Ті, кого за законом нема| "Сталкери" Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

Театр «Золоті ворота», Молодий театр, а ось тепер і Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Легендарна вистава та історія прибилась до нового берега і буде його тепер триматись.

Чорнобильська зона, 86-річна баба Пріся, її донька Славка, яку кинув чоловік, хворобливий онук Вовчик, примара сучасності та закону дільничний Вася. Бюстик Леніна на столі, згадки про згущонку, як свято та єдине, що зв’язує їх із «зовнішнім» світом –  це брехунець на стіні, що транслює улюблену пісню бабці «Земля» Софії Ротару і, часом, моторошні новини з того «чорного» світу.  Павло Ар’є разом зі Стасом Жирковим втілили посттехногенну картину зайвих людей, що не вписуються в сьогодення «законного світу».

Хто такі «люди зони»? Примари, експонати чорнобильської кунсткамери, люди поза законом чи вони навпаки більш справжні, ніж ті, що перебувають за цією окресленою межею, ті, хто навіть не мають імен, лише кодово названі «сталкерами».

Баба Пріся як архетип (український і загальнолюдський) втілення мудрості й самої землі, яка темніє під її нігтями. Ірма Вітовська сама земля – вона народжує, вона і вбиває, вона оберігає своє і живе, як там міфічна Мавка, що поєднує в собі мудрість світу і незбагненну силу. Її сарказм і правдивість такі ж гармонійні, як і її спілкування із землею, коли навіть мавки до неї говорять.

Вона, як ніхто, відчуває цей фантомний біль свого і сучасного покоління, що втілює в собі Віталіна Біблів, цю «калічну душу». В бабці поєднались ці початок і кінець часів за якими Павло Ар’є дав назву першоджерелу (п’єса має назву «На початку і наприкінці часів»), навіть в її віці закодований цей катастрофічний 1986 рік. Вона ставить крапку на всьому, вбиваючи свого «13 апостола» (під час 2ї світової вона вбила 12 німецьких солдат). Ви не впізнаєте в цій бабці витонченої Ірми і це дорівнює найщирішому «Браво!». Без зайвих гримувальних хитрувань актриса на сцені – істина бабуся, коли внутрішнє цілком і повністю відтворює назовні органіку старої людини.

Такий наївний і незаплямований зовнішнім світом образ «божої людини» Вовчика Владислава Писаренка – це чиста надія на те, що в тому світі не все так моторошно, як розповідає йому непутяща мати, проте і цю надію знищено кулею, тих самих, обожнюваних ним, стакерів.

Постмодерна архаїка болю в кожному з цих персонажів, що врешті решт зводить їх до спільного знаменника – потяга тієї таємної гілки метрополітену, що за розповідями бабці збудував свого часу Горбачов, вони практично так само, як Отто фон Ф з твору «Московіада» Юрія Андруховича, мчать у вагоні до свого «дому», туди, де вони нарешті будуть своїми на своїй землі, туди, де їх існування не вимагатиме підтвердження жодними законами.

Рецензія: Даша Кашперська