Живи, поки живий | "Альбатроси" Стаса Жиркова, Театр драми і комедії

Говорити про прості, прописні істини завжди найскладніше. Переважно видається, що це буде недоречним і банальним, або навпаки – надто пафосним, патетичним, і та тендітна життєва, знайома кожному правда зламається під тягарем зайвих слів. Коли ж доводиться виголошувати це ще й зі сцен в глядацьку залу, завжди є пересторога форсувати те, про що хочеться говорити субтоном. Але цього разу, на щастя, без пересторог. Фредерік Строппель і його п’єса «З життя корисних копалин» саме про ці прості істини, ціну яких варто кожному з нас нагадувати чи не щодня. Але будь-який наратив природно у нас викликає супротив, тому чи не найкраще говорити про важливе із самоіронією, гумором, нехай навіть і чорним? Для Стаса Жиркова це вже випробуваний інструмент режисерської роботи.

У Театрі драми і комедії об’єдналися в одну зграю альбатроси, які в п’яти історіях, чи то пак етюдах, навчать вас любити і цінувати кожну мить життя. Стас Жирков, проявляючи мудрість керманича, створює виставу «Альбатроси» для золотого складу театру – він згуртував   навколо однієї творчої задачі покоління, не побоюсь цього слова, деміургів, серед яких Сергій Солодов, Світлана Золотько, Галина Корнєєва, Віктор Жданов, Олег Стефан, Олександр Ганноченко, Юрій Литвин, Ірина Мельник, Оксана Архангельська, Володимир Задніпровський, Володимир Мовчан, Неоніла Білецька та Тетяна Комарова.

Ставлячи виставу, так би мовити, «вікову», режисер свідомо чи несвідомо скидає кожному з цих акторів вік у два рази, завдяки рішенням мізансцен і, звісно, не без допомоги художнього тексту, в якому закладено вже доволі багато відправних точок. Тому на сцені актори не 50+, а люди, в яких горять ревнощі і пристрасть, які не втрачають почуття гумору і самоіронії, що, як діти говорять та діють щиро та неприкрито, адже старіє та змінюється лише зовнішня оболонка, натомість душа – найстабільніша хімічна речовина.

На малій сцені театру лише червоне та чорне: елегантні чоловіки та жінки у вишуканих вечірніх вбраннях входять до кінозали з червоними стільцями, де буде демонструватись їхнє життя. Вони, ніби зійшли з тих чорно-білих американських ретро стрічок, епізоди яких без швів з’єднують переходи між скетчами. Це дає змогу сегментовану історію сприймати як комплекс короткометражок, об’єднаних одним лейтмотивом: «Живи поки живий».

Драматично кожну історію побудовано таким чином, що глядач внутрішньо буде відчувати коливання емоційних хвиль діаграм від абсолютного позитиву, до надзвичайно тонкого щему і холодного болю. Але звісно, все в цьому світі про любов, і саме це почуття стоїть в основі кожної історії ­– інколи абсурдної, смішної чи відверто наївної, а інколи і тонкої психологічної, якою є історія двох ветеранів ІІ Світової війни (єврея та німця, яким за 90 років), що зустрілись на концерті в будинку ветеранів. І саме її хочеться виділити окремо.

Робота Олега Стефана, який, між іншим, після переїзду зі Львова до Києва вперше вийшов на сцену в складі нової для себе трупи, та  Віктора Жданова ставить печатку знаку найвищої якості. Трагікомічність цієї історії демонструє з усіх боків багатогранник непересічної акторської природи Олега Стефана. Спостерігаючи за його євреєм можна простежити амплітуду динаміки розвитку його героя, якого пам’ять кидає від, ніби життєствердного, сьогодення старигана за 90 років, до періоду  його молодості в Кракові часів німецької окупації. Олег Стефан, як і Віктор Жданов, у певний момент занурення у страшні спогади скидають з себе шори віку та старечих болячок: змінюється їхня пластика, мова та психофізика. Ці філігранні трансформації представляють собою найвищу майстерність акторської техніки, завдяки якій у своєму скетчі вони дають нам всім методичку – є щось в цьому світі кармічне, що зводить людей в одне місце у певний час, і ніколи не пізно сказати «пробач», навіть якщо це вибачити не можна, навіть якщо ти вже прожив величезне життя, яке ніби мало вже закрити ці кармічні дірки злочину за строком давності.

Історія Артура і Джулії – це, напевно, одна з найбільш ліричних історій, сповнених неабияким сентиментом, у виконанні Неоніли Білецької та Володимира Задніпровського. Два альбатроси (птахи, що обирають свою пару раз і на все життя), що попри всі життєві затьмарення старості й зиґзаґи долі здатні сказати одне одному – «я з тобою». Ця пара недаремно підводить загально тематичну червону лінію, стверджуючи постулат, висловлений колись Коко Шанель: «Старість не захищає від любові, але любов захищає від старості». Саме тому ця пташина (наголошую, не лебедина) пісня «Альбатросів», створена Стасом Жирковим, – це життєствердний афоризм довжиною у виставу про тут і зараз,  про те, як досвід і акторська майстерність можуть представити історії позбавлені віку та строку давності, адже дідусів та бабусь немає, є лише постарілі дівчатка та хлопчики, що не розівчились любити.

Рецензія: Даша Кашперська