Загадкове нічне вбивство собаки або Маленький Принц вчить любити | Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки

     Якщо сказати, що вистава, в основі якої історія підлітка-аутиста, який розслідує вбивство улюбленого сусідського пса,  - це безпрограшний варіант для сердець широкої аудиторії, то ви не помилитесь. Однак існує суттєва пересторога – перетворити історію на сльозогінну мелодраму. Проте, говорячи про виставу Національного театру російської драми ім. Лесі Українки, варто забути про всі перестороги. У Києві є одна така театральна історія, а точніше втілення одного з найуспішніших творів Марка Хеддона «Загадкове нічне вбивство собаки», повз який пройти просто не можливо.

Так колись однойменний роман британського письменника став основою для п’єси Саймона Стівенса. А далі успішна доля постановок на батьківщині в Британії в Королівському національному театрі Лондона, а потім на Бродвеї, рекордні каси, завойовані 11 найпрестижніших театральних нагород, серед яких премії «Драма Деск» та «Тоні». І ось Warner Bros. Entertainment надає права київському театру на постановку в Україні.

Кирило Кашліков не без списування елементів західної постановки ставить чуттєву і чутливу історію все ж про свого Крістофера. 15-річний хлопчик-аутист знаходить сусідського улюбленого собаку, заколотого вилами і, як головний підозрюваний, намагається розплутати це вбивство, проте не здогадується, що йому доведеться розплутати зовсім інше, те, що він і не мав знати про свою сім’ю.

Сцена з вокзалом з вистави

Крістофер Бун Євгена Щербаня – це образ, котрим не можна збрехати: ні акторськи, ні суто по-людськи. Напевно, перше, що спадає на думку, коли ми згадуємо найбільш знамениті історії, закарбовані в мистецтві, про особливих людей в нашому суспільстві – це оскароносна кінострічка Баррі Левінсона «Людина дощу» з неперевершеним Дастіном Гоффманом у ролі людини, хворої на аутизм. Євген Щербань нічим не поступається видатному американському актору у надзвичайно точному відтворенні органіки «людини дощу». Актор протягом всієї вистави практично не йде зі сцени, проте його нюансировка ролі, прописана в рухах, погляді, мові, заповнює образ до дрібниць так, що вихопити момент, коли актор відходить від заданого внутрішнього вектора героя, не можливо.

Євген Щербань в ролі Крістофера Буна

Кріс – людина надзвичайного чуття. Будь-яка  брехня, несправедливість резонує в ньому так само сильно, як він відчуває, перш за все психологічно, а відтак і фізично, біль від доторків до нього. Він любить математику, обожнює космос і мріє про нього, він вкладає свою любов у собак, він завжди говорить правду, а значить чекає того ж від оточуючих, особливо рідних. Мілорад Павич колись писав у своєму вірші: «Есть люди с особо чувствительной кожей – их лучше не трогать. Они не похожи на всех остальных. Они носят перчатки, скрывая на коже следы-отпечатки лилового цвета от чьих-нибудь пальцев, бесцеремонных в иной ситуации…». І Кріс саме такий, якому доводиться відчути на собі ці доторки-потрясіння поки він, неначе Маленький Принц, вчить своїм прикладом любити цей, почасти жорстокий світ. Він, що споглядає заколотого на початку історії пса, який для хлопця є втіленням чесності, щирості і відданості, сам є втіленням такого пса, якого батько скривдить, сам того не бажаючи.

Олександр Кобзар в ролі батька 

та Євген Щербань в ролі Кріса

Сценографія достатньо мінімалістична, в ній лише ряди поліфункціональних стільців, які в потрібний момент трансформуються то у зореліт та скафандр Кріса, то у вагони потягів залізниці або метро. Безсумнівно надзвичайно потужним смислово-візуальним засобом сценографічної виразності є відеопроекція. Це певна матриця внутрішнього світу Кріса. Ми побачимо і літери, що складатимуться в слова, і рішення математичних задач, і карти зоряного омріяного хлопцем неба, і переповнений, пульсуючий безліччю валіз, вокзал. Однак найсильнішою є сцена, коли Кріс читає материні листи під час дощу: на екрані текст листів розлітається на тисячі літер, що перетворюються на величезні дощові краплі, котрі обвалюються зливою, а разом з тим з-під стелі на Кріса на фоні цього дощу полетять десятки аркушів паперу, втоплюючи  хлопця у своїй важкій правді, а глядача в емоційному катарсисі. І не була б ця вистава настільки емоційно-влучною, якби не музичне оформлення, котре ставало внутрішньою кодою кожної ключової сцени. Музичні композиції від Ólafur Arnalds та Max Richter ніби проводжали у великий космос беззахисного, але рішучого підлітка.

Мама- Наталія Доля 

Кирило Кашліков у своїй постановці жодного разу не переступає межу кон’юнктурності, його постановка максимально чесна і далеко не про внутрішньосімейні проблеми, це детектив-розслідування загальнолюдських вчинків і мотивів. Це історія, яка ставить питання про те, що має носити в собі людина, який тягар образи і ненависті, щоб вимістити все на зовсім непричетному до цього собаці, і заколоти його садовими вилами? Коли турбота і оберігання іншого від болю перетворюється на тотальну брехню, що руйнує більше за правду? Як кожному з нас, хоч на трошки, стати таким аутистом, як Кріс (який насправді здоровіший за нас усіх), щоб відчути цей світ з позиції любові і відповідальності? Як, врешті решт, попри свій біль, простягнути долоню іншому для життєдайного доторку?  Адже найголовнішого не побачити очима.

Рецензія: Даша Кашперська