Перейти до основного вмісту

Побачення з Шопеном | Прем'єра "Дев'ять побачень" в постановці Раду Поклітару KYIV MODERN-BALLET Theatre


«Таємничий, дияволічний, жіночний, мужній, незрозумілий, всім зрозумілий трагічний Шопен» – попри те, що ці слова належать Святославу Ріхтеру, такі епітети Раду Поклітару вписує у лексичну хореографічну палітру своєї нової постановки «Дев’ять побачень» на музику Фредеріка Шопена. Вся багатобарвність романтичного світовідчуття, все те, що зазвичай вимагало для свого втілення монументальних композицій Шопен втілює завдяки одному лише фортепіано, а режисер-постановник завдяки парі двох прем’єрів  KYIV MODERN-BALLET Theatre Олени Салтикової та Артема Шошина.


Дев’ять історій зустрічей, як дев’ять замальовок художника у своєму етюднику про те, яким різним може бути зародження почуття або його пошук. Кохання як драматичне перехрестя, як долання кайданів, як іронічна випадкова зустріч, як непорозуміння чи вогонь пристрасті. Раду Поклітару тонко відчуває гармонію легкого мережива музики Шопена, тому не перевантажує хореографічні етюди складною мовою танцю, а радше створює усі умови для акторського вираження індивідуальностей виконавців головних партій. Зокрема кожна поява у «дверях свого побачення» вимагала від Артема Шошина чіткої настроєвої фактури, а це задавало тон кожному наступному «побаченню», на який влучно відповідала його партнерка Олена Салтикова.


Майстерність оповідача виявляється тоді, коли серед тонкої іронії і легкої манери викладу цих таких знайомих історій проростає глибока філософія відчуття. Високий артистизм виявляють танцівники в історії про кохання сліпого, яка в поєднанні з «Preludes, Op. 28: No. 4 in E Minor» Шопена доводить хореографічну думку до аристократичної вишуканості. Артем Шошин досить влучно, як колись легендарний Аль Пачіно у стрічці «Запах жінки», втілює у русі психофізику свого героя, чиє незряче чуття здатне відобразити почуття любові в найтонших її гранях.


Говорячи про постановку «Дев’ять побачень», мимоволі згадується хореографічна мініатюра «Весна. Літо. Осінь. Зима» в постановці Раду Поклітару на музику Петра Чайковського й у виконанні цієї ж пари. І хоч це була не вистава, а невелика замальовка, вона містила в собі сюжет цільної драматичної розповіді про стосунки чоловіка і жінки від початку їх зародження до глибокої старості, вона цілком могла стати продовженням одного з тих 9 побачень. Однак не кожне побачення гарантує довгий спільний шлях сезонами життя. Тому кожна історія в цьому разі – це завершена думка, наповнена різним рівнем драматизму – словник найперших відчуттів.


Якщо ж повертатись до визначення музики Шопена Святослава Ріхтера, то ми ще не згадали в контексті цієї постановки про такі його відтінки як «містичність, дияволічість», чи то пак ліпше в цьому випадку сказати навіть інфернальність. Раду Поклітару не той постановник, що обмежиться оповіддю знайомих історій, він передусім той, чий театр лишає після себе паузу, в якій звучить багатоголосся смислів. Відтак головним рішенням вистави, яке стає й обрамленням вистави, є образ, втілений Анастасією Добровольською. Це стара бабця – німий споглядач кожної історії. На її спині великий горб-тягар, а сама вона одягнена в лахміття, що шлейфом тягнеться за нею, як за людиною завжди тягнеться її пережите минуле (костюми Анни Іпатьєвої). Цей образ сповнений артефактами старечості і позачасової самотності, інколи навіть і заздрості молодості, сумом за коханням, що було і не відбулось. Цей образ стає полем для різнорідних трактувань, які однозначно в кожного глядача будуть свої – можливо вона Мойра, що, дістаючи спиці зі своєї зачіски, в’яже всі ті історії; для когось – це згорблений досвід пережитих почуттів, а для когось – збірний образ всіх тих дівчат, що шукали і не знайшли, а можливо і пережили в своєму житті чудові 9 митей, і все, що тепер в старості для них лишається – тільки спогад про здобуте, відчуте і втрачене.

Вона сяде вкінці за той самий стіл, за яким сиділа щоразу молода дівчина в очікуванні побачення, її пальці будуть відміряти ритм серцебиття, так само, як відміряли ритм тонкі пальчики дівчинки на початку вистави в очікуванні нової зустрічі. Проте тепер цей ритм рівний і спокійний. Та чи здатне серце одягнене в лахміття років вистукувати прискорений ритм нехай лишиться невідомим.

 Рецензія: Даша Кашперська

Фото: KYIV MODERN-BALLET Theatre

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Цитати Леся Курбаса

Початком мистецтва світу є театр. Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати. Митець той, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій. Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала! Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми — форми релігійного акту. Воно… в суті своїй — акт релігійний. Воно — могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр — храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому. Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу. Політика залежить від державних мужів майже стіл

Кабукі - японський традиційний театр

В Японії лише за чотирма театрами - бугаку, бунраку, кабукі і ногаку - закріпився статус «традиційних». У країні досі існують виконавські мистецтва, безвісти зниклі на азіатському континенті. Виниклі в свій час під прямим впливом ритуальної та ігрової культур Китаю, Кореї, Індії, Тибету, Персії (а в ідейному плані - шаманізму, синтоїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, індуїзму), ці виконавські мистецтва збереглися в Японії і донині. Фото актора з вистави театру Один з найвідоміших традиційних японських театрів - це театр кабукі. Початок жанру кабукі поклала Ідзумо-но Окуні 1603 року, коли стала виконувати ритуальні танці у висохлому руслі річки, а також на багатолюдних вулицях Кіото. Пізніше Окуні стала додавати до своїх танців світські й романтичні сцени під акомпанемент різних музичних інструментів. З ростом популярності Окуні стала виступати на сцені й зібрала свою трупу, що складалась тільки з жінок . Театр став відомим і виступав навіть перед імператором. Пі

Українська класика в театрі

Постановки української класики в сучасному українському театрі вже давно переросли образ Мельпомени у віночку та вишиванці. Українська література в сучасному театрі – це філософський дискурс в національну свідомість, котрий вибудовує парадигму погляду на сучасне українське мистецтво. І саме з такими виставами без кліше ми познайомимо вас у цій статті, і ви забудете, що таке «укрліт» шкільного формату. Національний театр ім. І. Франка Традиційно саме в Національному театрі Франка можна знайти вистави за українською класикою на будь-який смак. Серед них є й такі, що заслуговують особливої уваги і відкриють для вас «укрліт» наново. «Morituri te salutant» Фото: офіційна сторінка театру Вистава за творами майстра української психологічної новели Василя Стефаника (1871 – 1936 рр.). Його твори, в основному трагічного напрямку, змальовують буденність сільського життя, ті драми, які відбуваються день при дні, навіть без усвідомлення героями значення і суті їх. Інсценіз