 |
| Фото: прес-центр театру |
Панас Мирний, «Лимерівна»,
український літературний реалізм, проблема нерівного шлюбу, одвічний конфлікт
батьків та дітей - все це було актуально,
скажете, для часів Марії Заньковецької, котра зіграла головну роль у постановці за цим твором.
Глибоко проблемно-соціальна творчість Панаса Рудченка (справжнє ім’я
письменника) займає окреме, чільне місце в оберемку класичної української
літератури, крізь нещадні жорна викладання якої пройшов кожен український
школяр, й мало хто лишився освітньо не травмованим хибними уявленнями про так
звану «укрліт». Однак Іван Уривський, чия творча свідомість не обмежується заяложеними штампами
українського літературного страдництва, вкотре звертається до творчості одного
з українських метрів і доводить, що театр української класики - це не лінійна
одновимірна проекція, а лабораторія для дослідження людини поза часом.
 |
| Фото: прес-центр театру |
Звісно «Лимерівна» Івана
Уривського відрізняється своєю природою від поліфонічних і психологічних
постановок за Іваном Франком чи Стріндбергом, однак режисер зберігає свій вже
звичний символописний почерк і тут, у соціально-побутовому реалізмі Мирного, що
насправді є нелегкою задачею, зважаючи на стилістичну манеру і тематичну
спрямованість письменника. Багато в чому естетику вистави продукує пластика
балетмейстера Павла Івлюшкіна, що дописує фізичний малюнок не тільки кожного
образа, а й вистави загалом.
«Лимерівна» Івана Уривського у
сценографічному баченні Петра Богомазова сприймається на запах, на дотик, на
форму і рух. У мінімалізмі темного сценічного простору лише снопи з сіном. Сухе
неживе домінує не тільки над простором дії, але і над душами певних героїв,
стає не просто частиною реквізиту та декорацій, а повноправною дійовою особою
вистави. Сіно буде позбавляти слова, опиняючись межи зубів Кнура (Мітя
Рибалевський), Оришки (Ксенія Баша) і Марусі (Христина Федорак), й буквально
володіти ними зсередини. Воно та частина їхнього єства, якої зась позбутись, як
не витягай із себе. Ці снопи - найцінніше багатство і тягар, за яке так
відчайдушно чіпляється п’яна Лимериха в домі у Шкандибихи (Олена Хохлаткіна).
Ця суха трава врешті те, що виймає все живе з людини, перетворюючи її на
опудало.
 |
| Фото: прес-центр театру |
Режисер представляє глядачу світ антропоморфічний, світ
опудал і живих, пташок і псів.
Його Наталя (Марина Кошкіна) та Василь (Павло
Шпегун) – це крилаті, котрі знаходять одне одного за чистотою пташиного співу.
Їх символ-фетиш – маленькі пташечки-свистульки на їх шиях.
Карпо (Віталій Ажнов) –
уособлення псячої натури. Його наділено собачою покорою матері, він - хтива
тварина, в якої слина тече, варто тільки поглянути на об’єкт свого обожнювання
– Наталю, за якою бігає, мов цуцик; він же й хитра шавка, що може зубами
вхопити руку матері, підло продати Василя в пікінери, а потім же й мучитись від
блошиної сверблячки, занедбавши і занапастивши себе, коли не отримує омріяної
взаємної любові.
 |
| Фото: прес-центр театру |
Опудалова сім’я Кнура –
карикатури на живих людей. Вони порожні, їх серця з соломи, як і суцільно всі
вони. Тільки Маруся в своїй любові до байдужого до неї Василя намагається
наблизитись до пташиної вдачі, тому в пластиці Христини Федорак
прослідковуються рухи крилець пернатих, її обертання, тріпотіння і
пританцьовування копіюють Наталчині, чиї крила – це її суть. Навіть Василь, з
якого його сім’я проти волі робить умовне опудало в картузі і з палицею,
простягнутою крізь рукава, продовжує тріпотати крилами, не даючи зламати себе й
уподібнитись зведеним родичам.
У цій плеяді – дві матері, проти
волі яких не можуть піти їхні діти. Вони і є тими прокламаторами головної
проблеми твору – права на свободу вибору, якого вони позбавляють свої дітей.
Тетяна Міхіна віртуозно перевтілюється в п’яничку Лимериху, в образі якої
глядач не впізнає благородної краси і статності актриси. Вона сміливо і
філігранно точно передає психофізику п’яної жінки, не зводячи це відтворення до
гротескового наслідування, адже, як відомо, одні з найскладніших акторських
задач – це стани сп’яніння та божевілля, в яких достатньо зробити один
необачний крок і образ скотиться до каламбуру. У Тетяни Міхіної – це
стовідсоткове потрапляння у цей помежевий стан. Її Лимериха, маючи дві порочні
згуби – горілку і гроші, продає свою доньку нещастю, і зі свого кухля
напивається вже не горілкою, а монетами. Свою недолю вона зносить в одному
черевику, що і пророкує донці, в якої другий мамин черевик висить на поясі, як
знак зв’язку з матір’ю, символ прийняття спільної невдачі, яку вона вкінці
вистави сама приміряє на себе, також лишившись в одному, тому самому черевикові
матері.
 |
| Фото: прес-центр театру |
Олена Хохлаткіна - це мати-архетип. Її Шкандибиха носій якоїсь
особливої української жіночої архаїки, вона холодна володарка свого сина, вона
ж і символічне уособлення домінуючого жіночого начала. Актриса наділила свій
образ якоюсь прадавньою енергетикою роду, якій не можна не підкоритись.
Особливо хочеться відмітити її німі мізансцени і сцену з весільним танцем, яка
стає центром українського міфологізму.
Світ опудал умертвляє й Наталю,
перетворюючи її на ту саму солом’яну Лимерівну: керовану, покірну, бездушну.
Цей світ неживих доводить, що свобода – це та сама примара, набита соломою,
пуста і нереальна в тих обставинах, якими керують батьки, що самі вже стали
заручниками власних пороків. Однак лишається єдина свобода – свобода смерті, і
в живої Пташки-Наталки розцвіте на білосніжній сорочці на серці червона ружа..
 |
| Фото: прес-центр театру |
Коментарі
Дописати коментар