Темрява породжує світло, ніч породжує купальську
таємницю. У невеличкому сценічному просторі, передбаченого анатомією сцени
театру «Золотих воріт», жодних декорацій. Прямокутний коридор суцільної ночі,
де вглибині сцени в стіні крізь пелюстки запущеного вентилятора пробиваються
слабкі пасма світла. Таке собі штучне сонце чи коловрат, як солярний символ
квітки ночі Івана, котрим все почнеться, ним же і завершиться. Саме від цього
моменту ми стаємо свідками «символопису» Івана Уривського завдяки тексту
шведського драматурга з шекспірівським характером Августа Стріндберга.
 |
| Фото Настя Тєлікова |
«Фрекен Юлія» – споконвічна історія любовного трикутника
і важлива для Стріндберга тема нерівності крові: зраджена нареченим графиня Юлія
ввіряється забороненій пристрасті і коханню до лакея Яна, що заручений з
кухаркою Христиною (Інна Скорина-Калаба), а графині не під стать така конкуренція. Проте і Ян
перекреслює це кохання холодним чітким розрахунком вирватись у вищій світ
завдяки графині. Колізія одної купальської ночі, де акторський дует Віталіни
Біблів і Дмитра Олійника в чарах вузького кола наповнюють її прихованим еротизмом,
фатальністю і особливою відвертістю.
Сценічне втілення цього твору позбавлене звичних
візуальних атрибутів, притаманних для численних постановок «Фрекен…», а саме:
антуражу 19 століття, ба навіть показового еротизму і натуралізму візуальної
сексуальності героїні Віталіни Біблів. Все переходить у внутрішнє і
рефлексійно-символічне начало, а часом навіть у певний фройдистський малюнок,
як то пиття вина зі звисаючого зі стелі шлангу, коли вода омиває обох;
злизування з руки Христини кривавої рідини тощо.
 |
| Фото Настя Тєлікова |
Юлія Віталіни
Біблів – це і рокова жінка, амазонка в чорній шкірі, і незахищена ніжна дівчинка, це воїн серед
пекельної пустелі власних почуттів, і покірний вірний пес свого коханого. Її
акторська емоційна пластичність насичує героїню всіма фарбами чуттів і
відчуттів, котрі людина проживає протягом життя, а тут – за маленьке життя
одної ночі. Це якраз той випадок, коли якщо в акторки немає такої ролі, вона
обов’язково мусила б з нею відбутись. Це те саме, що зазначає її героїня у
виставі: ким би вона не була, і що б з нею не відбувалось, вона все одно
залишиться Графинею. Те саме можна сказати і про виконавицю ролі.
 |
| Фото Настя Тєлікова |
Дмитро Олійник пише
партитуру свого образу холодом і цинізмо, навіть його пластичне існування
відображає ці метання між даністю та бажанням дорівнятись до вельмож: спочатку
він дійсно лакей, прислужник з опущеними плечима, а потім, коли партію
розіграно, і Юлія, за його думкою, вже заручниця свого почуття, він проявляє
власну суть, чим змінює і візуально-пластичне життя свого образу.
Вистава Уривського
– це певним чином інтертекстуальний матеріал, котрий розкриває безкрайнє поле
для глядацьких рефлексій. Це театр метафори, в котрому кожен елемент –
невід’ємна складова ідейного стрижня. До прикладу, в пустому темному просторі
часом з’являється колесо, котре перекочують по сцені то один, то інший герой, а
Христина в ньому геть заколисана, мов дитина, і не має права на вихід з нього.
Це таке собі колесо сансари, котре в кожного своє, зі своїми стражданнями,
болем, муками і переродженням. У цьому ж колесі і запалає священний вогонь, що
спалить відьму-мученицю. Або… в променях світла може з’явитись зелена гілочка
дерева, і герої підносять до неї свій погляд, ніби вона так само високо,
далеко, як їхні мрії. Або… Юлія, в моменти власної вразливої відвертості водить
кулачком по серцю, ніби втамовуючи пекучий біль чи навпаки, полосуючи лезом по
серцю. Чи… погребіння Яна під струменіючим піском, чи вдягання Христиною
графських туфельок Юлії, які їй не до пари, і ходити в них не можна, адже як
казав Булгаков: «Кровь – великое дело…».
 |
| Фото Настя Тєлікова |
І таких «або» і
«чи» можна зазначати ще багато, розкриваючи секрети цієї готичної драми, проте
робити цього не варто. Адже робота Івана Уривського, де навіть світло та
музична складова є окремими героями, як картини Босха – тут вглядатися і
дешифровувати кожен соковитий концепт варто самому.
Рецензія: Даша Кашперська
Коментарі
Дописати коментар