Шабаш виродженої еліти | Прем'єра "Вишневий сад", реж. Слава Жила Театр "Актор"

Театр «Актор»  взяв у руки палаючий сірник і підніс його впритул до театральних переконань консервативних столичних театралів, а також до очікувань завсідників цієї сцени. Грати з вогнем у своєму театрі наважився Слава Жила, запустивши у його стіни привид Антона Чехова і скелетовану примару «Вишневого саду». Говорячи про скелет саду, передусім акцентуємо на позачасовості інтерпретації тексту, на виокремленні з нього певних смислових гілок і звісно на стилістично-естетичній манері постановки в рамках трилеру, готики і певної макабричності.

Слава Жила як далекоглядний і вправний менеджер цілком свідомо обирає ризик для своєї постановки, вступаючи  у зухвалий діалог із Чеховим і використовуючи доволі популярні ігрові та стилістичні прийоми сучасних театральних постановок. Та й він чудово знає, як полоскотати широку аудиторію  «маспопом». Чеховщина «Вишневого саду» постає тут у виразному своєму розпаді і зотлінні. Художниця-постановниця Алія Байтенова  підкреслює це  сценографією. Перед глядачем не просто розорений маєток Раневської, а від початку те, що залишиться від нього наприкінці вистави ­– несуча конструкція будинку після пожежі. Із запаленого сірника Лопахіна все почнеться, ним же і завершиться. Цілком однозначно комбінація символу сірника Єрмолая із сценографією спрацьовує за методом тієї самої рушниці на стіні, що має вкінці вистрілити. І вона не забариться. Прикушений сірник в зубах Лопахіна протягом вистави тому свідчення, часом він ставатиме йому поперек горла, як застрягає затамована правда, яку не варто виказувати. А правда одна – весь цей гібрид награної ностальгії за минулим травневим садом необхідно знищити.

Раневська-панночка (Крістіна Синельник) та її свита наче родом з ранніх стрічок Тіма Бартона. Вся ця ексцентрична компанія (грають Настасья Зюркалова (Аня), Валерій Шалига (Гаєв), Володимир Канівець (Трофімов), Світлана Шалига (Варя) та інші) приправлена духом показового еротизму в поведінці, банних оголених мізансценах, в костюмах з елементами латексу чи ньюдових тканин (художник з костюмів Любава Сокол), а також алкогольним чи наркотичним сп’янінням на балу-дискотеці під аcid чи house (композитор Юрій Звонар). Виразна пластика і хореографія Ольги Семьошкіної розставляє остаточні стилістичні акценти в кожному з образів, вщент стираючи межу між реальністю та ірраціональністю.

Слава Жила не ставить п’єсу Чехова (проблему нового та старого чи конфлікт поколінь), він ретранслює свій погляд на світовий поділ людства на Раневських та Лопахіних – вироджену псевдоеліту і тих, хто з грязі в князі. Саме тому в акторських діалогах і монологах домінує форма над чеховським змістом, адже на перший план виходить режисерська рефлексія сучасності. Слава Жила у своєму зухвальстві досить обережний, хоч інколи видавалось, що він може б і хотів ще сильніше «рубонути по вишневому саду» (і, напевно, в рамках такого жанру був би цілком правий), як це колись зробив з «Ідіотом» Достоєвського Роман Качанов у своїй стрічці «Даун Хаус».

Віталій Ажнов і його Лопахін стають першопричиною виникнення цієї постановки і тим, заради кого передусім варто її побачити. Його Єрмолай – і харизматичний демон з цигаркою в зубах, і вразливий божевільний у білому спідньому зі свічкою в руках, якій доведеться згаснути. Для нього ця роль – це можливість бавитись із контрастами і черговий крок для розширення власної акторської амплітуди, коли із погляду Мефістофеля, що дає останню можливість врятувати сад і скинути вампірську облуду, раптом зринають очі  Мишкіна, який не знаходить свого місця ні в цій компанії паразитуючих, ні в цьому домі скорботи, поруч з яким не співають птахи, а лише дзижчать мухи. Тому йому нічого й не лишається, як піддати цей труп маєтку вогню, а можливо й себе разом з ним.

Цілком очевидно, що глядач також розійдеться на два фланги між Раневськими та Лопахіними, в розумінні, хто чекає на те, як (умовно) «Люди обедают, пьют чай, а в это время ломаются их судьбы» (а цього й не варто чекати), і на тих, хто готовий зробити Чехова причиною погляду на сучасні суспільні взаємовідносини. Так, Слава Жила провокатор, але він свідомо цією виставою (не без певних погрішностей зокрема в динаміці певних мізансцен, які мають зникнути згодом) скеровує Театр «Актор» на новий етап розвитку репертуарної політики, що не може лишитися непоміченим.

Рецензія: Даша Кашперська