цей період життя?
У мене відчуття, що ніким і нічим. Або вже ніким і нічим… Я не знаю, як з цим бути, але я з цим живу.
У якому сенсі? Що ви вкладаєте в це «ніким і нічим»?
Сцена з вистава "Перехресні стежки" Івана Уривського
Театр Леся Курбаса
Фото: Дар'я Бедернічек
Напевно, це потреба, прагнення до “білого листа”... Зараз приходить розуміння, що ми себе для себе ідентифікуємо по тому, як нас сприймають інші. Нас створює те, що нас віддзеркалює. А нас віддзеркалює наше оточення. І, очевидно, простір, в якому я перебуваю, театральний простір (бо іншого у мене немає), він віддзеркалює мене і поступово формує людину для людини. І людина поступово починає сприймати себе такою, якою її бачать інші. Я вважаю, що це досить небезпечний момент для актора, хоч, можливо, для інших людей це дає опертя, можливо, захист, спокій, бо ти усвідомлюєш свою значимість, авторитет, особливість... І тоді актор, якщо вірить тому, що бачить у дзеркалі, непомітно для себе починає займатися такими самими рольовими іграми, якими нас змушує займатися  суспільство.
Але це класична психологічна теорія про те, що ми всі носимо певні маски. 
Дивіться, куди ви своїм запитанням мене завели. Я зробив паузу, бо я зрозумів, що ви зараз дуже круто повертаєте в теми, які не дають мені спокій. І коли я кажу «ніким і нічим», для мене, насправді, так само це і лячно, але про це я весь час думаю.
А чи це не пов’язано зараз зі зміною ритму життя? Коли ви задумались над цим питанням?
Не зараз. Я розумів, що я значу, що я є. Я почав розуміти це від всіх, хто мене оточує.
А це зі знаком плюс чи мінус? 
Напевно, це два знаки. З одного боку, я зрозумів перспективу свого плюса, коли ти спокійно можеш доживати в цьому місті, вряди-годи роблячи якусь успішну роботу. З іншого – ... я побачив картину свого вмирання. 
Коли більшу частину цієї дороги нібито пройдено, починає бути страшно, «а що ж далі робити?». Напевно в цьому питання? І тому хочеться міняти все кардинально і, нібито, починати зараз з чистого листа, випробовуючи себе, додаючи певного адреналіну та відчуття, що «я живу» і, що попереду ще дуже багато.
Кадр з фільму "Гуцулка Ксеня" Олени Дем'яненко
Абсолютно так. У мене стояв такий вибір, одним з яких був – я реально міняю життя, іду з професії, але для того в мене немає достатньо матеріального статку. Зараз це питання і досі в мені звучить. Є відчуття завершеності. Але чому я заговорив за молодь – перший поклик до студентів дав мені розуміння того, що ти, по-перше, не все завершив, ти маєш передати. По-друге, я довго для себе після цього чи протягом цього періоду визначав, що ти далі можеш робити на цій території. Крім того, що ти просто можеш гримнути дверима, ще існує питання вдячності Театру з великої літери, чи тому богу театру, скажімо так (Платон зробив мене поганином). Якщо з оцим молодим поколінням режисерів, акторів виникає магнит між нами, тоді є сенс... це і є мій останній період, я його так називаю – фінальний період роботи… наскільки він може бути довгим не знаю, хоча десь всередині відчуваю і зважаю на те, що запропонує дорога. Напевно, зараз мій сенс тільки в тому, щоб допомогти, поділитися і тихо закрити двері.
Цей ваш контакт з молоддю – це певний процес кровопереливання: молодої у вашу, вашої в їхню. А, як відомо, це оновлює організм на біологічному рівні, а в цьому розумінні це енергетичне переливання, що може якраз і дати це оновлення.
Це оновлює організм Театру на біологічному рівні. А я зараз отримую кайф  від того, що не роблю великих перспектив. Намагаюся прожити цей день. Зараз уже такий вік у мене, коли ти встаєш зранку і думаєш про об’єм цього дня, а ввечері думаєш про те, що в цьому дні було зайве: яке твоє слово, який жест чи вчинок.
Ви, як актор, що багато років був складовою мистецького Львова, з тим багажем, який було напрацьовано в Театрі Курбаса, зараз опинилися тут, і ви цей досвід інтегрували сюди, так чи інакше. Чи ви цілком ввіряєтесь обставинам?
Сцена з вистави "На початку і наприкінці часів"
Львів. Театр Лесі Українки
Я вам казав, у мене зараз внутрішнє  відчуття, що я учень. А ким можна себе уявляти, потрапляючи на територію, де я просто з’явився, як такий собі майже дідок? Мені 54 роки, в цьому віці вже стають дідами, хоч італійський режисер Маттео Сп’яцці, з яким ми зараз працюємо над новою прем’єрою, і каже, що в мене динаміка сьома-восьма, а вона притаманна людям до тридцяти. Тому я не дивлюся в старість. Так, все одно все не з нуля, я просто навколо бачу багато нових облич, я намагаюся з ними стати ближчим, запам’ятати їх по іменах, у мене з цим проблеми, хоча ролі тьху-тьху-тьху, якось лягають (сміється).  І тому це дає відчуття того, що треба подивитись на себе заново. В мене немає зараз амбіцій ні на яку роль, і нічого доводити я не хочу. Хочу тихо працювати далі з тим, що буде посилати мені доля, хотілося б, звичайно, щоб це були хороші матеріали. 
І тоді у продовження: львівський Театр Курбаса – філософсько-літературний (позиційний) театр, театр Стаса Жиркова як режисера – це більшою мірою соціальний театр.  Ось цей, достатньо різкий, перехід від одного мистецького методу до іншого, як відбувся? 
Він не відбувся, він відбувається зараз, поступово. Ось те, що ви визначаєте як напрямок Театру, це теж про щось говорить, і це певною мірою мене теж бентежить.
Але це обличчя театру, певна репутація в хорошому розумінні.
От, і коли ви це називаєте, ви знову говорите про минуле, а я хочу говорити про сьогоднішнє і про театр, який є адекватним тому, що відбувається з країною і людиною зараз. Я шукаю в собі те, на що резоную як актор. Режисер мав би так само запитати себе, на що зараз вібрує суспільство. Тому я розумію, чому Стас бере цей напрям. Якщо повертатися до того, як в мені це відбувалось, то уявіть собі – ти існуєш у театрі, який тебе реально виховує, у своєму шикарному репертуарі, і, це ж не секрет, актор будується тим, що він грає. Якщо я граю весь час водевільчики, то мені треба задуматися, і хоча б раз через три водевільчика зіграти щось, що поставить тобі запитання, що пробудить в тобі больову точку, без якої актор не може існувати. Отже, виховуючись в такому театрі, ти все одно
Сценічне читання п'єси Сари Кейн "Підірвані"
Фото: Volodya Stetskovych
не можеш не реагувати на те, що відбувається за стінами. Років 5 тому відкривалась Сцена сучасної драматургії у Львові в Театрі Лесі Українки п’єсою Сари Кейн «Підірвані». Це, можливо, був найпровокативніший матеріал, який я міг прочитати. Ми почали читати текст, де є брутальність, жорстокість, квінтесенція людської руйнації, де є мат. Мене ж інакше вчили. Пам’ятаєте оцей вислів: «Сцена – це святе. Театр – храм»? От з цих моментів починаєш думати, чому ці тексти тебе як актора не відштовхують. Наприклад, в житті практично від мене мат не почуєш. А тут раптом зі сцени. І тоді починаєш ставити питання, що ж спонукає цю Сару Кейн писати такі тексти? Павло Ар’є виступив режисером цього читання,  був візуальний ряд, на якому ми демонстрували певні елементи жорстокості. Тоді я почав відчувати, що ефект від читання п’єси на людях може бути сильнішим, ніж сама вистава, на підготовку якої витрачають 2–35 місяців. Очевидно, починаються розмови в творчих колах. Тоді митці з різних театрів можуть говорити тобі, що все добре, і баба Пріся прекрасна, і вистава чудесна, але от «мат, розумієш, я не переношу». Тоді доводиться сідати за стіл і говорити. Театр про що? Про людину. А людина – це що? Це не тільки одна половина місяця, а й друга. Людина, глядач потребує чесного, відвертого, справжнього. Розумієш, що приходить час, коли треба відкривати двері театру для невідомого, ризикового, впускати тих, хто відчуває це більше, і не боятися віддавати їм цю територію.
Підсумовуючи, можна сказати, що такі кроки були неможливі для Театру Курбаса, оскільки він існує в іншому світоглядному векторі, і там така драматургія, як п’єса Сари Кейн, з’явитися не могла. Саме тому у вас виникло бажання змінити сцену?   
Театр Курбаса чи не перший почав практикувати публічні читання п’єс. І ці двотижневі демонстрації нових текстів, і перша демонстрація «Слави Героїв» відбувалась там, і цю виставу вже практично можна було випускати, єдине, що ми ще тримали тексти в руках, але всі ходи вже було прописано. Але Театр Курбаса залишається обережним і вибагливо-вибірковим до того, що він зустрічає.
А чи можете ви спрогнозувати, як довго буде популярним соціальний театр, театр, який висвітлює ту, іншу сторону місяця, говорячи про брутальне та жорстоке? 
Сцена з вистави "Лісова пісня" Андрія Приходька
Театр Леся Курбаса. Фото з відкритих джерел
Я думаю, те, що ви зараз називаєте, має так само нести в собі естетичну складову. Говорячи про речі нашої жорстокої реальності, я бачу спроби висловлення достатньо високого рівня. Якщо сказати про враження, то «Погані дороги» Тамари Трунової – це мистецька якість високого ґатунку. Так само я був вражений виставою «Клас» Стаса Жиркова. Це і ступінь відвертості, і ступінь естетичної подачі, це важливо в такому театрі. Думаю, що попит на такий театр буде, але я би не робив на нього ставку. Мудрі режисери будуть поєднувати цей театр з іншими жанрами, іншими напрямами, вони, можливо, будуть міксувати стилі. Можуть народити з цього якісь цікаві поєднання. Молоде покоління режисерів здатне на це. Час 1990-х та 2000-х років був іншим, театри оберігали свою територію, тримались вектору, який обирали.
Ви колись зазначали, що сарказм, цинізм, оцінка – це негативні домінанти для українського сучасного театру. Чи не вбачаєте ви, що така робота Жиркова, як «Отелло\Україна\Фейсбук» представляє якраз обличчя цинізму в мистецтві і сучасній людині?
Говорячи про сарказм, цинізм, стьоб, я мав на увазі не твори і вистави. Там все це може бути. Я мав на увазі природу актора. Це досить успішний хід для швидкого завоювання аудиторії, і актори це відразу чують і користуються цим. Момент приколу і стьобу є небезпечним для акторської природи, я би робив ставку на інші людські якості. Больовий момент. Він  є невід’ємною складовою. Якщо ти від нього не відмовляєшся, ти починаєш інакше відчувати щастя. Тоді ти не сприймаєш це так, що якщо є біль, то потім тобі за нього обов’язково принесуть дарунок. Ти розумієш, що біль, вразливість самі собою роблять тебе щасливим, як не дивно. 
Бо це можливість відчувати…
Так! Жити! Наскільки ти можеш бути дотичним до всього, що ти вдихаєш, що ти чуєш, чого ти торкаєшся, що ти бачиш. Для актора вкрай важливо відчути себе людиною без шкіри. Це боляче, це не завжди треба робити, це може бути небезпечно, але внутрішньо варто це для себе тримати як основу.
Ви знали, що вистава «Перехресні стежки» буде для вас останньою в Театрі ім. Леся Курбаса?
Сцена з вистави "Перехресні стежки" Івана Уривського
Театр Леся Курбаса
Фото з відкритих джерел

Так. Можливо, я б раніше зробив цей крок і, можливо, я б не опинився в Києві. Бо насправді ніяких пропозицій не було. Але я вже знав, що мені, навіть у нікуди, але треба піти. Але так сталося, що Міністерство культури виділило гроші на «Перехресні стежки». Ми готували цей проект два роки. Мав  зобов’язання не тільки перед одним Іваном, а й перед другим (йдеться про Івана Франка та Івана Уривського – ред.). Треба було зробити цю річ, бо матеріал надзвичайний. Сам роман мені наново відкрив очі на Франка. Тому сталося так, що я ще один сезон присвятив «Перехресним стежкам». Радий, що ми їх вже зіграли біля 30-ти разів і в грудні гратимемо двічі.
Символічний світ Івана Уривського він який для вас?
Він дуже близький. По-перше, Іван Уривський – це світ, у який ти не можеш зазирнути, по-друге, ти готуєшся до репетицій, приходиш зі своїми міркуваннями про сцени (а я не дуже люблю висловлювати свої міркування на репетиції) і розумієш, що пропозиція, яка прозвучить після чергової ночі, проведеної Іваном Уривським в роздумах, може принести несподіваний хід. Це був симбіоз роботи, де режисер не боявся сказати «тут я ще не знаю», і це тебе магнітить, бо людина відверта. Це була робота з людьми, яких я дуже поважаю і люблю. Такий любовний чотирикутник. Я сказав собі: «Стефко, ти не маєш права іти на роботи, в яких не буде любові». Тільки це має сенс. І кожна наступна робота має народжуватись у взаємній хімії, коли ти не боїшся віддати себе в руки і бачиш, що тобі теж віддаються. Тоді стаються речі, які притягують людей в театр. 
Власне, ця любов тепер перейшла у вашу нову прем’єру «Альбатроси». Ви казали, що хочете переносити цей фермент любові на глядача.
Сцена з вистави "Альбатроси" Стаса Жиркова
Фото: Анастасія Мантач
 
Фермент любові – це дуже хороше визначення. Без ферменту любові актор не може бути апріорі. І це не розглядається суто щодо якоїсь конкретної вистави. Мені здається, що фермент любові важливий для будь-якої творчої людини.
Ваша історія в цій виставі, про єврея і колишнього вбивцю-нациста, вирізняється з-поміж інших. Однак тема альбатросів і його стосується. Тут втілено якусь християнську ідею любові, прощення, покаяння? Адже завжди найскладніше сказати «я тебе люблю» і «вибач». І тому ця історія найбільш поліфонічна.
Якщо логічно дивитися, люди, яким 95 і 91 рік – це люди, які стоять перед Богом. Вони по-різному прожили життя. Один, скільки б його не била доля, все одно залишається вразливим, і в нього є любов до життя, скільки б її не вбивали. А другий розуміє, що без слова «пробач», його просто Бог не візьме, можливо, ця людина не може померти саме тому. І, можливо, тільки ця зустріч дає шанс звільнитися і отримати прощення. 
Після цієї прем’єри ви одразу розпочали роботу над наступною з італійським
Фотограф афіші Олексій Товпига
режисером Маттео Сп’яцці, вистава буде називатися «Сімейний альбом».
У нас вже почались репетиції. Я думаю, це буде щось нове для України, точно не для світу, бо не тільки цей режисер практикує такі речі. Це буде робота з масками. І це буде не пантоміма і не хореографія. Це буде робота драматична, в якій буде смішне і зворушливе, впізнаване, добре, вічне. З такою системою засобів вираження український глядач ще не зустрічався. 
Тобто це буде тільки голос?
Ця вистава буде без слів. Я заінтригував? І вона буде на великій сцені. 
Ви переїхали до Києва, занурились в його мистецький світ. Знаємо, що багато ходите в інші театри. А в яких виставах ще продовжуватимете грати  у Львові, крім «Перехресних стежок»? 
Досить динамічне зараз існування. У Львові ще залишились «12 ніч», «Лісова пісня», «Формули екстази», «Марко Проклятий», «Баба Пріся»
«Маленькі подружні злочини» вже ні?
Може я ще колись їх зіграю, але думаю, що їх має грати молодий актор. Я, взагалі, не той актор, який тримається за ролі до кінця життя. Я хотів би, щоб мої учні переймали мої ролі, якщо вони є цікавими як проби, як момент росту для них. Я вважатиму це за щастя. З радістю поступаюся. І не маю такої внутрішньої звички боротися за перший склад, наприклад, якщо призначено двоє на роль. В мені це атрофовано. Більше того, я схильний віддати роль, якщо існують якісь непорозуміння.  
Ви нетиповий елемент акторської системи...
Напевно, так. Такі речі в мені говорять: «Стефко, ти не актор». 
Не стільки «не актор» в буквальному розумінні, як не можете бути в системі конкурентних стосунків.
Так, і тоді в мені й виникають питання: «Хто ти?», «Що ти тут робиш?». Для мене важливий момент довіри.

ProТе-БЛІЦ
1. Що порадите читати?
Домонтович, Сартр, Гессе, Пруст.
2. Що дивитись?
Якщо театр, то Дімітріс Папаїоанну (Греція), Сiдi Ларбi Шеркауї (Бельгія), Піна Бауш (Німеччина), Матс Ек (Швеція) – модерний танець. Драматичний театр – Кшиштоф Варліковський, Кристіан Люпа (Польща), Роберт Вілсон (США), Теодор Терзопулос (Греція), Тадаші Судзукі (Японія)... Якщо кіно, то сьогодні це шведське, англійське, данське. Я люблю раннього Ларса фон Трієра, раннього Альмадовара.
3.          У вас є улюбленавистава у Театрі Курбаса?
Наразі це «Перехресні стежки».
4.  Що найбільш разюче у київському побуті?
Занедбані під’їзди.
5.  Що головне для актора?
Залишатися живим.
6.  Що скажете Богу, якщо зустрінетесь?
Помовчимо.
7.   Для чого ми живемо?
Не знаю. Але знаю, що треба жити гідно.
8.  Вам щось сьогодні снилось?
Так, але це відбувається дуже рідко.
9.  Як проходить ваш ідеальний вихідний день?
Наодинці.
10. Про що ви мрієте?
Ні про що.





Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз