Вже 15 років вистава іде на повних аншлагах, на незмінному «overcrowding». Феномен? Безсумнівно. В сьогоднішньому театральному просторі вистав з такою репутацією не складно буде перелічити, і «Дядя Ваня» Молодого театру – одна із тих вистав.
«На сцені люди обідають, п’ють чай, а в цей час руйнуються їх долі» - цей знаменитий афоризм Чехова якнайкраще відображає його драматургію. Патанатомія людського єства в нього беззаперечно точна, часто болюча і безпросвітна. Таким і постав «Дядя Ваня». Іван Войницький (Олексій Вертинський) у виставі з’являється вперше, наспівуючи італійською шматочок арії з опери Леонкавалло «Паяци» і це не випадковість. Це тонкий інтертекст ( «Смійся, паяце, над безталанним коханням. Смійся від горя, завданого тобі» ), що прокладає майбутній каркас образу дяді Вані: комічний, незграбний блазень-страдник, непозбавлений чехівської іронії, що безсумнівно виняткова фарба акторського «Я» Вертинського, що надає образу особливого оголеного нерву. Він достовірний і точний у своєму відчаї – життя пройшло повз. Безвихідь…
Астров (Станіслав Боклан) у своєму виборі шляху між моральною деградацією і відданістю своїй справі, він обирає друге. Не завжди тверезий, що одягає на себе маску особи холоднокровної, яка не здатна кохати. Проте і він заручник свого власного пекла, адже єдине, що хвилює його серце – це тепла прив’язаність до няні, що наче вертає його в часи дитинства, жіноча краса і досі викликає в ньому хіть до Олени Андріївни (Наталя Васько), поза якою немає більше нічого, адже і краса може лишити пустку в душі. І головна пристрасть Астрова – це ліси, як уособлення єдиного живого і справжнього в його житті, він єдиний мислить глобально і всеохопно, намагаючись хоча б саджанням лісів дати надію наступним поколінням на щастя, бо за словами, що приречено лунають у героя Боклана, вони вже щасливими не будуть. Безвихідь…
І тільки Соня (Римма Зюбіна) єдина розуміє тонку душу Астрова, але вона для нього всього лише дивна світла дівчинка, але не жінка, яку можна кохати. Зюбіна робить Соню не стільки, як то кажуть, «Божою людиною» (хоча, однозначно, вона нею і є), скільки аристократично благородною та витонченою дівчиною. Вона ніжна і вразлива, її переконування себе «Я щаслива» звучить, як поклик до порятунку, але її пекло тихе і смиренне, і втому її сила. Саме в її образ вкладено Чеховим християнський мотив смирення – ми народженні страждати та терпіти, і лише «після…» ми «побачимо небо в алмазах…». Її розчісування Астрова своїм гребінцем – символ, що є беззаперечною знахідкою, надає лише цьому почуттю особливої інтимності, теплоти і турботи, якоїсь дитячої наївності. Але Астров до неї спиною і вона завжди лишатиметься для нього непоміченою. Безвихідь…Чи ні?
Режисер вдало з Дочевським (вже вкотре) знаходить вдалу сценографічну формулу. Тут ми бачимо протиставлення зовнішньої замкненої безвиході з ідилічними українськими краєвидами, що видніються за воротами. Саме там, на другому плані виокремлюється самотність певних образів, що споглядають цю далечину, як примарну далеку надію на щастя. І саме цю декорацію зриває Войницький в стані крайнього відчаю, за якою відкривається чорна пустка душі, де потім в кінці вистави засяють далекі і недосяжні зірки «алмазного неба». Так само постійна гра світла і темряви на сцені створює контраст сподівань і безнадії героїв. З-під склепіння даху падають( і розбиваються) з рук то Соні, то дяді Вані курячі яєчка, коли вони підтверджують крах своїх зароджених надій. І лише Астров робить спробу піднятися під дах (як на мене з тою ж метою) проте спиняється, адже лише в нього є далека надія, що ті, хто прийде після нього,будуть щасливі. Тонко, стримано, без зайвої метушні. Це естетика. Так, Чехов темний і безпросвітний, проте і він дає можливість нам вхопитись за соломинку, яку простягає Соня. Це, звісно, надія на життя, але напевне не на щастя… Врятувати чи врятуватись? Інтелектуальна театральна робота завжди ставить запитання, а не дає на них відповідь. Адже вирішувати чи є вихід із власного пекла доведеться кожному самому… Автор тексту: Даша Кашперська
Коментарі
Дописати коментар