Перейти до основного вмісту

Живи, поки живий | "Альбатроси" Стаса Жиркова, Театр драми і комедії



Говорити про прості, прописні істини завжди найскладніше. Переважно видається, що це буде недоречним і банальним, або навпаки – надто пафосним, патетичним, і та тендітна життєва, знайома кожному правда зламається під тягарем зайвих слів. Коли ж доводиться виголошувати це ще й зі сцен в глядацьку залу, завжди є пересторога форсувати те, про що хочеться говорити субтоном. Але цього разу, на щастя, без пересторог. Фредерік Строппель і його п’єса «З життя корисних копалин» саме про ці прості істини, ціну яких варто кожному з нас нагадувати чи не щодня. Але будь-який наратив природно у нас викликає супротив, тому чи не найкраще говорити про важливе із самоіронією, гумором, нехай навіть і чорним? Для Стаса Жиркова це вже випробуваний інструмент режисерської роботи.

У Театрі драми і комедії об’єдналися в одну зграю альбатроси, які в п’яти історіях, чи то пак етюдах, навчать вас любити і цінувати кожну мить життя. Стас Жирков, проявляючи мудрість керманича, створює виставу «Альбатроси» для золотого складу театру – він згуртував   навколо однієї творчої задачі покоління, не побоюсь цього слова, деміургів, серед яких Сергій Солодов, Світлана Золотько, Галина Корнєєва, Віктор Жданов, Олег Стефан, Олександр Ганноченко, Юрій Литвин, Ірина Мельник, Оксана Архангельська, Володимир Задніпровський, Володимир Мовчан, Неоніла Білецька та Тетяна Комарова.

Ставлячи виставу, так би мовити, «вікову», режисер свідомо чи несвідомо скидає кожному з цих акторів вік у два рази, завдяки рішенням мізансцен і, звісно, не без допомоги художнього тексту, в якому закладено вже доволі багато відправних точок. Тому на сцені актори не 50+, а люди, в яких горять ревнощі і пристрасть, які не втрачають почуття гумору і самоіронії, що, як діти говорять та діють щиро та неприкрито, адже старіє та змінюється лише зовнішня оболонка, натомість душа – найстабільніша хімічна речовина.

На малій сцені театру лише червоне та чорне: елегантні чоловіки та жінки у вишуканих вечірніх вбраннях входять до кінозали з червоними стільцями, де буде демонструватись їхнє життя. Вони, ніби зійшли з тих чорно-білих американських ретро стрічок, епізоди яких без швів з’єднують переходи між скетчами. Це дає змогу сегментовану історію сприймати як комплекс короткометражок, об’єднаних одним лейтмотивом: «Живи поки живий».

Драматично кожну історію побудовано таким чином, що глядач внутрішньо буде відчувати коливання емоційних хвиль діаграм від абсолютного позитиву, до надзвичайно тонкого щему і холодного болю. Але звісно, все в цьому світі про любов, і саме це почуття стоїть в основі кожної історії ­– інколи абсурдної, смішної чи відверто наївної, а інколи і тонкої психологічної, якою є історія двох ветеранів ІІ Світової війни (єврея та німця, яким за 90 років), що зустрілись на концерті в будинку ветеранів. І саме її хочеться виділити окремо.

Робота Олега Стефана, який, між іншим, після переїзду зі Львова до Києва вперше вийшов на сцену в складі нової для себе трупи, та  Віктора Жданова ставить печатку знаку найвищої якості. Трагікомічність цієї історії демонструє з усіх боків багатогранник непересічної акторської природи Олега Стефана. Спостерігаючи за його євреєм можна простежити амплітуду динаміки розвитку його героя, якого пам’ять кидає від, ніби життєствердного, сьогодення старигана за 90 років, до періоду  його молодості в Кракові часів німецької окупації. Олег Стефан, як і Віктор Жданов, у певний момент занурення у страшні спогади скидають з себе шори віку та старечих болячок: змінюється їхня пластика, мова та психофізика. Ці філігранні трансформації представляють собою найвищу майстерність акторської техніки, завдяки якій у своєму скетчі вони дають нам всім методичку – є щось в цьому світі кармічне, що зводить людей в одне місце у певний час, і ніколи не пізно сказати «пробач», навіть якщо це вибачити не можна, навіть якщо ти вже прожив величезне життя, яке ніби мало вже закрити ці кармічні дірки злочину за строком давності.

Історія Артура і Джулії – це, напевно, одна з найбільш ліричних історій, сповнених неабияким сентиментом, у виконанні Неоніли Білецької та Володимира Задніпровського. Два альбатроси (птахи, що обирають свою пару раз і на все життя), що попри всі життєві затьмарення старості й зиґзаґи долі здатні сказати одне одному – «я з тобою». Ця пара недаремно підводить загально тематичну червону лінію, стверджуючи постулат, висловлений колись Коко Шанель: «Старість не захищає від любові, але любов захищає від старості». Саме тому ця пташина (наголошую, не лебедина) пісня «Альбатросів», створена Стасом Жирковим, – це життєствердний афоризм довжиною у виставу про тут і зараз,  про те, як досвід і акторська майстерність можуть представити історії позбавлені віку та строку давності, адже дідусів та бабусь немає, є лише постарілі дівчатка та хлопчики, що не розівчились любити.
Рецензія: Даша Кашперська

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз