Стас Жирков: "Є театр, а потім я"

      Стас Жирков здійняв бурю дискусій та обговорень, коли разом з Тамарою Труновою нещодавно очолив Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Свій авторитет він завоював, успішно керуючи театром "Золоті ворота", одночасно ставлячи вистави в інших київських театрах, а також за кордоном. ProТеатр поговорив зі Стасом Жирковим pro театральну критику, вектори розвитку театру, цікавинки майбутнього сезону, нові вистави та нових акторів, театральний smm. Ну і звісно, ми не могли не запитати чи побачимо на сцені Театру драми і комедії Аду Роговцеву.

Розмову вели Даша Кашперська та Марія Шишкевич.

     Як на вашу думку, існує в Україні театральна критика?

   З цим зараз важко і цьому є пояснення. Куди писати? Немає куди.... Серед найкрутіших – це Липківська, але вона фактично не пише, дуже рідко в газету “День”, викладає, вона ж організатор фестивалю-премії “ГРА”; Васильєв не пише, а викладає і більше присвячує свою діяльність кінокритиці; Веселовська веде наукову діяльність, викладає; Володарський не є театрознавцем, він кінознавець, це трохи інша історія. Вергеліс, бажаю йому здоров’я, але він теж не є театрознавцем, він є журналістом. А якщо брати більш молодших Ірина Чужинова, Вітя Собіянський, Настя Гайшенець, Надя Соколенко, вони всі перейшли на менеджерську роботу, де є можливість заробити. А зовсім молоді – Настя Джумла на менеджерській роботі, Олена Мигашко, яка веде “Український театр” – це теж менеджерська історія, але вона пише. Є з цим проблеми. У нас немає професійного видання. Олтаржевська пише рецензії, бо є “Театрально-концертний Київ” – це, напевно, можна назвати критикою, хоча, знову ж таки, вся наша критика здебільшого схожа на огляд і тут важливо зрозуміти, що тоді у професіоналів немає діалогу. Мені не потрібен опис вистави та враження критика від вистави. Мені потрібен розбір, але найкраще, коли я розумію в розрізі чого йде цей розбір: якщо це у розрізі цього театру – це одне, якщо у розрізі Києва, України – інше. У нас немає жодної статті на тему “Український театр протягом останніх 3-5-7 років”. Глибокого аналізу нема, а в нас відбулись величезні зміни. Ми всі живемо у такому болоті, де не прийнято говорити один про одного, критикувати – “цеховая солидарность”.

   В інтерв’ю Роману Чайці ви сказали, що читаєте відгуки глядачів, зокрема, що вам цікавіше читати негативний відгук, критику, ніж позитивний відгук. А зараз ваша риторика змінилась, ви кажете: “Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я зважаю на вашу думку”.

Мені здається, що зараз у нас є постійна комплементарна лексика щодо якихось авторитетів, і є інша сторона медалі – абсолютне хейтерство. Ми знаходимось в цих двох протилежних полюсах, і це найфіговіше, що може бути. Ти постійно маєш комусь щось доводити: не тільки собі, своєму глядачу, акторам, а й купі людей, які в нас знаються на кіно, політиці, театрі та спорті. І виходить, що ти маєш якимось дивним людям, які навіть не пов’язані з твоєю професією, щось пояснювати. Плюс ця наша авторитарна вертикальна система. Я, наприклад, взагалі проти вертикальних систем, вони мені заважають. Зараз я прийшов до висновку, що мене не цікавить думка практично всіх, крім деяких людей, яких я дуже поважаю, тому що я визначив для себе той шлях, яким я хочу йти, і якщо я буду звертати увагу на людей, які мені щось кажуть (чи то компліменти, чи негатив), це мене зіб’є. Це величезна відповідальність – робота на купі об’єктів: Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, робота в НСТДУ, де я є заступником з питань молоді, викладацька діяльність (у мене акторський курс), і моя режисерська робота. Це фактично чотири дуже різні види діяльності, і це без того, що у мене є родина, якісь особисті турботи. Тому у мене немає зараз часу на чужі думки, мені це не важливо. 

   А коли ви читаєте глядацький відгук, де немає “я тебе не люблю, тому що ти поганий”, а є аналіз –  це теж не цікавить?

   Взагалі, цікавить, але… От народилася людина, ну і як можна говорити “щось у тебе очі, звісно… й вуха…”? Вона ж народилася такою, якою є. Одна справа, якби я займався театром так-сяк, але ж я живу цим. Кожного ранку в мене репетиція, потім менеджерська робота, потім пари зі студентами – так проходить мій день. Я чесно займаюся цим. Я б з легкістю міг працювати на телебаченні, поїхати в іншу країну, відкрити свою креативну агенцію, бо креативна індустрія – це те, що зараз дуже потужно розвивається, і це те, в чому я “шарю”. Але я займаюся театром. У мене вийшла така вистава. Хочете – сприймайте її, хочете не сприймайте. Якщо це буде діалог з професіоналом, який зможе пояснити, розказати, з яким я можу вступити в діалог, я зможу ще подумати як, що, чому ні і чому так. Здебільшого зараз такого немає...

   А як щодо такої практики, як є в Європі, коли після прем’єри залучають глядача до обговорення?

   У нас буде така практика. 8 вересня – вистава “Клас”, Павло Ар’є як шеф-драматург театру і я як режисер цієї вистави проведемо обговорення після її показу. 25 вересня – обговорення-передмова перед “Поганими дорогами”: Павло Ар’є й Тамара Трунова зроблять таке прев’ю для глядача щодо того, навіщо дивитись такі вистави. 13 жовтня у нас “День в театрі” – “Лондон”, читка і потім “Сталкери”. Людина може прийти до театру о другій годині дня і вийти з театру о десятій вечора. Мені здається, що обговорення важливе, але чи воно дає вагомий результат? Хіба що технічно – глядач каже: “друга частина надто довга, після другої години ти вже починаєш думати про інше”. Важливо те, як ми глядача зустрічаємо, що ми йому пропонуємо, атмосфера в театрі. Ми зараз змінюємо хол, робимо мінімальний ремонт, сподіваємось, що театр стане більш сучасним, щоб кафе нормально працювало і це не був такий собі “буфєт”.

   Чи існує шанс, що після такого обговорення ви прислухаєтесь до якихось слів глядачів? Чи це просто “почули і забули”?

   Я не думаю, що хтось з глядачів скаже: “Слухайте, ось у цій сцені актрисі А треба зробити…”, і я такий: “Точно, бліііін…”. Це з області фантастики. Це все одно, що після того, як зробили кіно, сказати режисеру: “Треба цю сцену перезняти”. Так, ми щось змінюємо, коригуємо, але я не вірю в історію, що глядач сказав, і щось змінилося. На жаль, чи на щастя.

   Чи має театр, з огляду на репертуар, дотримуватись одного вектора? Мова не про бренд-бук. Є театри, які можна описати трьома словами і буде зрозуміло, про який ідеться.

   Я думаю, в ідеалі – так. Інша справа, що кожного сезону цей вектор може трішечки змінюватися. Але якщо ти розумієш, що в театру є концепт, є концепт сезону, то й організовується все відповідно. Припустимо, цього сезону ми говоримо про насилля – насилля над країною, жінкою, дитиною, родиною. Робимо 4 вистави під цю тему – одна сучасна п’єса, інша – переписана на сучасний лад класика, і т.д. Тоді так. Наприклад, мені важко уявити, що зараз у Театрі драми і комедії може з’явитися Рей Куні, або “Наталка Полтавка” чи “Конотопська відьма” в класичному вигляді. 

   Наприклад, ви не можете припустити, що ваш викладач Петро Ільченко прийде в Театр драми і комедії ставити виставу?

   По-перше, я знаю, що він не прийде. Він працює на п’ятьох роботах. Для мене Петро Іванович – дуже крутий чувак. Всі ази, які в мене є, зокрема деякі менеджерські, це від нього. І звісно від Катерини Валентинівни Пивоварової, яка в нас також викладала. Я їх надзвичайно люблю і за все вдячний. Без них мене б не було! У нас була залізна дисципліна. Людина, яка заходила після Петра Івановича в аудиторію, вже не навчалася. І якщо ти один раз пропускаєш пару, то п’ятірку за семестр вже не отримаєш. Класичний розбір вистави, організація режисера і організація всього процесу загалом – це те, що дуже мало режисерів дають. Коли тобі чітко кажуть з чого починати, як іти далі. Потім ти можеш змінювати ці позиції, але ти знаєш, що без роботи з партитурою вистави (звуковою і світловою) не може відбутися прем’єра. І, що тобі потрібно мінімум чотири дні на одну і чотири дні на іншу. Це дуже прості речі, але фішка в тому, що з цими простими речами дуже мало хто вміє працювати, і дуже мало викладачів вміють навчити. Він дуже класно вміє працювати з людиною, багато прикладів наводить, тому що він діючий режисер. І можна багато сварити його вистави, але, вибачте, вони найкасовіші в Театрі Франка. У цьому театрі немає єдиної політики щодо вибору матеріалу, це відомо всім. І якщо немає єдиної політики вибору матеріалу, то є тільки одна політика – це глядач, який купує квиток. Відбувається голосування квитком. Виходить, що Петро Іванович, у запропонованих обставинах, зараз топовий режисер Театру Франка. Були б інші запропоновані обставини, можливо Петро Іванович розвивався би по-іншому як режисер. Хоча, знову ж таки, якщо брати прем’єру “Кайдашевої сім’ї”, я сміявся на цій виставі – це хіт! Він є штатним режисером, він іноді має ставити не зовсім те, що він хоче, а те, що йому пропонують, що треба.

   З огляду на вищесказане щодо репертуару, а як можна буде описати Театр драми і комедії?

   Мені б хотілося і, я думаю, Тамарі Труновій як головній режисерці також, щоб це був сучасний, гострий, відкритий театр. Сучасний – щоб ми говорили тією мовою, якою ми говоримо зараз з вами, щоб ми були на одному рівні, в русі і т.д., щоб ми розуміли, що відбувається у світі. Гострий – ми не мовчимо, не боїмося говорити про проблеми. Наприклад, вистава “Погані дороги” – гостра вистава для цього часу і важлива. Вистава “Романтика” – хоч і переписана класика, все одно гостра вистава про цей час. І навіть, якщо брати класичний репертуар Театру драми і комедії, вистава “Майн Кампф” – це також гостра вистава про наш час, не зважаючи на те, що вона поставлена 20 років тому. А відкритий – щоб ми були відкриті до різних проектів, різних ко-продукцій, до європейського ринку.

   В ідеалі театр Стаса Жиркова – це театр однодумців чи спільнота особистостей?

   Я думаю, що без міксу неможливо. В театрі працює 220 людей і зробити з 220 людей команду однодумців – наша ціль. Круто, якщо вони всі є особистостями, але так не завжди буває. Серед них, можливо, є люди, які вибиваються, до яких особливе ставлення. Едуард Маркович, царство йому небесне, будував Театр драми і комедії, мені здається, міксуючи трупу. Як по-іншому сприймати покійного Лінецького? Він діяв так, як він діяв. Жив так, як він жив. Ти або крутишся навколо нього, або не крутишся. Це сонце, яке сяє, і йому по барабану скільки навколо планет, воно все одно буде сяяти. Тому, мені здається, без такого міксу неможливо. Але має бути баланс, інакше ми котимося або в одну прірву, або в іншу. 

   Випливаючи з цього, раніше ви здебільшого працювали з молодими акторами, які відкриті до експериментів, які свідомо йшли до вас і знали чого очікувати. Зараз ситуація трішки інша. Напевно, не всі вікові чи статусні актори погоджуються на таке. Чи є стратегія роботи з ними і як це все поєднати?

У мене є великий досвід роботи з віковими акторами. Наприклад, вистава “Потрібні брехуни” в Молодому театрі, де задіяні Вертинський, Яценко, Авдєєнко ­­– це зірки першого ешелону.

Але тоді ви їх обирали для себе, а в такій ситуації обирати не доводиться.

Правильно, але це не означає, що вони цього хотіли. І, якщо ви трішки знаєте Олексія Сергійовича Вертинського, – це дуже класний актор, і я йому дуже вдячний за величезний досвід роботи з ним, але він непроста людина. Він мега професіонал, він завжди готовий до репетицій, але іноді, оскільки він дуже багато працює, у нього бувають зриви і це нормально. В мене був епізод з ним, коли він 40 хвилин безупинно кричав. А я після цього зробив паузу і сказав: “Окей, 10 хвилин перерви і продовжуємо”. Я розумів, що йому треба це зробити, і потім дуже класно пішла репетиція. В Білорусі я працював з віковими акторами, в Театрі на Подолі теж. Якщо зовсім чесно і по секрету, у нас фактично немає непорозумінь з нашими майстрами. Вони, як справжні професіонали, просто працюють. У них величезна кількість вистав, вони активно задіяні в репетиційному процесі. Народний артист Анатолій Ященко репетирує в Тамари Трунової, там же репетирує Лев Сомов (6 вересня прем’єра “Гарантія 2 роки”). А в мене в середині жовтня буде прем’єра вистави “Альбатроси” і там задіяне все старше покоління трупи – на одній сцені ви зможете побачити Ганноченка, Золотька, Білецьку, Мовчана, Литвина, Задніпровського, нашого нового львівського актора Стефана. А до цього молоді актори випустили виставу “Клас”. Конфлікт поколінь виникає тоді, коли є бажання цього конфлікту. У нас немає бажання цього конфлікту, тому що в акторів у театрі немає віку. 

А який вік буде у глядача Театру драми і комедії?

Мені б хотілося, щоб це був найактивніший вік – 25–45 років. Це найкрутіший вік для глядача. 

А зараз який?

Зараз у середньому він старший. В нас є глядач 25–45, він ходить на дуже багато вистав, але є вистави, де вік 50+, і це непогано. Просто глядач 25–45 (це я кажу вже як директор, а не художній керівник) платоспроможний, і якщо йому пропонувати розумний продукт, то він готовий, скажімо так, не за Рея Куні платити гроші, а за “Погані дороги”. Для нас цінний такий глядач. 

Ми знаємо, що ви прихильник німецької моделі репертуарного театру. Чи такий формат можливий в цьому театрі?

Абсолютно. Я думаю, що через 3 роки, якраз буде завершуватись перша каденція Жиркова і Трунової, ми зможемо з вами повернутися до цієї розмови і, я думаю, будемо говорити саме про реалізовану німецьку модель. Ми йдемо до цього, вже зробили якісь успіхи. Дасть Бог, все станеться й раніше.

Які проекти буде реалізовано в цьому році?

Дивіться, наш план до нового року: 6 вересня Тамара Трунова випускає “Гарантія 2 роки”. Мені здається, буде дуже красива вистава з точки зору сучасного мистецтва. Мені дуже цікаво спостерігати за Тамарою на репетиціях, нова людина з’являється. В середині жовтня я випускаю на малій сцені “Альбатроси” – скетчі про життя, смерть і любов. Середній вік персонажів – 75 років. Далі на початку листопада Олексій Лісовець випускає польську п’єсу “Токсини”, там буде прикольний чоловічий склад. Далі, в грудні, у нас прем’єра від італійського режисера Маттео Сп’яцці – це буде сучасна комедія в стилі дель арте. Ми дуже сподіваємося, що це буде унікальний продукт для України. І, можливо, в грудні ми створимо бейбі-театр – це театр 0+ на малій сцені від Анастасії Вервейко – молодої української режисерки, яка в ТЮГу випустила декілька вистав. Ми зараз обговорюємо матеріал, але, скоріш за все, це буде імерсивний театр, і буде створено адаптацію якогось класичного казкового тексту. Після Нового року розпочинає відразу Євген Корняг – класний білоруський режисер, який працює в жанрі фізичного театру, і ми теж сподіваємось, що у нас з’явиться фірмова і унікальна вистава, бо таким видом театру (не перформативності, а саме театру) у нас теж ніхто не займається, мені здається. І під кінець сезону я зроблю на великій сцені версію “Ревізора”. Павло Ар’є пише за мотивами текст і фактично від оригіналу нічого не залишиться. Буде зовсім перероблено другий акт, тому назвати це “Ревізором” важко, але це на основі сюжетної лінії класичного твору. Такий у нас буде сезон, і наше завдання – пропонувати унікальні проекти, це теж дуже важливо. Наприклад, фінська п’єса, яку ставить Тамара Трунова, – це перше прочитання в Україні, “Токсини” – перше, Маттео вперше у нас буде ставити, Корняг ставив в Одесі, але в Києві він вперше; такого “Ревізора” теж не було. До того ж, у кожній виставі є дуже важливі теми, це не комедія на потребу публіки. Театр завжди для мене був соціальним інструментом, тому, мені здається, що і вистави мають бути саме такими. Наприкінці серпня ми з’їздимо в Польщу з “Поганими дорогами”, “Клас” їде в Сєвєродонецьк у вересні, “Две дамочки в сторону севера” у листопаді летять в Мюнхен. “Корсиканка” їде в Одесу зараз, сподіваємося, що “Майн Кампф” поїде теж на декілька гастролей. У нас вже вимальовується якась дорожня карта по гастролях і фестивалях.

Ви вже вдруге у розмові сказали про класику, яка переписана на сучасний лад. На вашу думку, робота з авторським класичним текстом перестала бути актуальною для нашого часу?

Звісно ні. Просто це моя модель роботи і не тільки моя. Мені не цікаво інтерпретувати текст, грати з часом, додавати ще якийсь текст, створюючи такий собі мультитекст.

Ви були прибічником тієї думки, що квитки в театр мають бути не дешеві, а радше дорогі. Але ви також казали, що театр не має бути елітарним мистецтвом. Як це поєднати?

По-перше, у нас немає еліти. Оскільки у нас немає еліти, давайте не будемо робити вигляд, що у нас є елітарне мистецтво. Або ми знаходимо стару кришталеву люстру, витираємо її, вішаємо і ставимо свічки, або ми не робимо вигляд, що китайський кришталь – це кришталь XVIII століття. Для мене важливо, щоб не було підміни понять. Те, що квитки не мають коштувати дешево – це правда. У Києві 90% фінансування державних театрів йде на заробітну плату. Ще є комунальні виплати, нові вистави, гастролі. На все це дуже рідко виділяють кошти. Фактично, ми маємо все робити своїми силами. Так, у нас зараз дуже крутий департамент (ред. – департамент культури КМДА), і я боюся, щоб ми його не втратили. Це Діана Попова, Микола Шуляк, Сергій Анжияк – вони дуже круті менеджери, які дуже багато зробили для київських театрів. Грубо кажучи за цей час відбулось наступне: Жирков прийшов у театр “Золоті Ворота”, тепер Театр драми і комедії, Ромашенко прийшла в “Золоті ворота”, Жила – у Театр “Актор”, Весельський – у Малий театр, Ільїна Генсіцька – у театр “Берегиня”; з’явилась нова будівля Театру на Подолі, відбувається ремонт в Опереті, ремонт в Молодому театрі. Це я перерахував 10% того, що зроблено всього лише за 5 років. Це величезний об’єм роботи, величезна сміливість. І ще є один плюс – якщо ти заплатив 400 грн за квиток, то ти волею-неволею, щось прочитаєш про виставу, бо треба щось сказати дівчині, з якою йдеш, помудрувати по дорозі, в інстаграмі щось написати. Так, для когось 400 грн – теж не гроші, але в середньому – це 800 грн на двох, а ще якусь каву випити треба – це 1300 грн на вечір без вечері. Це досить вагома сума. Тому не буде розчарувань, якщо ти знаєш на що йдеш. Вистава – це відповідальність двох сторін. Це відповідальність не тільки театру. Я не винен, що ти прийшов з очікуванням побачити “Занадто одружений таксист”. Мені важко уявити, що німецький глядач, заплативший 80 євро за квиток, нічого не прочитає про виставу. 

Тобто це певний компроміс – 5 вистав у вересні з фіксованою бюджетною ціною?

Це наша акція з хештегом #доступнийтеатр, ми про неї писали. Її формат ми підгледіли в Польщі, але у них міністерство культури цим опікується, закупає в якомусь театрі певну кількість вистав, на які квиток коштує 1 злотий. Вишиковується величезна черга за квитками. Дуже крута акція. У нас міністерство, на жаль, тим не цікавиться, але його вже й не буде. Тому ми вирішили зробити таку акцію для людей, які дійсно не можуть собі дозволити заплатити 480 грн (наш найдорожчий квиток). Тим більше, ми підібрали дуже класні вистави – це “Чотири причини вийти заміж”, “Майн Кампф”, “Мотузка”, “Дім на краю душі”, “Розлучник”. 

Це одноразова акція, чи вона буде продовжуватись?

Вона буде ще, але ми поки не вирішили коли. Можливо лютий, березень чи квітень. Двічі на рік ми можемо собі це дозволити. Це такий наш соцпакет для незахищених верств населення (ред. – сміється).

Ви плануєте змінювати перелік запропонованих вистав, чи це будуть ті самі?

Ні, я думаю, що це будуть інші вистави. 

Хотілося б поговорити й про одну з найболючіших тем: коли на вашу думку Україна вийде зі світового культурного вакууму?

Нам треба внутрішньо змінитися, бо зараз у нас зірки – політики… І все це буде доти, доки у нас зірками не стануть актори, режисери, художники, письменники, оперні співаки, вчені, спортсмени, доки у нас не буде буденним, коли умовний Андрухович, проходячи вулицею, не зможе спокійно пройти, бо всі хотітимуть з ним сфотографуватися, а Вася Ломаченко не буде мати вільної секунди в кафе. Грубо кажучи, нам потрібен свій Голівуд, а у нас Голівуд – це Верховна Рада. І вони вже так задовбали, якщо чесно. Мені здається, що наш вакуум побудований на цьому. У нас немає ніякої зовнішньої політики, немає культурної політики, все йде так, як іде, немає системності в роботі. Є якісь поодинокі вистріли, якісь режисери виїжджають за кордон, ставлять, навчаються. Так, ми можемо самі все робити, але без державної підтримки це неможливо. Це буде можливо лише, якщо віддати ціле життя цьому. Але ж життя довге… Або коротке, фіг його знає.

А щодо зворотного зв’язку з Європою? Ми розуміємо, що не побачимо тут “Дона Жуана” Іво ван Хове, а чи побачимо ми тут білоруські, німецькі вистави Стаса Жиркова?

Розумієте, це дуже важко організувати. Колись в театр “Золоті Ворота” ми привозили німецьку виставу “Чому не вижив Михайло Гурман”, але це було на таких жилах, просто на крові. Дякую департаменту культури, який підтримав проект на той момент, і ми зробили симпозіум “Україна крокує Європою”, що дало можливість нам зробити декілька лекцій і показати виставу. Це держава має бути зацікавлена в цьому. І, вибачте, але це робота національних театрів. Я про це кажу в кожному інтерв’ю. У нас єдиний, хто цим займається – це Струтинський і Театр Оперети. У них розписаний графік гастролей по Європі, у них постійно якісь фестивалі. Я не розумію чому всі інші національні театри мають отримувати такий великий бюджет. Він іде в нікуди! Вони ставлять нові вистави? І ми ставимо нові вистави. Вони ставлять українську класику. І ми ставимо українську класику! Вони ставлять ще сучасні вистави. І ми ставимо сучасні вистави! У них круті актори. Пффф! Так і в нас, ідемо пройдемось (ред. – сміється). Одним з основних завдань національного театру має бути міжнародна культурна дипломатія. У них має бути розписаний гастрольний графік за кордон, вони мають жити гастрольним життям. Актор, який йде туди працювати, має розуміти, що він буде жити на валізах. За це вони й отримують надбавку (як Ансамбль Вірського, Хор Верьовки), а так… “Кес ке се”, як каже Петро Іванович (ред. – сміється). І це, між іншим, теж питання до Міністрества культури. Воно не контролює ті театри, за які відповідає, а в театрах бажання займатися цим немає. Я не заздрю. Я розумію, що якби я прийшов туди, ми б займалися тим, що треба. 

А чи було у вас бажання, наприклад, піти в Театр Франка і розпочати ці зміни?

Ні. Якщо туди йти, там треба дуже багато змінювати. Треба йти з багажем влади за плечима, з газонокосаркою. І справа не в людях, бо люди не знають як воно має бути, справа в керівництві театру. Театр Оперети такий, тому що Богдан Дмитрович Струтинський такий. Він розуміє, він сучасний, він їздить, він дивиться, він працює, він виконує свою місію. В інших театрах, на жаль, немає такого Богдана Дмитровича, або Стаса Жиркова, або Ксенії Ромашенко, або Ярослави Кравченко, або Тамари Трунової. Ну, звиняйте, ми “штучный товар” (ред. – сміється).

Ми бачимо у вашій шафі нагороди, Київську Пектораль зокрема. Вона цінна для вас?

Моя перша Київська Пектораль за дебют “Наташина мрія” – це такий майданчик, який дав можливість мені відштовхнутися і поставити декілька вистав, заявити про себе. Ми живемо у двох реальностях. З одного боку, в резюме треба вказати “Заслужений артист України, володар чотирьох пекторалей, лауреат премії…”, а з іншого боку, це ж не дає можливості зрозуміти, який ти режисер насправді. Коли людина каже “я володар Золотого Глобусу”, ти розумієш, що це знак якості. На жаль, у Пекторалі немає того знаку якості і проблема дуже проста, і проблему цю звуть ми всі знаємо як – товариш Кужельний. Прекрасна людина, можливо класний менеджер у своєму театрі, але, на жаль, абсолютно непрофесійний з точки зору Київської Пекторалі. Він її просто нівелював. Київська пектораль – це експертна премія, і коли замість кандидата наук з театрознавства, мене оцінює завліт або завгосп, я не знаю, як вступати в діалог. І всі мовчать (я не вас маю на увазі), професійне середовище мовчить. Я їх називаю “тихе покоління”. Але от, наприклад Віталій Юхимович Малахов. Незважаючи на те, що він зі старшого покоління, але він дуже крутий! Мені іноді здається, що він молодший за мене. Ми, коли “Дівчину…” ставили, він міг об одинадцятій вечора подзвонити, якийсь жарт сказати і кинути слухавку. І те, як він будує театр – теж прикольно, він теж класний менеджер. Інша справа, що вони дуже пізно отримали це приміщення, і зараз дуже складно перебудувати структуру театру. Це колись був єдиний театр, який так багато гастролював, був прикладом для національних театрів. Я думаю, що зараз Театр на Подолі повернеться до цього, почне гастрольну діяльність, принаймні, у них все для цього є. Я дуже люблю цей театр і дуже вдячний Віталію Юхимовичу за цей величезний досвід. 

Коли ви створюєте виставу, у вас завжди є чіткий робочий план (стільки-то днів на застільний період, стільки-то на прогони), чи це завжди імпровізація?

Ні, ти маєш все чітко розраховувати. Бо, наприклад, ти приїжджаєш в Німеччину і в тебе є 5 тижнів. У тебе немає 5 тижнів і 6 днів. Ти маєш за 5 тижнів зробити виставу. Це професійно, це правильно, це теж робота режисера. Нещодавно Володарський в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що “ось Жирков для мене не режисер, він організатор перш за все”. Якщо б він займався театром, він розумів би, що перш за все режисер – це організатор. Організатор себе і простору навколо себе. І коли режисер – не організатор, в тому є величезна проблема. 

І якщо говорити про процес організації, наскільки нам відомо, спочатку вистава “Клас” мала бути за п’єсою польського драматурга Тадеуша Слободзянека, але потім Павло Ар’є разом з акторами терміново писали свій текст. Ви не хотіли переносити свою першу прем’єру в Театрі драми і комедії, чи все й так встигали?

Ні, перенесення – це взагалі не моя історія, я ненавиджу переносити вистави. У нас відбулось перенесення вистави Тамари Трунової з червня на вересень, але це навіть не перенесення, а, скоріше, моя перестраховка. Моя, не Тамари. Я зрозумів, що я прорахувався в термінах, як працюють мої служби. Це був мій прорахунок, і я за нього до сих пір вибачаюсь перед глядачами. Так сталося. Був важкий період. Чесно кажучи, себе з січня по кінець червня я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, коли там був березень, що відбувалося в квітні, все це каша, яка зліпилася в одне. А з “Класом” була дуже проста історія. Ми розпочинали роботу над польською п’єсою Тадеуша Слободзянека “Наш клас”, ми навіть зробили вже якусь кількість сцен. Проблема була ось у чому – ми писали автору задовго до репетицій, але нам дуже довго не відповідали. Тоді ми зв’язалися через моїх знайомих в Польщі, зокрема через продюсерку Марину Дашук, яка зараз із “Золотими Воротами” робить фестиваль “Open Open Open Golden Gate Theatre”, який відбудеться у вересні. Нам відповіли, що вистава коштує 10 тис. доларів. Це величезні кошти, але знайти їх можливо. Ми відповіли, що ми працюємо на малій сцені і все таке. Нам відповіли, що має бути сцена не менше 200 людей і ще 7 тис. доларів авансом. Тоді з ним зв’язалися дуже впливові люди в театральних колах Польщі і пояснили ситуацію. Однак він відмовив, сказавши, що це принципово. Ну, якщо це принципово, тоді до побачення. Така моя позиція. Але, вибачте, Макдонах коштує 2 тис., і це МакДонах. А це Слободзянек, який ще купу всього стирив у цій п’єсі. У нас під час репетицій виникало дуже багато спогадів про школу, і це було іноді цікавіше, ніж те, що відбувалося на сцені. Я навіть думав про певні рішення у виставі, а потім це все сталось за 2 години. Я отримав остаточну відповідь, зробив перерву 10 хв., сів, подумав, ще раз прикинув, списався з Ар’є, він сказав, що готовий, прийшов до акторів і повідомив, що є ось такий варіант. Всі такі: “Ого! Ну, добре, давайте спробуємо”.

З цією виставою ви вперше започаткували практику флешмобу, коли кожен писав свою шкільну історію у Facebook. Зараз схожий флешмоб до прем’єри “Гарантія 2 роки”. Це можна застосувати до кожної вистави чи має бути конкретна тематика? Вистави дуже різні, а піар схожий.

Схожий, тому що це ми придумали. Мені здається, що для будь-якої вистави можна придумати якийсь свій флешмоб, але десь у мене бракує часу, десь у PR-відділу, десь у режисера немає тієї жилки. З “Гарантією 2 роки” все збіглось, і воно працює. У нас в ці дні, коли ми запустили флешмоб, збільшився продаж квитків на виставу. 

Це класичний SMM-кейс, але чомусь майже ніхто у театральній спільноті не розуміє, що він працює.

Слухайте, у нас практично у жодного театру, крім, можливо, Оперети, Золотих і Театру на Подолі немає SMM-стратегії.

Флешмоб іде в іронічному, саркастичному форматі. Він буде збігатися за  настроєм з виставою?

А це неважливо. По-перше, він дуже різний. У Акмала Гурєзова така болюча історія: він сфотографував листа, який йому колись надіслала мама. З сім’єю ж він не бачився вже 5 років. 

Як відомо, ви прихильник того, що довгі вистави вже не актуальні. Ви б хотіли поставити якесь таке класичне монументальне полотно?

Я б хотів таке поставити, але треба розуміти навіщо ти це робиш. Якщо ти інсценізуєш роман, який має йти, наприклад, 6 годин, ти придумуєш світ, в якому відбувається дія цього роману, всю залу майструєш як дім, і глядачі залучені до трансформацій, то так – це цікаво, це класно. Але коли на сцені просто сидять і розмовляють 5 годин – я не бачу сенсу ставити таке зараз. 

Є така звичка у керівників театрів – оцінювати політику нового керівництва театру за першою прем’єрою. Яку серед ваших прем’єр ви вважаєте першою і такою, яка визначає вектор театру: “Клас”, “Романтика” чи “Голохвастоff”, який вже готувався, коли ви прийшли?

Мені здається, що немає чіткої відповіді. Всі ці вистави так чи інакше відповідають на питання, яким буде Театр драми і комедії. Не буває ж так, що всі от як зібралися і як зробили шедевр. Театр неможливо прорахувати, немає ніякої страховки – в цьому весь жах і чарівність одночасно. Бо театр – це безкінечна азартна гра. 

Театр Володимира Кучинського, львівський Театр Курбаса вважається поетичним театром. Ви більше прихильник документального, актуального театру. Тим не менш, ми бачимо вже двох акторів з львівського театру тут – це Олег Стефан, який поповнив трупу Театру драми і комедії, а також Ярослав Федорчук, який грає у моновиставі “Лондон”. А ви нічого не збираєтесь ставити у Театрі Курбаса?

У мене колись була пропозиція, але ми не дійшли консенсусу. А щодо акторів – вони дуже класні, я б залюбки хотів побачити того ж Миколу Березу на нашій сцені, чи Ярослава у ще якійсь виставі. Мені здається, що хороший актор у будь-якому театрі може грати – хоч в документальному, хоч в класичному. Вони професіонали, і це їхня робота – грати, відчувати, думати. Так, буде якийсь період адаптації, ми зараз з Олегом працюємо в одній роботі і є такий момент, але це нормально. Він змінив місто, в якому він прожив купу років. Я в захваті від такої сміливості, йому ж не 18 років. Він легенда театрального Львова насправді. Для мене це захват, що людина може ось так просто в один момент змінити своє життя, це круто. Для мене величезне щастя, що ми здобули такого актора. 

У вас була така мета? Чому ви вирішили запросити Олега Стефана?

Це був збіг. Я думав про декількох акторів з Театру Курбаса, і якось воно так стрільнуло і це сталося. Все відбулось так само, як з Женею Авдєєнком, який пішов з Театру російської драми і прийшов до нас. Мені здається, що це один з кращих акторів цього театру, найхаризматичніший. Ми дуже підсилилися зараз. В Театрі драми і комедії завжди була сильна трупа, неординарна, трупа з зірками першого ешелону: Олеся Жураківська, Леся Самаєва, Андрій Самінін, Анатолій Ященко, Володимир Задніпровський, Лев Сомов, Неоніла Білецька. А до них додалися дуже талановиті молоді актори: Антон Соловій, Діма Соловйов, Влад Писаренко, Дмитро Олійник, Іра Ткаченко, Оксана Черкашина. Коли ми прийшли в театр, то зробили важливу процедуру – ми знайомилися з усіма працівниками. Ми витратили два дні: з десятої ранку до шостої вечора з кожним розмовляли. І коли складали списки акторів, то актрис у віці до 30-ти років виявилось дві, а акторів – три. Так не може бути в театрі. Ми маємо йти вперед, мати майбутнє. І після мене ж не має залишитись випалена земля. Колись настане час, і я піду з цього театру, я маю після себе щось залишити. Театр “Золоті ворота” ж не розвалився, коли я пішов. Механізм працює, все налагоджено.

Механізм і вектор зберігся зокрема й тому, що театр перейняла ваша дружина – Ксенія Ромашенко.

Перш за все він працює, бо вона – дуже класний менеджер. Але мені здається, що вектор Театру драми і комедії теж від початку був таким. Це був гостросоціальний театр, який не мовчав, тут були завжди талановиті актори, найкрутіші режисери. Взагалі, в період з 1995-го по 2008-ий – це був найкрутіший театр в Україні з точки зору підбору режисерів та акторів. Ми нічого не змінюємо фактично. Просто підтримуємо той вектор і продовжуємо його розвивати. Розвивати і змінювати – це різні речі.

Серед згаданих вами зірок театру не пролунало прізвища Ади Миколаївни Роговцевої. Скажіть, то чи побачимо ми її в новому сезоні на сцені Театру драми і комедії?

Дивіться, Ада Миколаївна Роговцева не є штатним працівником Театру драми і комедії, я вам відкрию секрет. Давно. В неї був контракт на кожну виставу. Моє найголовніше завдання – зробити так, щоб ті актори, які працюють в штаті (а це близько 70-ти акторів), отримали роботу. Це моє перше завдання як директора. Я розумію, що Ада Миколаївна – це зірка, я розумію, що це геніальна актриса, легенда українського театру. Але біля неї є люди, які, скажімо так, дуже по-різному дивляться на театр. Розумієте, не може бути театру в театрі. Не може бути тут “моє”, а тут “наше”. Це все наше, це єдиний колектив. Не все вирішує Ада Миколаївна, і це все не дуже добре. Іноді дуже важко знайти компромісний варіант. Я залюбки побачу її ще раз на нашій сцені. І вона цього хоче. Але це відбудеться, якщо захочуть інші люди, які є поруч з нею. Але це життя і робити трагедію не буду. У неї є прекрасні антрепризні вистави. Якщо станеться так, що ми не побачимо її на цій сцені, значить не побачимо. Не має бути театру в театрі. Я і театр - такого не може бути. Є театр, а потім я. Тобто, я – завжди Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, завжди, де б я не був, навіть, коли я відпочиваю. Але Театр – не завжди я. У цьому є баланс. 

ProTe-бліц

Marvel чи DC?

Більше мені подобається DC, бо Бетмен – мій улюблений герой. Але Marvel теж прокатить і «Зоряні війни прокатять». 

Золоті чи Лівий?

Лівий, звичайно (ред. – сміється)

Ваші собаки ходять в театр? (ред. – йдеться про YouTube-програму “Почему собаки не ходят в театр”, ведучими якої були Стас Жирков і Слава Жила)

Мої – да. У мене їх нема, тому… (ред. – сміється). Це було наше повне волонтерство зі Славою, але проект не продовжився, бо він був не потрібен Bit.ua. Може ми щось зі Славою ще придумаємо.

Що читати?

“Баборня” Лаюка, Ентоні Дора – це американський письменник. Сафрана Фоєра – цікаво пише. У мене зараз на столі лежить дуже крута книжка (ред. – показує) – це менеджер ФК Манчестер Юнайтед – Алекс Ферґюсон. Мені не подобається ця назва – “Уроки лідерства”, але книжка хороша. Руслана Горового читати.

На Книжковому Арсеналі були?

Так, я буваю, але іноді не розумію доцільність. У мене взагалі проблема з натовпом людей. У мене взагалі проблема з людьми, з цього треба починати (ред. – сміється). Фактично всі ці книги можна замовити в інтернеті. Мені здається, це більше не для нашої професійної спільноти, яка більш-менш орієнтується, а для людей, які мало знаються на літературі і їм потрібен такий двіж. Хоча за форматом – це крута штука, і я полюбляю туди прийти, коли є час. 

Яку свою виставу ви вважаєте найуспішнішою?

“Любов людей”. Це вистава, яка для мене є знаковою, важливою і, на жаль, якої вже нема. 

Якби знімали фільм про вас, хто з іноземних чи українських акторів мав би вас зіграти?

(ред. – сміється) Це смішно. Я би мріяв, щоб мене зіграв Леонардо ДіКапріо, бо це один з моїх улюблених акторів. 

Якби могли поговорити з будь-ким, хто живе чи жив, хто б це був?

З Ісусом. Він же жив.

Чого боїться Стас Жирков?

Темряви.

Ви б погодились, якби вам запропонували викладати в Карпенка-Карого?

При керівництві, яке там є зараз – ні. При тій заробітній платі – ні. При тому ставленні до студентів – ні. А якщо все це зміниться, то так. 

Як актори сприйняли те, що відтепер прем’єри тільки українською мовою?

Мені здається, адекватно. Я не знаю, що вони кажуть іншим, мені ніхто негативу не казав. Натомість від багатьох акторів ми з Тамарою отримали позитивні відгуки. Так правильно. Я російськомовна людина, яка виросла в російськомовному регіоні, народилася в Росії, так вже сталося, але, мені здається, що це наша місія – робити вистави українською мовою. Я взагалі не розумію, як можна російською робити вистави, для мене це інший світ. Мова формує тебе, твій світогляд. Принаймні, контент, який я читаю – повністю україномовний. 4 роки тому я повністю перейшов на українське читання.

А чи в усіх акторів українська мова на належному рівні?

Так вона не належна в усьому українському театрі. Тут вже по барабану. У нас немає жодного стандарту, жодної роботи, яка б велася в цьому напрямку. У нас сценічна мова – це величезна проблема. У нас викладають і виходять люди, які [ч]-, [шч]-кають. Якщо людина україномовна, вона може перейти на свій діалект, ти її можеш бекапнути. А якщо це російськомовна людина, то там звіздєц.

У вас є божевільна мрія?

У мене є бажання довгий час пожити за кордоном. 

Коли Стас Жирков зніме свій фільм?

Скоро, треба трішки часу (ред. – сміється). Є така у мене думка, якісь ідеї. Всьому свій час. Потрібно бути чесним з тим, чим ти займаєшся. З тими зобов’язаннями, які ти на себе взяв перед дітьми, яких ти навчаєш, перед театром, який ти очолюєш, перед родиною. Я взагалі думаю, що всьому свій час. До тебе не прийде те, що не має прийти. Я вірю в те, що я маю працювати. Маю мріяти і мрії перетворювати в цілі. Якщо я щось дуже сильно хочу, це відбудеться. Якщо я дуже сильно не хочу, воно не відбудеться. Мені здається, що ми нічого взагалі не вирішуємо. Все воно десь там, у Господа.

Як боротись зі стресом?

Це найважче, що є. Тільки працюючи над собою і розставляючи пріоритети. Ти – найголовніше, а потім все інше. Наприклад, я граю в комп’ютерні ігри, у мене Play Station, ми з сином граємо. Я люблю футбол пограти, RPG типу Відьмака. Люблю дивитися кіно, футбол, люблю проводити час з сином, подорожувати. Я люблю театр, люблю дивитися театр. Я можу в театрі відключитися, відпочити. Я можу радіти за інших. 

Що на вашу думку за останній час з’явилось якісного серед українського кіно?

Я дуже сподіваюсь на фільм “Додому” Нарімана Алієва, в якому зіграв Ахтем Сеітаблаєв, це дуже класне кіно. Непогане кіно за Жаданом зняли (ред. – “Дике поле”). З “Припутніми” сталася, мені здається, продюсерська помилка. Бо коли ти підганєш кіно під жанра (воно знімалося в іншому жанрі), то це фігня, на жаль. І мені соромно за “Браму”, на жаль. І дуже болить ця історія з точки зору, що це дуже крутий матеріал. І актори в цьому не винні, вони класні, вони знають, що вони роблять. Але там немає режисерської візії. Павло Ар’є – дуже крутий драматург. “На початку або наприкінці часів” – його найкраща п’єса, її дуже важко зіпсувати. Навіть, якщо в театрі немає режисера, і актори будуть голосно по черзі говорити текст, і не перебивати один одного, це буде класна вистава. Це безпечний текст, дуже круто виписаний. Але кіно – це трошки інше мистецтво, і без режисерської візії воно неможливе. І там (ред. – у “Брамі”) її немає. Це просто від сцени до сцени. А на мій погляд, це кіно треба було знімати з точки зору Вовчика, його очима. Я вітаю Ірму і Віталіну, які отримали премії за цю роботу, я за них безмежно щасливий. Я радий, що вони відмітили, що це наша спільна робота. Дивлячись фільм, я згадую інтонації з вистави, я бачу це. І в Ірми дуже крутий грим, але ти бачиш його. А якщо ти робиш фільм очима Вовчика, там можна було бачити Ірму з іншого боку. Треба було придумати світло, як він її сприймає. Тут вона спиною, тут вона боком, а тут ми бачимо лише якусь частину. І тоді зрозуміло, що є режисер, якась історія. Я думаю, що буде “Довбуш” прикольний. Взагалі, Санін – класний режисер. І навіть робота його з Бокланом (ред. – “Поводир”) – для мене це хороше кіно, не дивлячись на певні моменти. “Кіборги”, звісно, мені дуже сподобався цей фільм. Взагалі, Ахтем – дуже цікава людина, з ним дуже цікаво спілкуватися. Це особистість. 

Художній керівник Театру на лівому березі – вершина кар’єрних мрій?

Не знаю. Справа в тому, що це, як розглядати себе. Наприклад, я розглядаю себе лише в театрі. Якщо брати Київ, я розумію, в якому напрямку я хочу рухатися, розумію, які в нас поставлені цілі з Тамарою, з колективом. Я розумію, що мені вистачить роботи на довго. Я впевнений, що це буде найкрутіший театр в Києві. Чому? Бо в нього буде класна модель, класні вистави, класні актори, іноземні режисери, міжнародні проекти. Я думаю, що це так. Але говорити “кращий”, “гірший” – не зовсім коректно з мого боку. Але я точно знаю, що це буде унікальний театр. Унікальність саме в постійному русі. Можливо через 10 років я зрозумію, що я хочу поїхати жити за кордон. Або я зрозумію, що з театром все і піду на телебачення, стану там телевізійним продюсером. Мені це теж завжди було цікаво, я фанат телебачення у різних сенсах цього слова. Дорогу від режисера-дебютанта до директора “Золотих воріт” я пройшов за 3 роки. Це акселерат. Я іноді не усвідомлюю, як воно сталося. Чесно кажучи, наш виграш з Тамарою Труновою – це те, що нас врятувало в цій ситуації. Тому що за жодним іншим варіантом ми б не виграли цю битву. Я розумів, що і Тамара б не залишилась в цьому театрі, а я б, можливо, ще один термін в “Золотих” відбув би, або відмовився. Якось інакше би рухався.