Окультизм української міфології
У Міжнародний день театру київський Національний театр
Франка представив прем’єру Сергія Маслобойщикова «Verba»
за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. Це не вперше, коли театр
звертається до цього твору із золотого фонду модерної української класики.
Востаннє на франківській сцені «Лісова пісня» була поставлена Дмитром Черепюком
1993 року, в головній ролі дебютувала Оксана Батько, а роль Лукаша грали
Олексій Богданович та Остап Ступка.
Сергій Маслобойщиков представляє своє авторське бачення
одвічної історії Лесиної Мавки, використовуючи літературний твір лише, як остов
для власної концепції. А полягає вона, як вказано в анотації, у інтерпретації
самої лексеми «verba» – від латинського «слово», «текст», «мова» тощо. Слово
як першооснова життя, Леся Українка як втілення цього слова. І як то кажуть:
найперше – було слово, і слово це було «любов».
А що ж із цим словом в цій виставі?
 |
| фото: прес-служба театру |
Треба бути готовим до того, що це не постановка, яка вам
продемонструє хрестоматійну «Лісову пісню» в розумінні Соломії Павличко, Віри
Агєєвої чи навіть Оксани Забужко, в критичних концепціях котрих виховувався
кожен філолог. Маслобойщиков міксує текстові шматки різних дій драми в
хаотичному порядку, вибудовуючи на свій розсуд драматичну лінію. Крім того режисер як фаховий художник та учень Данила Лідера сам виступає
й художником-постановником цієї вистави. Він занурює глядача в атмосферу
дерев’яної лісопильні, де домінує натуральна текстура. Дерев’яні листи (чи то
хата, чи то ліс – немає значення) створюють суцільну конструкцію, що рухається
по колу, дерев’яний реквізит, дерев’яні пласти, що постають перешкодами-стінами
в руках головних героїв, з-за яких вони визирають одне одного; розкидана скрізь
тирса, сув’язі вербових гілок… І,
навіть полотняні костюми Наталії Родюк гармонійно вписуються в «натуральну» чи
то пак «природну» візуальну концепцію
режисера. Тонка гра зі світловим малюнком засмоктує в процес споглядання
загальної естетики, до якої не можна лишитися байдужим. Варто зазначити, що в
художньому ефекті прослідковується почерк режисера-художника – подібна
колористика, схожа текстурність і світлова гра були присутні й у його виставі
«Буря» 2010 року.
Лісопильня
як головне місце перебігу подій, моторошне за своєю суттю, особливо в контексті
концепції міфологічної живої природи Лесі Українки. Це певне чистилище, де живе
дерево умертвляють, позбавляють його істинної суті, природної форми, підганяючи
його під стандарт гладкої поверхні, прямих кутів, яких в природі не існує. Так
намагаються позбавити Мавку та Лукаша їх природи, душі, непридатної до цього
влаштованого за людськими законами світу. Мавка від початку постає в стані
внутрішньої боротьби свого внутрішнього «Я» і згубної пристрасті до людського
хлопця Лукаша. Тут не буде тієї Лесиної безтурботної на початку і світло
закоханої лісової царівни, адже глядача одразу вводять в серце драми, не
розкриваючи витоків та першопочатків історії. А навколо жорстокий світ людей і
жорстокий світ природи.
 |
| фото: прес-служба театру |
Для Христини Федорак – це дебютна головна роль
на великій франківський сцені, хоч створені нею образи бабці Буни чи скаліченої
війною дівчинки у виставі Давида Петросяна «Війна» на камерній сцені вже
принесли славу в театральних колах як актрисі з тонкою внутрішньою природою. Так
і її Мавка ніби зіткана з тих природних протиріч лісового створіння: її
дикість, ніжність, дитинність чи пристрасність ніби співіснують в гармонії її
внутрішньої акторської суті. Вона зачаровує своєю простотою дійсно дитини
стихії.
Динаміка першої дії
завдяки й пластичному рішенню Віктора Литвинова представляє у всій красі акторські
роботи дітей-лісу. Зокрема не можна не відмітити Івана Шаран в ролі Перелесника.
Цей актор настільки пластичний у своїй ролях, що й цей образ у нього виходить
доволі самобутній з яскравим сценічним малюнком. Він ніби неправильний (такий
як і сама природа), довершений і недовершений в своєму каліцтві одночасно, він
той самий вогонь, яким покровительствує, і та містична сила, що не дає відвести
від себе погляд.
 |
| фото: прес-служба театру |
На противагу Мавці існує
дуальний образ Матері-Килини, що створює Анжеліка Савченко. Це відьомське
марево й одночасно сила материнської влади над сином. Спокуса і ярмо, закон і
чари для Лукаша. Її дуальне «я» з’єднується воєдино, коли вона вміщена в одежину
тотемного окультного божества, що висить на стіні (ці ж напнуті на Лукаша лахи
божества потім і очистять його від чар, коли він зрозуміє, що це лише вигадані
ідеали набиті тирсою). Саме в цьому божестві відбувається переродження Матері в
Килину на очах у глядача. Це не два різні образи, це одна сутність, яка
витісняє з Лукаша його душу спочатку як
матір, потім як магічна звабниця, що зачаровує своїми містичної краси
вокалізами. Саме завдяки Олександру Бегмі, що зіграв Лукаша, вистава набуває
музичного наповнення (яке в певні моменти навіть буде нагадувати стилістику
гурту DakhaBrakha), оскільки саме він виступив ще й композитором в
цій роботі.
 |
| фото: прес-служба театру |
Живі міфологеми в
першому акті створюють свій ритм і співіснують у єдиному механізмі, задаючи
чіткий ритм, проте в другому акті авторський режисерський механізм починає
давати свої збої, поміщаючи дію в певний плинний сомнамбулічний стан: чи то через
стишену декламацію акторів (завдяки гарнітурі), що входить в смислову задумку
цього плину тихої розмови, чи то через зайву текстову плутаність самої
композиції. Таким чином лишаючи розвиток дії на тому ж рівні, що і в першому акті,
вистава не доходить до потрібного кульмінаційного crescendo. Тому
«слову-любові» не вдається пробити
дерев’яний бар’єр для вивільнення тієї Лесиної світлої печалі. Напевно, з часом
вистава і в другому акті набере свого ритму, збивши до купи мізансцени, що
полегшить режисерську внутрішню форму, лишивши глядачу можливість словом-ключем
розкрити таємницю твору Лесі Українки, адже одвічний секрет української
міфопоетики й далі лишається актуальною загадкою для українського театрального
простору.
Коментарі
Дописати коментар