Напевно не
знайдеться жодного українського театру, в якому хоча б сезон не посідав в
репертуарі чільне місце класичний зразок української драматургії Івана Франка
«Украдене щастя». Постановки та
інтерпретації знаменитого твору в рамках сучасного театру знаходять
різноманіття усіляких можливих відображень: від класичних сценічних відтворень,
до екстравагантних та брутальних
прочитань. І попри це різноманіття «на будь-який» смак віднайти
«Украдене щастя», яке було б створено за принципом золотого перетину Піфагора
та Леонардо да Вінчі, надзвичайно складно, але можливо. І, за іронією слів,
золотий перетин народжений саме підвальчиком театру «Золоті ворота».
 |
| Фото Anastasiia Mantach |
У режисерських
руках Івана Уривського українська література перетворюється на піддатливу
глину, ніби саме ту, з якої сам Іван Франко ліпив трикутник
«Михайло-Анна-Микола», однак ця глина вже формує його інакше, з опорою на нові
центри й точки. Тут створено тотемний світ трьох постатей, що в світловому
малюнку сцени виглядають потойбічними тінями марення. Пластична драма як
жанрова основа постановки дає режисерові нові ключі до Франкового психологізму
– мелодику тіла. Ця режисерська версія поєднала в собі містицизм, естетику руху
та одвічну проблему суперництва Двох за Одну.
У режисерській
інтерпретації класична п’єса стає чоловічою. Акценти розставлено таким чином,
що Анна з центру трикутника зміщується в її основу. Вона – причина, вона –
гріх, вона – точка неповернення для Михайла та Миколи. Від перших тактів
вистави глядач занурений у стан перманентного очікування, яким сповиті і Микола
з Анною. Очікування чогось (судного дня?) або когось (ката чи рятівника?), хто
має з’явитися з тих моторошних звуків металу сокири, яку точить фатум десь там,
за межами сцени. І він з’являється –
людина в шинелі: для Анни – докір і примара щастя, для Миколи – вирок.
 |
| Фото Anastasiia Mantach |
Микола й
Михайло зійдуться за одним столом і між ними стрілятимуть слова і блищатиме
ніж, що опинятиметься то в одних руках, то в інших. Їх стосунки – це українське
танго під магію української народної пісні. Чому, скажете танго? Це ж танець
пристрасті між чоловіком і жінкою, а тут два чоловіки. Відповідь ховається у
давній історії появи цього танцю. Від своїх витоків танго вважалось чоловічим
танцем, праобразом якого була креольська дуель. Саме про цю версію походження
танго свого часу розповідав Хорхе Луїс Борхес. Гаучо та іммігранти часто між собою вступали у
суперечку, звісно через жінку. Такі сварки переважно переростали в поєдинок на ножах – своєрідний
танець очей, тіл з потужною енергією руху. Більшість сучасних рухів танго – це
відголосок того танго-дуелі з ножами на напівзігнутих колінах, з різкими рухами
і миттєвою реакцією. Так і Микола з Михайлом зблискують то явним ножем, то ударами
слів чи діями одне перед одним, щоразу завмираючи у паузах. Сцена розмови
Михайла з Миколою за одним столом якнайкраще ілюструє цей танго-діалог, кадрову різку зміну станів,
яку демонструє то Дмитро Олійник, то Андрій Поліщук, чергуючи експресивну розмову
без купюр, з побутовою гостинною балаканиною. Такий прийом не тільки розкриває
палітру акторського інструментарію, але і демонструє основну суть театру –
умовність. Адже в цій містифікації очікування, у спогляданні пластичного та
динамічного режисерського рішеннях, глядач переступає межу буквального, що дає
йому можливість дописувати власними фарбами представлене його очам полотно.
Микола Дмитра
Олійника – це експресивний малюнок з дрібними мазками нюансировок. Страх в
ньому на стільки сильний, що він породжує бажання помсти за те, що він і так не
зміг зробити своїм, за Анну-примару (Анастасія Салата). Однак Микола не тюхтій,
пригнічений тягарем власної долі. Його сила в його внутрішньому прихованому
запалі, оскільки за законами психології саме такі людські психотипи і здатні до
необдуманих імпульсивних вчинків, що врешті і відбувається у творі Івана
Франка.
 |
| Фото Anastasiia Mantach |
Їх взаємостосунки з Анною тримаються винятково
на почутті матері до своєї дитини. Символописець Уривський не перевантажує
сценічний простір: скриня, веретено, корито, в якому Анна змиває кров з ран
Миколи і, ніби заколисує в тій люльці. Партитура вистави направлена на
виконання однієї задачі – дослідити архітектоніку універсальних людських
почуттів та взаємостосунків. А відтак символ, натяк і рух є помічним
інструментом у розв’язанні такої задачі, адже він візуалізує внутрішні монологи
і діалоги героїв. Так скриня стає то домівкою-ліжком, таким собі персональним
сховком, то столом, то в’язницею, то ешафотом і врешті труною. Менталітет,
закладений у фразу «що ж скажуть люди?», тонко демонструє сцена одноосібного діалогу з
односельчанами-чоботами Дмитра Олійника: нашіптування, плітки і відверті
глузування в буквальному сенсі давлять на Миколу брудними чоботами, якими так
часто люди топчуть чужі душі. Прядка – своєрідне колесо Сансари, що об’єднує
всіх трьох, коли вони переплітають свої руки між його спиць. Іван Уривський у
своїй творчості не вперше звертається до такого символу, однак тут він
адаптований і вписаний в рамки українського архетипу.
В’язка напівтемрява
вистави згущується на сам кінець, роблячи і розв’язку символом розплати, позбавляючи смерть
буквального тіла, адже головне для Миколи вбити той образ, який берегла в своїй
душі Анна. «Украдене щастя» Золотих воріт впродовж років свого існування
набрало м’язової ваги як вистава, що втілює акторську та режисерську зрілість,
завдяки чому українська класика набуває нових відтінків глибини, не знецінюючи/затираючи
авторське ім’я першооснови.
Рецензія: Даша Кашперська
Коментарі
Дописати коментар