Забуваємо
слово традиційність і починаємо говорити про «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
в постановці Віталія Малахова в Театрі на Подолі. Малахов, як очільник театру, в
якому останні декілька років після зовнішнього оновлення пульсує свіжа гаряча кров експерименту, як
ніхто відчуває її і, далебі, стає й сам її провідником. На цей раз він говорить
про гарячу кров непокори кривді, що змушує людину йти навіть на злочин, і промовляє
словами Панаса Мирного в просторі нашої з вами сучасності.
Коли мова
заходить про Панаса Мирного, то одразу пригадується темний український реалізм,
яким просякнуті найвідоміші твори письменника – «Повія», «Лихі люди», «П’яниця»
і, звісно ж бестселер шкільної класики «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Але
як можна реанімувати в свідомості літературу, яку так старанно шкільні вчителі
(але треба бути справедливими – не всі) оздоблювали штампами та упередженнями?
Віталій Малахов знаходить для цього нову форму, надаючи нового сучасного
змісту. Режисер будує дію у формі вистави у виставі, спираючись на факт того,
що протягом декількох років в рамках соціальної програми театральні режисери
ставили в місцях позбавлення волі вистави, учасниками яких були ув’язнені та
персонал: у
Харкові поставили «Будинок, що побудував Свіфт» за п’єсою Григорія Горіна,
у дніпропетровській жіночій колонії – виставу за п’єсою «Гусарська
балада» Олександра Гладкова. Так і Малахов фантазує на тему того, якою б могла
бути постановка «Хіба ревуть…» за ґратами.
 |
| Фото Ira Marconi |
Ось ми потрапляємо в сучасні тюремні
приміщення, де в буденній атмосфері буцегарні відбувається репетиція вистави,
учасниками якої є справжні злочинці. Заґратоване небо, цегляні стіни, залізний
посуд, вертикаль спілкування начальник-в’язень – все це якнайкраще вписується в
рамки Панаса Мирного-сучасника і його темного реалізму. Звісно, в центрі
оповіді вистави Чіпка, у якого відібрали землю, він зневірений втрачає останню
надію на справедливість і правду, сам стає помстою за оточуючу несправедливість.
Оковита, бунт, грабунок, кохання, злочин. Немає жодного сенсу говорити про
відомий усім сюжет, особливо, якщо він тільки базис для режисерської
інтерпретації.
 |
| Фото Ira Marconi |
Ситі воли і
справді не ревуть, але кривду кривдою не здолаєш. І все зводиться до замкненого
кола зла. Шукаючи відповідь на питання «Чому сміливі, чесні і відверті люди
стають грабіжниками і вбивцями?», Віталій Малахов з ювелірною точністю
потрапляє в тематичну ціль твору завдяки рок-музиці. Адже рок-музика завжди була інструментом протесту, непокори, боротьби проти несправедливості, це
музика, що народжувалась андеграундом. Так і тут, у виставі – люди, що волею
долі стали на одвірках соціальних кіл, кримінальний елемент одним словом, бере
до рук гітари. Рок-бенд Театру на Подолі повноправно стає головною дійовою
особою.
 |
| Фото Ira Marconi |
У виставі
звучить понад 10 авторських унікальних треків, тексти до яких написав Віталій Жежера, що став й автором сценічної версії роману, а музику Іван Завгородній,
Валентин Бойко, Станіслав Мельник, Анна Тамбова, Катерина Шенфельд. Пісні
складають абсолютно повноцінний рок-альбом, який із задоволенням можна слухати
й поза виставою. Чого тільки вартує композиція «Вовчику» чи «Ромадан», яка б без зайвих зусиль могла б посісти
перші місяця чарту Radio Rocks чи Jam FМ,
особливо зараз в рамках ефективного функціонування квот в українських ефірах. Це
своєрідний жанровий ф’южн, а також єднання минулого та сучасного, що
проглядається як в елементах одягу, так і в музичних аранжуваннях, в яких
використані народні етномелодики та сучасні ритми, що часом нагадували музику
то Сестер Тельнюк, то ТНМК, та, навіть, Rolling Stones.
 |
| Фото Ira Marconi |
Крім того,
такий жанровий хід, як музична драма, дає можливість розкрити повною мірою й
акторський потенціал, використавши при цьому музичний хист акторів. Чіпка
Романа Халаімова – це квінтесенція рок-енергетики. Якби цей актор, ідеальний
злодій за своєю харизматичною природою, не влився б за покликом долі в театральну
течію, він все одно б мусив стояти на сцені, принаймні як рок-музикант точно.
Він настільки органічний у своєму виконавстві, що затирається межа
актор/музикант, а лишається лише універсальний артист, для якого музична
складова – це не режисерський баласт, робота на супротив, а додаткова
можливість власної реалізації та засіб оздоблення яскравими фарбами свого
Чіпки, що не тільки співає, а й вправно володіє гітарою. Тож магнетизм поганого
хлопця Роман Халаімов забезпечив на всі сто.
Катерина
Шенфельд вже не вперше на цій сцені бере до рук гітару, але ось це поєднання
тендітної дівчини з роком показує гонорову Галю нової епохи, якій до лиця й
український витончений весільний вінок, і бас-гітара. Вона заспіває й ніжні
акапельні вокалізи, що перегукуватимуться зі звуками природи, й рок-балади.
Варто зауважити, що і Мотря Анни Тамбової взагалі буде мати свій музичний
драматичний монолог, як виражальний засіб жіночої сили і болю.
 |
| Фото Ira Marconi |
І вся ця
музична історія оформлює той самий, а часом есхатологічний, на думку Леоніда
Ушкалова, реалізм Панаса Мирного, знімаючи умовні рамки часу та форми. Подібний
експеримент якнайкраще вписується в парадигму нового формату театру, котрий
готовий змінюватись, відчуваючи ту епоху, в якій він живе. Викладачам української
літератури ж порада – обов’язково самим попередньо ознайомитись з такою
театральною інтерпретацією, перед тим, як влаштовувати «культмаспохід» учнів,
адже ця вистава – це співавторство режисера з автором твору й автором
інсценування. «Хіба ревуть..» Віталія Малахова – це історія про волів і неволю:
буквальну, соціальну і внутрішньо-особистісну. Натомість для учнів, яких вчать
мислити критично, виходити за рамки упереджених думок – це чудова можливість
подивитись на книжкові істини крізь власну епоху з хештегами (#) і «собачками»
(@) коло імен героїв, вхопивши енергетику Панаса Мирного як рок-зірки.
Рецензія: Даша Кашперська
Коментарі
Дописати коментар