«Гамлет» або Театр мерців | Івано-Франківський театр ім. І. Франка

Коли читаєш переклади Юрія Андруховича світової класики, відчуваєш солодку, в’язку лексичну густоту, яку так і хочеться їсти ложкою,  розкладати на окремі відтінки цей багатий  післясмак. Так в його перекладі «Гамлета» пульсують «на язиці» дві епохи – 61/17 століття та наше 21-ше. І цей нуртуючий не одне століття текст не даремно породжує «Гамлета»  «з того світу», зі сну жаху в постановці Ростислава Держипільського.

У рамках фестивалю «GRA» восени 2018 року  режисер уперше представив у Києві неоОперу-Жах «Hamlet», яка в підсумку виборола першість у номінації «Найкраща експериментально-пошукова вистава». У спартанських умовах творчий склад вистави опанував  за добу невідомий для себе сценічний простір Довженко Центру, вивив свою виставу з камерного підвалу Франківського драмтеатру на-гора. Попри це глядач, потрапляючи до зали, опинився все одно в холодному мороці потойбіччя  серед спочилих тіл.

Данія – не класична чи звична літературознавцям в’язниця, Данія постає великим цвинтарем, позачасовим склепом, в якому вічний сон розв’язує руки помсті та знімає будь-яку відповідальність з творців історії жаху. Тут, як і в «Макбеті», правлять ті самі чорні янголи вендети – Еринії (провокативні красуні Галина Баранкевич, Надія Левченко, Олеся Пасічняк). Вокалізи Ериній та Монахів, інструментал в складі клавіш, контрабасу, ударних, валторни, віолончелі та ін., як музичний стрижень вистави,  виступають стильово-смисловою і драматургічною опорою всього дійства, не претендуючи на пальму першості у творенні смислів твору. Мікс року, джазу, фолку та прелюдійних піснеспівів авторства композиторів Романа Григоріва та Іллі Розумейка (музично-театральна формація  «Nova opera») підкреслює емоційно-психологічну складову не тільки тієї чи іншої мізансцени, але й кожного героя відповідно до жанрових характеристик опери як такої, де кожен образ має свою провідну музичну лінію.

А далі все, як ідеться в одному з віршів Юрія Андруховича:

«Панове публіка, для трепету і млості,
Для гостроти і свіжості в серцях
Репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях.»

І серед цього музичного сейшену – Вони… мерці, котрим доведеться знову померти: Гертруда, Клавдій, Полоній, Офелія, Лаерт. Вони постають зі своїх трун-саркофагів карикатурно-лялькові, носії власних гріхів і безумств, які, видається, не можна спокутувати навіть кров’ю. І лише Гамлет «спочиває» на окремому ліжку-труні, що періодично виступає то вівтарем, то місцем спокути, то трибуною, то плахою.

Гертруда Ірми Вітовської з усім артистичним шаленством демонструє власний жіночий демон, і, навіть, зриваючи в муках каяття свою «рогату» перуку, не зможе до кінця очистити свою душу від гріха. Цей батьківський гріх лягає і плямою на Офелію, безумицю-маріонетку в руках батька, чи просто нещасну божу душу, для котрої навмисне надіті роги перуки виявились надважким психологічним тягарем. Проте вона так і не зможе до кінця уподібнитись своїм родичам, вона до останньої миті буде носити в руках маленьке фортепіано, як символ дитинності, на якому колись вони безтурботними малими з Гамлетом грали простеньку мелодію.  Червоно-чорні вбрання жіночих образів, вже згадані перуки яскравих блондинок нагадують стилістику знаменитої картини М. М. Копполи «Дракула Брема Стокера», чим додають додаткової демонічності видовищу.

Ниций з напускною бравадою сили Клавдій Юрія Хвостенка – це втілення страху, людини, що змушена кожної хвилини оглядатися назад, відчуваючи за собою холодну руку помсти. Полоній – геній-негідник у стилі стімпанк, віртуозне зло якого демонструє в своєму образі Дмитро Рибалевський. Він зливається у філігранному тандемі з Олексієм Гнатковським (з котрим грають вже не першу виставу), дует купається, бавиться в своїх діалогах-звинуваченнях і творить шоу брутального хаосу.

Олексій Гнатковський – Гамлет-памфлет, єдиний живий серед мертвих, що просто прокидається оді сну. Розгублений і скажений, самотній і змерзлий серед холоду цвинтаря, меланхолійний і божевільний, він ніби Ерік Стрінберга, охрещений божевільним, проте лишається найтверезішим в своїх помислах серед дійсно навіжених, спотворених гріхами родичів. Гнатковський емоційно максимально пластичний у свої перемиканнях психологічних станів. У його очах стоятимуть то сльози чутливого одинака у світі жаху, то погляд виблискуватиме іскрами підкреслено манірного безумства чи екзальтованого розпачу. Прокламація вже таких затертих століттями й патетикою крилатих гамлетівських фраз буде вилітати демонстративно й уривками, проте режисер не зведе дійство до потурання текстом. Гамлет таки промовить свій знаменитий «І от питання - бути чи не бути…» під завісу, тихо і смиренно, коли спаде на царство мертвих холодна тиша, а у глядача луною дзвенітиме це одвічне питання без відповіді.

Гіперболізована емоційність гри, попри все, має свою міру і працює на абсолютно чітко визначений режисерський результат. Вистава  є своєрідним емоційним та значеннєвим згустком (як і сам текст Андруховича), котрий так і хочеться повільно і «смачно» різати ножем, як це робить зі шматом сирого м’яса Гамлет.

У цій постановці Ростислав Держипільський вкотре виступає вправним еквілібристом – інтерпретатором текстів-символів вже не однієї епохи. «Hamlet» – це не просто вистава, новий ексклюзивний погляд на класику, а це втілення цілого сучасного театрального процесу і ритму нашого буремного життя, де з хаосу, жаху, запаху щойно підсмаженого сирого м’яса постають вже не герої театру мерців, а досить реальні чудовиська сьогодення.

Рецензія: Даша Кашперська