Світлові мапи українського безталання представив минулого
тижня Іван Уривський у Національному
театрі Франка у прочитанні однойменного твору Івана Карпенка-Карого. Вже давно «українське»
в руках сучасних митців – це не реконструкція знаних мотивів, а інтерпретація і
декодування того, що ми вважали програмним, розшифровка одвічних «чому?» і «хто
ми?». І Уривський вкотре доводить, що навіть банальні українські затерті сюжети
нічим не гірші за світові класичні бестселери, і наша сільська драма (у
значенні лише місця сюжету) сповнена не меншими за трагізмом загальносвітовими
проблемами, аніж шекспірівська драматургія.
Іван Уривський – це «ДахаБраха» в театрі української
літератури, якщо можна так висловитись, а часом і «Один в каное» з якоюсь плинною мудрістю і складністю
простоти. Саме в цей контекст вписується «Безталанна», яка на сцені стає не
просто поставленим драматичним текстом, а творчістю двох Іванів (Уривського і
Карого) звужено і цілої команди загалом, бо це вже не шкільна програма, а
мікросвіт у макросвіті. Режисер виносить з горизонтальної площини історії
любовний трикутник Варка–Гнат–Софія у вертикаль психології спокуси, причому не
тільки тілесної, але й емоційної, коли людина в пориві власної гордині ламає
життя не тільки собі, а й всім залученим в цей контекст. Ця вистава – не
знайомство з українською побутовою драмою, а спроба малювати внутрішню
експресію завдяки світлу і тіні, як на картинах іншого Івана – Івана Марчука, перетворюючи
театр на кімнату сновидінь з пльонталізмом символів.
Любов тих двох – Варки та Гната беззаперечна істина для
всіх, тільки мова людської заздрості виявляється сильнішою і вустами Дем’яна–Яго
розпалює вогонь безповоротності. Гнат на зло одружується на світлій закоханій Софії,
а Варка, відповідаючи перехресним вогнем, бере під руку Степана, який приречено
рогатий від початку, божий дивак, цап-відбувайло і посттравматична душа,
уривчастий, але дуже гострий малюнок ролі якого створює Ренат Сєттаров. Його символічне вбрання цапа породжує безліч
інтертекстів і трактувань, від згадки про вечорниці на Меланку з водінням кози
(а Варка за ціпок його й поведе блукати очеретами), до алюзій на премудрого
цапа Фабіана чергового легендарного Івана (так вже сталось випадково, що в
цьому тексті стільки Іванів) – Миколайчука з «Вавилону ХХ».
Аби не перетворювати побутовий сюжет у ще більш побутовий театр режисер разом зі сценографкою Тетяною Овсійчук, з якою працює вже не вперше, створює позаепохальний світ сухих очеретів, дротів електропередач та стовпа-хреста, що їх тримає, або тримає небо, спираючись на плечі кожного з героїв. Під час сцен найбільшої емоційної напруги ключових персонажів надламаний хрест стовпа відтворюватиме коротке замикання, ніби Бог і сам здригається від цих неправильно з’єднаних до болю дротів людських доль. Світло – це окрема жива істота цієї вистави. Колосальну художню роботу продемонстрував Ярослав Марчук (художник по світлу), витворивши гіперестетичний об’ємний простір завдяки дорослій «забавці» у світло і тінь. Герої одне одному передаватимуть надяскраві прожектори, а Варка з Софією ще й перекидатимуть одна одній в руки той вогонь, бо обидві яскраві метелики, що летять на світло, аби згоріти, чи тріпочуть крильми, як в одній зі сцен Варка, б’ючись об скло штучного джерела життя. Час від часу, коли в глибині жеврітиме яскраве сонце, на фоні якого палатиме гріховна (або просто така фатальна) любов Гната до Варки поки Софія блукатиме в тіні власного болю, коли в те саме сонце, що наче дає життя, піде у заСВІТИ Софія наприкінці, мимоволі задумаєшся, що і воно – лише штучне світило, яке не несе життя для цих обездолених.
Режисер показовий нерв п’єси ховає символічно саме в ці
сплетення електропередач, втілюючи в кожного персонажа чеховську тиху трагедію.
Ймовірно, комусь може забракнути відкритих емоцій, реалістичної зав’язки,
розгорнутої динаміки кожного образу чи фатальної кінцівки Карпенка-Карого, однак
режисерська задача видається дещо іншою, а саме вимірювання надвисокої напруги,
яку не можна так просто побачити чи виразити, яку б величину кВ ми б не
обирали, пропускаючи струм по венах героїв замість крові.
Так, експресивний на початку Гнат Акмала Гурезова з рівною спиною і стрижнем всередині перетвориться
на згорбленого та блідого юнака, що скутий розрядами, які надходять то від
Варки, то від матері, то від не резонуючої з ним Софії. Він єдиний, хто спробує підперти стовпом той
зламаний хрест на трьох наприкінці, але це танталові муки марноти замкненого
електричного кола.
Спокусниця Варка Христини
Федорак доволі неоднозначна жіноча енергія у режисера. Вона саморуйнівна у
своїх емоціях, вона відверта Єва, як втілення зваби до гріха, вона ж оголена
Афродіта-марево в коралях для Степана, вона ж і хвойда для Дем’яна (Віталій Ажнов тут вкотре доводить, що
він майстер характерних образів, наділених яскравими фішками), бо безмежно
недоступне втілення всього жіночого. Саме таких Європа палила, як відьом, на центральних
площах, і саме такі – уособлення fem fatal, а глибше – фройдівського лібідо і мортідо (читай
креативного і деструктивного). І, можливо, фантасмагорійний жук, що в одній зі
сцен повзе на знесиленого Гната, є та самка богомола, що знищує свою пару. За
цим у сукупності жіночим образом важко розгледіти душу Варки, як її важко
розгледіти чоловікам за яскравою вдачею дівчини, яку власною акторською експресією
втілює Христина Федорак. Проте, та душа блукає в її українських піснях, у
відчайдушності вчинків, у крилах метелика…
Віра
Зінєвіч до своєї Софії
підходить з усією обережністю, як до скляної статуетки, крихкого і міцного водночас
кришталю. Вона та, що здатна побачити «небо в алмазах», бо вона ж та сама
Сонічка Чехова, що породжує світло, сіє його буквально насінням (дарма, що йому
не суджено прорости), як не суджено від того омріяного кохання народитись
дитині, яку вона вже носить під серцем, повторюючи щораз на татові слова «ти
поправилась» – «слава Богу!». Вона чиста й оголена в своєму почутті прийшла до Гната,
з тією ж наївністю, хоч і жіночою мудрістю не розриває дружби з Варкою, такою ж
світлою, наївною та водночас самотньою і відійде протуберанцями сонця.
На тлі цієї трійки особливо вирізняються два образи –
представники старшого покоління – мати Гната Ганна та батько Софії Іван. Олексій Богданович отримує режисерський
уклін у вигляді одного з найбільш амплітудних образів, який чи не єдиний має
таку яскраву динаміку розвитку. І цей дарунок актор використовує повною мірою,
перетворюючи доволі другорядну роль в одну з найпотужніших. Батько повертається
з міста весь заряджений життям та позитивом, привозить молоді саджанці дерев новоспеченій
сім’ї, які загорнуті так схоже на силуети людей. Так він, як і його донька,
хоче, щоб тут проросло нове життя, дерева з плодами на місці мертвого очерету.
Однак його Софія вже не дівчинка й соромиться сидіти на колінах у татка,
показова радість цієї забавки викликає в ній ніяковість, адже, дійсно, не все
так щасливо, та й вона вже сама може скоро стати мамою. Натомість Іван свідомий
того, що приїхав назавжди жити в дім свахи буквально на смерть, підтверджує це
щоразу рефреном у згадках про дружину, що тут померла, і про костюм, в якому
його і поховають. Егоцентрична та демонічна сваха Ірини Дорошенко (напевно така стала з віком Палагна з «Тіней забутих предків») з неймовірною енергетикою негативного заряду підкорює сина, нищить
Софію і ламає крихкого, слабшого за доньку Івана, який на очах перетворюється
на старого, знесиленого діда, що завинив своєю бездіяльністю перед донькою. Під
час ключового монологу Олексія Богдановича вмирає і остання надія на живе в
уособленні молодих посаджених дерев, що падають до землі одне за одним, так і
не розквітнувши, одне з яких ховає під собою й Івана. Ця одна з найсильніших
сцен демонструє силу руйнівного колеса сансари, що час від часу сходить
вглибині сцени. Ні Софії, ні Івану не місце зі своїм справжнім світлом серед
сонму штучних яскравих ліхтарів.
Пристрасть, Жага, Ненависть, Жертовність… апріорні героїні цієї вистави, а можливо, навіть мойри, які плетуть лінії електропередач-доль героїв. Один невдалий чи необережний рух – і коротке замикання, в результаті чого спалахує кожна жива душа, коли у повній тиші навіть не можеш підперти небо своїм хрестом, аби втриматись на цій землі. І посіяне не проросте, і посаджене не зацвіте, лише пустка й випалена земля без краплі води…
Рецензія: Даша Кашперська
Фото: Юлія Вебер, Національний театр Франка
Коментарі
Дописати коментар